Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України: соціально-політичний аспект

УСЛАВЛЕНІ ІМЕНА УКРАЇНИ

Апостол Данило Павлович (1654-1734) — визначний український і політичний діяч кінця XVII — першої половини XVIII ст., гетьман Лівобережної України (1727-1734 рр.). Брав участь у походах проти турків і татар. Прихильник незалежницької політики гетьмана І. Мазепи, один з найближчих співробітників наказного гетьмана П. Полуботка. Ініціатор вироблення Коломацьких петицій 1723 року. На посаді гетьмана Лівобережної України Данило Апостол провів ряд адміністративних і економічних реформ, які значно упорядкували державне життя гетьманщини. Провів реорганізацію фінансової системи, встановивши точний бюджет, провів судову реформу тощо. Вся діяльність Апостола була спрямована на захист державних прав українського народу і обмеження російського впливу в Україні.

Аскольд (Оскольд) — київський князь другої половини ІХ ст. Частина істориків називає його нащадком Кия, частина — дружинником Рюрика. У 860 році організував похід київської дружини на Константинополь. За деякими джерелами — прийняв християнство, християнство прийняла частина населення Київської держави. Разом з Діром воював з печенігами, дунайськими болгарами, уличами і древлянами. За літописним переказом у 882 році був підступно убитий Олегом.

Барабаш Яків Федорович — кошовий отаман Запорозької Січі (1657-1658 рр.). Очолив (разом з полковником М. Пушкарем) опозицію і повстання проти гетьмана І. Виговського. Після придушення повстання у серпні 1658 року був страчений.

Богун Іван Теодорович (?—1664) — відомий український військовий і державний діяч, полковник. Походив з української шляхти. Брав участь у всіх битвах визвольної війни 1648-1654 рр. Особливо відзначився у Берестецькій битві 1651 року. У січні 1654 року І. Богун разом з І. Сірком відмовився присягнути на вірність московському царю. Непохитно стояв на позиціях української державності, був противником як промосковської, так і пропольської орієнтації українських гетьманів. У 1664 році був розстріляний поляками.

Брюховецький Іван Мартинович (?—1668) — гетьман Лівобережної України (1663-1668 рр.). Спочатку проводив відверто промосковську політику. У 1663 році уклав з Московською державою Батуринські статті. Був першим українським гетьманом, який відвідав Москву. Отримав від московського царя титул боярина. У грудні 1665 року Брюховецький підписав Московські статті, якими значно обмежувались державні права Гетьманщини, посилилась її адміністративна і фінансова залежність від Московського царства. Після підписання між Польщею і Москвою Андрусівського перемир’я (1667 р.) І. Брюховецький очолив антимосковське повстання козаків на Лівобережній Україні.

Василько Ростиславович (?—1124) — князь теребовльський (1084-1124 рр.). Син засновника галицької княжої династії Ростислава Володимировича. У 1084 році разом з братами Рюриком та Володарем закріпився на галицьких землях. У 1097 році брав участь у Любецькому з’їзді князів. Після з’їзду був підступно схоплений і за наказом київського князя осліплений. Здійснив кілька походів на Польщу.

Величко Самійло (1670-1728) — відомий український козацький літописець, автор першого систематичного викладу історії українського козацтва та його держави.

Вербицький Михайло Михайлович (1815-1870) — український композитор, хоровий диригент, священик. Автор хорових, вокальних, інструментальних творів, 12 симфоній-увертюр, 36 релігійних композицій. У 1863 році написав музику до українського національного гімну на слова П. Чубинського «Ще не вмерла Україна...».

Вересай Остап Микитович (1803-1890) — видатний український кобзар. Виконував народні пісні, псалми. Виступав у Києві, Петербурзі та інших містах. Творчість сліпого кобзаря вивчали видатні українські композитори і поети.

Вернадський Володимир Іванович (1863-1945) — видатний український та російський природознавець, мінеролог і кристалограф, основоположник геохімії, біогеохімії, гідрогеохімії, академік (з 1909 р.), президент УАН (1918-1919 рр.) Автор близько 400 наукових праць.

Виговський Іван Остапович (?—1664) — відомий український державний і політичний діяч, гетьман України (1657-1659 рр.). Обраний гетьманом на Корсунській раді 1657 року. Продовжував політику Б. Хмельницького, спрямовану на досягнення повної державної незалежності України. У 1657 році уклав договір зі Швецією, відновив союз з Кримським ханством. У 1658 році уклав Гадяцьку угоду з Польщею. Розірвав стосунки з Москвою, в липні 1658 року розгромив російське військо під Конотопом. У внутрішній політиці Виговський орієнтувався на козацьку старшину, прагнув посилити її роль у козацькому суспільстві, чим викликав незадоволення нижчих верств українського суспільства.

Винниченко Володимир Кирилович (1880-1951) — відомий український громадсько-політичний і державний діяч, письменник. Один з ініціаторів та засновників Української соціал-демократичної робітничої партії, входив до складу її центральних органів. У 1917-1919 роках — відігравав значну роль в українському національно-визвольному русі. Був засновником голови Української Центральної Ради, головою першого українського уряду — Генерального секретаріату УЦР з одночасним виконанням обов’язків генерального секретаря внутрішніх справ. Брав активну участь у підготовці усіх чотирьох Універсалів ЦР. Був одним з керівників повстання проти Скоропадського. Очолював Директорію до лютого 1919 року. Після закінчення громадянської війни вів переговори з більшовиками про участь у більшовицькому уряді на умовах надання самостійності і суверенності Українській Народній Республіці і утворення українського національного уряду. Отримавши відмову, Винниченко виїхав за кордон. Жив у Відні, у Франції. Виступав з гострою критикою національної політики більшовицького уряду. В. Винниченко автор багатьох літературних творів романів, оповідань, новел, кіноповістей, драм.

Вишневецький Дмитро Іванович (?—156 3) — український князь, перший із достовірно відомих козацьких гетьманів (1552-1563 рр.). Староста Канівського і Черкаського повітів. Близько 1552 року збудував на о. Мала Хортиця перше козацьке укріплення, яке стало прототипом Запорозької Січі. На чолі козацького війська здійснив декілька походів проти Туреччини та Кримського ханства. Оспіваний українським народом в думі про Байду.

Володимир Мономах (1053—1125) — князь смоленський (з 1067 р.), чернігівський (з 1078 р.), переяславський (з 1093 р.), великий князь київський (з 1113 р.). Боровся проти феодальних усобиць. Був ініціатором з’їзду князів у Любечі у 1097 році. У «Повчанні дітям» закликав князів до збереження єдності Русі. За його княжіння Київська Русь тимчасово посилилась.

Володимир Святославович (?—1015) — князь новгородський (з 969 р.) і великий князь київський (з 980 р.). Розширив кордони Київської держави за рахунок приєднання Волинських і Галицьких земель та частини Закарпатської Русі. Завершив об’єднання всіх руських земель у складі Київської держави. У 988— 989 роках охрестився сам та запровадив християнство як державну релігію Київської Русі. Канонізований руською православною церквою.

Грушевський Михайло Сергійович (1866—1934) — визначний український історик, археолог, літературознавець, соціолог, публіцист, організатор української науки, громадсько-політичний та державний діяч. Засновник Української Народної Республіки. Голова і незмінний лідер Української Центральної Ради. На останньому її засіданні 29 квітня 1918 року був обраний президентом УНР М. Грушевський є автором майже двох тисяч наукових праць в галузі української і світової історії, історіографії, етнографії, археології тощо. Автор багатотомної «Історії України — Руси».

Данило Романович Галицький (1201—1264) — волинський та галицький князь, з 1253 року — король. Син Романа Мстиславича. Об’єднав волинські (1234) і галицькі землі (1238), відновив Галицько-Волинську державу. У 1239 році здобув Київ. Брав участь у битві з монголо-татарами на р. Калці у 1223 році. Успішно воював з німецькими рицарями, Угорщиною, Польщею, чим сприяв зміцненню західних кордонів своєї держави. Сприяв будівництву нових міст (Холм, Львів та ін.), розвитку ремесел та торгівлі.

Довбуш Олекса (1700—1745) — керівник руху карпатських опришків у 1730— 1740-х роках. Походив з бідних селян. З 1738 року очолюваний ним загін опришків боровся проти польських, угорських та українських феодалів у Прикарпатті, Закарпатті та Буковині.

Драгоманов Михайло Петрович (1841—1895) — відомий український громадсько-політичний діяч, літературознавець, історик, публіцист, фольклорист, економіст, філософ. Активний учасник українського громадівського руху, член Київської громади. Був прихильником ідей демократизму та федералізму. Відстоював пріоритети політичної свободи над економічними, суспільними, національними та класовими інтересами.

Залізняк Максим (поч. 40-х років XVIII ст.—?) — народний герой України, один з керівників національно-визвольного повстання у Правобережній Україні 1768 р. — Коліївщини. Після придушення повстання потрапив до російського полону, після жорстоких катувань був відправлений до Сибіру.

Ігор (?—945) — великий київський князь (913—945 рр.). За свідченням літописця — нащадок Рюрика (син або онук). Вважається засновником династії Рюриковичів. Розширював кордони та зміцнював Київську державу. Здійснив два походи (941 р.; 944 р.) на Візантію. Загинув під час повстання древлян у 945 році.

Іларіон (роки народження та смерті невідомі) — київський церковний діяч і письменник XI ст., перший руський митрополит. Підтримував політику Ярослава Мудрого. Автор видатного церковно-богословського твору «Слово про закон і благодать», в якому з позицій патріотизму дав оцінку діяльності давньоруських князів та показав міжнародну роль Київської Русі. Був прихильником політичної і культурної самостійності Київської держави.

Калнишевський Петро Іванович (1690—1803) останній кошовий отаман Запорозької Січі (1762 р., 1765—1775 рр.), талановитий полковник і дипломат. Дбав про колонізацію запорозьких земель, поширення хліборобства та торгівлі. У червні 1775 року був заарештований і за наказом Катерини ІІ засланий до Соловецького монастиря, де просидів 25 років в одиночній камері. Помер і похований там же.

Каразін Василь Назарович (1773—1842) — український вчений, винахідник, освітній та громадський діяч. Засновник Харківського університету (1805 р.). За його ініціативою було створено Філотехнічне товариство (1811—1818 рр.), метою якого було поширення досягнень науки, техніки та сприяння розвитку промисловості в Україні. Каразін — прихильник перебудови державного устрою Росії на засадах конституційної монархії. Активно виступав проти колонізаторської експансії України Російською імперією. Каразіну належить ряд важливих відкриттів у галузі техніки, хімії, агрономії, селекції та ін. Сучасники називали його «українським Ломоносовим». Автор близько 60 наукових праць.

Кармалюк Устим Якимович (1787—1835) — український національний герой, видатний керівник повстанського руху на Поділлі проти національного і соціального гніту першої половини XIX ст. Під приводом Кармалюка повстання охопило в 1830—1835 роках усе Поділля, суміжні з ним райони Бессарабії та Київщини. Повстанський рух продовжувався протягом 23 років.

Квітка-Основ’яненко Григорій Федорович (1778—1843) — перший видатний прозаїк нової української літератури, відомий громадсько-культурний діяч. Походив з козацько-старшинського роду. Активний діяч громадського та культурного життя Харкова. Був одним із засновників Харківського професійного театру, Благодійного товариства, Інституту шляхетних дівчат, Харківської губернської бібліотеки. Автор відомих комедій «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик». Квітку-Основ’яненка часто називають «батьком української прози».

Кий, Щек, Хорив та Либідь — три брати і сестра, які за переказами літописця були засновниками Києва.

Костомаров Микола Іванович (1817—1855) — видатний український історик, етнограф та письменник. Народився в сім’ї кріпаків, але в 1832 році позбувся кріпацької залежності. Був одним із засновників Кирило-Мефодіївського братства, автором його програмних документів. Після арешту та заслання переїхав до Петербурга. Доктор російської історії, член-кореспондент Російської академії наук. Основні історичні дослідження Костомарова присвячені вивченню історії українських земель ХIV—ХVIII ст. У своїх працях Костомаров відстоював ідею самостійності української нації. Він є автором багатьох монографій («Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа», «Мазепинці», «Павло Полуботок» та ін.), статей, присвячених історії українського визвольного руху

Котляревський Іван Петрович (1769—1838) — видатний український письменник, драматург, засновник нової української літератури. Ідеолог просвітництва в Україні. Його твори «Енеїда» (перший твір, написаний живою народною мовою) та п’єси «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник», принесли йому загальнонародне визнання.

Кравчук Леонід Макарович (нар. у 1934 р.) — відомий український політичний діяч, депутат Верховної Ради України, Президент України (1991-1994 рр.)

Кучма Леонід Данилович (нар. 1938 р.) — відомий український державний і політичний діяч. Президент України з 1994 року.

Мазепа Іван Степанович (1639-1709) — визначний український політичний діяч, дипломат, гетьман Лівобережної України (1689-1708 рр.). Прагнув об’єднати в одній державі Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя, Слобожанщину. Опирався на аристократичну верхівку українського суспільства, наділяв козацьку старшину значними земельними володіннями, новими правами і привілеями. Допомагав Петру І в організації Азовських походів 1695-1696 рр. Використовував свій вплив на Петра І для збереження прав і вольностей Гетьманщини. Навесні 1709 року І. Мазепа уклав угоду зі швецьким королем КарломXII, яка передбачала відновлення державної незалежності України у союзі зі Швецією. Після поразки швецько-українських військ під Полтавою І. Мазепа змушений був покинути Україну. Помер 21 вересня 1709 року у Бендерах. Гетьман Мазепа, як високоосвічена людина, багато уваги приділяв розвитку освіти, науки, мистецтва, дбав про стан церковних справ. За його сприяння Києво-Могилянська колегія одержала статус академії. Будувались нові храми, інші монументальні споруди.

Махно Нестор Іванович (1888-1934) — український отаман повстанського руху, один із лідерів анархістського руху в Україні.

Мельник Андрій (1890-1964) — український військовий і політичний діяч, полковник армії УНР, один з лідерів Організації Українських націоналістів (ОУН). У 1938 році після загибелі Є. Коновальця став головою Проводу ОУН. На початку 1940 року після розколу ОУН очолив одну з фракцій організації (ОУН(м)).

Могила Петро Симонович (1596-1647) — визначний український церковний і культурний діяч XVII ст. З 1627 року — архімандрит Києво-Печерської лаври, а з 1632 року — митрополит Київський. У 1631 році заснував Лаврську школу, яка у 1632 році була об’єднана з Київською братською школою у Києво-Могилянську колегію. П. Могила сприяв діяльності письменників та художників, відкривав друкарні, школи.

Наливайко Северин (1560-1597) — козацький ватажок кінця XVI ст., керівник козацького повстання 1594-1596 рр. в Україні і в Білорусі.

Нечай Данило — визначний український військовий діяч періоду визвольної війни 1648-1654 рр., брацлавський полковник, один з найближчих сподвижників Б. Хмельницького. Виступив проти укладення Зборівської мирної угоди 1649 року, вимагаючи продовження боротьби з польськими загарбниками. Загинув у бою у 1651 році.

Олег (?-912 р. (922)) — князь київський варязького походження. З 879 року був князем новгородським. У 882 році на чолі великої дружини оволодів Смоленськом, Любечем та Києвом. Почав об’єднувати землі навколо нової столиці держави. Приєднав до Києва племена древлян, сіверян, радимичів та ін. Воював з хозарами, Візантією.

Орлик Пилип Степанович (1672-1742) — гетьман України в еміграції (1710— 1742 рр.). З 1706 року — генеральний писар, найближчий радник гетьмана І. Мазепи. Еміґрував разом з І. Мазепою і частиною козацької старшини після поразки у Полтавській битві 1709 року. Після смерті І. Мазепи на козацькій раді був обраний гетьманом. Автор Бендерської Конституції («Пакти і Конституція прав івольностей Запорозького війська»). Заключив антиросійський союз з Туреччиною і Кримським ханством. Спроби з допомогою союзників визволити Україну закінчилися невдачею. Протягом 1711-1714 рр. П. Орлик намагався організувати нову антимосковську коаліцію, але безуспішно. Прагнув створити власні збройні сили та залучити до боротьби проти Російської імперії Запорозьку Січ. Був останнім українським гетьманом, який відкрито ставив питання про утворення української незалежної держави.

Острозький Костянтин-Василь (1526-1608) — видатний український політичний і культурний діяч, князь, один з найбільш впливових політичних діячів другої половини XVII ст. Був навіть одним з претендентів на польський престол після смерті короля Сигізмунда ІІ Августа і на московський трон після смерті царя Федора Івановича. К. Острозький очолив опозицію, яка виступила проти укладення Люблінської унії 1569 року. Відстоював права України і вимагав, щоб вона увійшла до складу Речі Посполитої на рівних правах з Польщею і Литвою. Острозький відіграв значну роль у національно-культурному житті України. Він відкрив школи у Турові, Володимир-Волинському. У 1576-1580 роках ним була заснована академія і друкарня в Острозі. Очолив опозицію проти укладення церковної унії.

Острянин (Остряниця) Яків (?—1641) — гетьман запорозьких козаків, керівник козацького повстання 1638 року. У червні 1638 року козаки зазнали поразки під с. Жовнином на Черкащині і на чолі з Остряницею відступили на Слобідську Україну. Я. Остряниця разом з товаришами заснували місто Чугуїв.

Павлюк Павло (?—1638) — козацький гетьман, керівник національно-визвольного повстання 1637 року. У 1635 році брав участь у повстанні І. Сулими, під час якого козаки зруйнували козацьку фортецю. У 1637 році очолив антипольське козацько-селянське повстання, але в грудні того ж року зазнав поразки. Приєднався до повсталих козаків, яких очолював Д. Гуня. Після поразки повстання був схоплений поляками і страчений у Варшаві.

Палій Семен (1640-1710) — білоцерківський полковник, керівник анти— польської національно-визвольної боротьби українського народу на Правобережжі наприкінці XVII — початку XVIII ст. Прагнув визволити з-під польської влади Правобережну Україну та приєднати її до Гетьманщини. Однією з причин розгортання національно-визвольного повстання під проводом С. Палія стала ухвала польським сеймом рішення про ліквідацію українського козацтва. С. Палій розраховував на допомогу Москви та гетьмана І. Мазепи. Не дочекавшись допомоги, спробував заручитися підтримкою Січі. У 1704 році, після зайняття Правобережжя військами І. Мазепи, С. Палія було заарештовано і заслано до Сибіру. Після того, як І. Мазепу було позбавлено гетьманської булави, С. Палій повернувся із заслання і очолив білоцерківський полк.

Петлюра Симон Васильович (1879-1926) — відомий український громадсько-політичний та державний діяч, публіцист. З 1900 року член — Революційної української партії (РУП); з 1905 року — член Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДПР). С. Петлюра — один з найбільш активних діячів національно-демократичної революції 1917-1919 років. З березня 1917 року він був у числі керівників Української Центральної Ради, очолював Український військовий генеральний комітет. З листопада 1918 року входив до складу Директорії УНР, став Головним отаманом армії УНР. У лютому 1919 року очолив Директорію. Після поразки національних сил виїхав до Австрії, а згодом — до Угорщини, Швейцарії, Франції. Загинув від рук більшовицького агента.

Полуботок Павло Леонтійович (1660-1723) — наказний гетьман Лівобережної України (1722-1723 рр.) до того — чернігівський полковник. На посаді наказного отамана П. Полуботок активно підтримував домагання української старшини відновити гетьманство та ліквідувати Малоросійську колегію, яка постійно втручалась у справи Гетьманщини. Настійні вимоги гетьмана і козацької старшини викликали незадоволення російського уряду. У 1723 році, після того як козацька старшина повторно звернулась до царя з проханням дозволити обрати гетьмана і скасувати Малоросійську колегію, П. Полуботка і кількох старшин було заарештовано. Помер П. Полуботок у Петропавлівській фортеці.

Прокопович Феофан (1681-1736) — видатний український та громадський діяч, письменник, вчений-енциклопедист. Викладав в Києво-Могилянській академії, яку раніше закінчив. Був палким прихильником І. Мазепи, прославляв його в численних проповідях. Ф. Прокопович був одним з найосвіченіших людей свого часу, володів кількома іноземними мовами. З 1711 року був ректором Києво-Могилянської академії. За наказом Петра І у 1716 році переїхав до Петербурга. Був ініціатором та організатором церковної реформи в Росії. Брав участь у створенні академії наук Росії. Автор багатьох богословських та літературно-теоретичних творів.

Раковський Християн (1873-1941) — політичний і державний діяч УРСР З січня 1919 року до липня 1923 року (з перервами) очолював уряд Радянської України. З 1921 року став вимагати розширення політичної та економічної самостійності УРСР. Репресований НКВС у 1938 році. Посмертно реабілітований.

Розумовський Кирило Григорович (1728-1803) — останній гетьман України (1750-1764 рр.), граф, генерал-фельдмаршал. Народився у сім’ї простого козака. Навчався у Європі. У 18-річному віці був призначений президентом Імператорської академії наук (перебував на цій посаді майже 20 років). У лютому 1750 року на козацькій раді у Глухові К. Розумовського було обрано гетьманом України. На посаді гетьмана К. Розумовський провів ряд реформ: судову, реформу козацького війська, системи освіти. За часів Розумовського значно посилилась феодальна залежність селян, було обмежено право переходу селян від одного поміщика до іншого. Гетьман прагнув повернути Україні втрачені права і створити на Гетьманщині парламент на зразок польського сейму. Розраховував на запровадження спадкового гетьманства в Україні. У 1762 році Розумовський брав активну участь у палацовому перевороті на користь Катерини ІІ і розраховував на її підтримку. Але у листопаді 1764 року Катерина ІІ примусила К. Розумовського подати рапорт про відставку і видала указ про скасування гетьманства в Україні. Згодом К. Розумовський відійшов від державних справ. Помер у Батурині.

Роман Мстиславович (1152-1205) — видатний український політичний діяч, полководець, новгородський (1168-1170), володимир-волинський (1170-1187), галицько-волинський (1199-1205) князь. Зміцнив князівську владу в Галичині і на Волині. Приєднав до Галицько-Волинського князівства Київські землі. Організував ряд походів проти литовців і половців. Вважався наймогутнішим князем на Русі. Загинув у війні з Польщею.

Сагайдачний Петро Кононович (Конашевич-Сагайдачний) (1570-1622) — гетьман українського реєстрового козацтва, видатний полководець, відомий політичний та культурно-просвітницький діяч. Сприяв перетворенню козацького війська у регулярне військове формування. Організовував і очолював воєнні походи запорозьких козаків проти турків і татар. Козацьке військо під керівництвом Сагайдачного відбило у турків міста: Очаків, Варну, Синоп, Трапезунд, Перекоп. Перемоги козаків у боротьбі з турками і татарами сприяли зростанню їх самосвідомості і авторитету як серед українського населення так і за межами України. Сагайдачний сприяв розвитку освіти та культури в Україні. Він разом з усім Військом Запорозьким вступив до Київського Богоявленського братства, надавав значну матеріальну допомогу Київській братській школі. Відстоював права православного населення України, права та привілеї козацького війська. У битві під Хотином отримав тяжке поранення і помер. Перед смертю майже усі свої кошти віддав на відновлення Богоявленського монастиря і на утримання братських шкіл Львова, Києва та Луцька.

Самойлович Іван Самойлович (?-1690) — гетьман Лівобережної України (1672-1687 рр.). Боровся проти гетьмана П. Дорошенка, прагнув об’єднати під своєю владою Правобережну і Лівобережну Україну. На початку 1674 року російські та українські війська здійснили похід на Правобережну Україну. Після зречення гетьманства П. Дорошенка відбулось фактичне об’єднання Правобережної і Лівобережної України. (У 1681 році Самойлович втратив владу над Правобережною Україною). І. Самойлович був прихильником сильної гетьманської влади, хотів зробити її спадковою (за своїм родом). За часів його гетьманування пожвавилось економічне життя Лівобережної України, торгівля. Посилення гетьманської влади викликало незадоволення козацької старшини, яка почала писати доноси на гетьмана, звинувачуючи його у зловживанні владою, у таємних зносинах з Кримським ханством, у військовій зраді. Врешті-решт у 1687 році І. Самойловича було звинувачено у невдалому спільному поході російсько-козацьких військ на Крим і скинуто з гетьманства. Московський уряд відправив І. Самойловича у заслання до Сибіру. Помер у Тобольську.

Святослав Ігоревич (939-972 або 973) — великий князь київський, полководець. Син князя Ігоря та княгині Ольги. Більшу частину часу проводив у воєнних походах, замість нього державою управляла княгиня Ольга. Розширював територію Київської держави, приєднав Таманський та Керченський півострови. Розгромив Хазарський каганат. Прагнув підкорити собі Болгарію. Загинув у бою з печенігами.

Сірко Іван Дмитрович (?—1680) — український політичний і військовий діяч, кошовий отаман Запорозької Січі. Учасник Національно-визвольної війни 1648— 1654 рр. Організатор і учасник спустошливих походів на Крим (1659 і 1667 рр.). Виступав проти пропольської політики І. Виговського, Ю. Хмельницького, П. Тетері. З 1665 року — харківський полковник. Був обурений підписанням Андрусівського перемир’я між московською державою і Польщею. Деякий час підтримував гетьмана П. Дорошенка у його прагненні об’єднати Лівобережну та Правобережну Україну, але після союзу останнього з турками, виступив проти нього. У 1669 році повернувся на Січі. Підтримував зв’язки з ватажком селянської війни С. Разіним. Воював проти Ю. Хмельницького і турецько-татарських військ на Правобережній Україні. На чолі запорозького війська здійснив кілька спустошливих походів у Крим.

Скидан Карпо (?-1638) — полковник нереєстрових запорізьких козаків, один з керівників козацько-селянських антипольських повстань 1637-1638 рр.

Сковорода Григорій Савич (1722-1794) — видатний український філософ, просвітитель, поет, композитор.

Скоропадський Іван Ілліч (1646-1722) — гетьман Лівобережної України (1708— 1722 рр.). Учасник Кримських походів 1687 та 1689 років. Гетьманом Лівобережної України був обраний за рекомендацією Петра І у 1708 році після переходу І. Мазепи на бік шведів. У роки правління Скоропадського московський уряд значно обмежив державні права Гетьманщини. Гетьман втратив право самостійно призначати генеральну і полкову старшину. Ці посади почали займати російські вельможі та воєводи. Проводилися численні мобілізації козаків у російську армію, на будівництво каналів, укріплень тощо. Проводились дискримінаційні заходи щодо української церкви та культури. І. Скоропадський намагався протестувати проти колоніальної політики царського уряду щодо України і зберегти залишки автономії України, але реального впливу на становище в Гетьманщині він не мав.

Скоропадський Павло Петрович (1873-1945) — відомий український політичний і державний діяч, воєначальник, гетьман України (1918 р.).

Скрипник Микола Олексійович (1872-1933) — державний діяч УРСР, один із засновників Комуністичної партії (більшовиків) України. Учасник Жовтневого повстання 1917 року, член Петроградського воєнно-революційного комітету. З грудня 1917 року — член першого уряду Радянської України. У березні 1918 року очолив Народний Секретаріат. У 1922-1927 роках працював наркомом юстиції і генеральним прокурором. У 1927-1933 роках очолював народний комісаріат освіти, якому тоді підпорядковувались не лише навчальні заклади, але і Академія наук і більшість культурних установ. На посаді наркома освіти М. Скрипник сприяв проведенню українізації середньої і вищої школи, книговидання, виробленню української наукової термінології. Він був першим, хто ставив і практично вирішував проблеми українського національного відродження.

Сомко Яким Семенович (?—1663) — наказний гетьман Лівобережної України у 1660-1663 роках. Гетьманом став після укладення Ю. Хмельницьким Слободищенського трактату 1660 року з Польщею. Виступав за збереження союзницьких відносин з Москвою. У внутрішній політиці орієнтувався на козацьку старшину, прагнув розширити її права та привілеї, чим викликав незадоволення козацької бідноти. Відстоював ідею самостійності Гетьманщини і вимагав від Москви дотримання умов Березневих статей 1654 року, чим викликав невдоволення московського уряду. У 1663 році Я. Сомка було звинувачено у зраді і страчено.

Тетеря Павло Іванович ( 1620(22)—1671) — полковник, гетьман Правобережної України. Учасник Визвольної війни 1648—1654 рр. Виконував дипломатичні доручення Б. Хмельницького. Один з авторів Березневих статей 1654 року. Разом з І. Виговським і Ю. Немиричем створив проект Гадяцької угоди з Річчю Посполитою. Брав участь у виробленні Слободищенського трактату 1660 року Був обраний гетьманом після зречення від влади Ю. Хмельницького (у жовтні 1662 року). Боровся з лівобережними гетьманами Я. Сомком та І. Брюховецьким. Широкою підтримкою народних мас П. Тетеря не користувався, так як вважався ставлеником Польщі. У 1665 році, не зрікаючись булави, П. Тетеря виїхав до Польщі.

Федорович Тарас (Трясило) (роки народження і смерті невідомі) — козацький гетьман, керівник козацько-селянського антипольського повстання в Україні 1630 року. Гетьманом обраний після загибелі М. Дорошенка.

Хмельницький Богдан (Зіновій) Михайлович (1595—1657), гетьман України, керівник Національно-визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського гноблення 1648—1654 рр. Був людиною різнобічних знань, володів латинською, турецькою, татарською, польською і кількома слов’янськими мовами. Повернувшись в Україну після двох років турецького полону, брав участь у походах проти татар і турків. У 1645 році у походах з 25-тисячним загоном запорозьких козаків воював на боці Франції проти Іспанії, здобув перемогу під Дюнкерком. У 1648 році очолив національно-визвольну боротьбу українського народу проти Речі Посполитої. Козацько-селянське військо під керівництвом Б. Хмельницького завдало поразки полякам під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, фактично було визволено від польської влади всю Україну. Гетьман Б. Хмельницький став фундатором української козацької держави і очолив її. Проводив активну дипломатичну політику. 8 січня 1654 року із стратегічних міркувань підписав у Переяславі угоду з Росією про входження України до її складу. Помер після тяжкої хвороби в Чигирині у 1657 році.

Хмельницький Юрій Богданович (1641—1685) — молодший син Б. Хмельницького, гетьман України (1657, 1659—1663), гетьман Правобережної України (1677—1681, 1685). Після смерті батька у 1657 році у шістнадцятирічному віці був обраний гетьманом, проте передав булаву І. Виговському. У 1659 році знову був обраний гетьманом і підписав Переяславські статті, які значно обмежили автономію України. У 1660 році Ю. Хмельницький підписав Слободищенський трактат з Польщею, чим поклав початок поділу України на Лівобережну і Правобережну і тривалій війні між ними. На початку 1663 року зрікся булави і постригся у ченці. В черговий раз ім’ям Хмельницького скористались турки, які оволоділи частиною Правобережної України. У 1777 році турецький султан проголосив його гетьманом. Союз Ю. Хмельницького з султаном не мав популярності в народі. У 1685 році турки стратили гетьмана у Кам’янці.

Хрущов Микита Сергійович (1894—1971) — відомий партійний і державний діяч СРСР, перший секретар ЦК КПРС (1953—1964 рр.). Учасник громадянської війни. Значна частина життя М. Хрущова була безпосередньо пов’язана з Україною. З 1920 по 1929 року перебував на партійній роботі в Донбасі, Харкові та Києві. З січня 1938 по грудень 1949 року — очолював ЦК КП(б)У. З лютого 1944 року — Голова Раднаркому (згодом — Ради Міністрів) України. З іменем Хрущова пов’язані широкомасштабні кампанії освоєння цілинних земель, сумнозвісна «кукурудзяна кампанія», третя редакція програми КПРС, яка поставила завдання побудови комунізму протягом двадцяти років, Карибська криза, яка ледве не призвела до початку третьої світової війни. Найбільшим досягненням М. Хрущова було розвінчання культу особи Сталіна, реабілітація сотень тисяч жертв тоталітарного режиму (т. з. «хрущовська відлига»). Усунений від влади опозицією у жовтні 1964 року

Чорновіл В’ячеслав Максимович (1937—1999) — український політичний і державний діяч, один з відомих правозахисників. За «антирадянську агітацію і пропаганду» у 1972 р. був засуджений на 6 років, а у 1980 р. — на 5 років ув’язнення. З 1987 року був одним із робочих секретарів Української Гельсінської групи. З 1989 року — член ради Львівського товариства української мови ім. Шевченка, один із засновників Народного Руху України за перебудову. З 1990 року — депутат Верховної Ради України. З грудня 1992 року — голова Народного Руху України. Загинув у автокатастрофі.

Шевченко Тарас Григорович (1814-1861) — видатний український поет, прозаїк, художник, ідеолог і символ українського національного руху. Учасник Кирило-Мефодіївського братства — належав до його революційного крила. У своїх творах звинувачував Росію та російських імператорів у поневоленні України, закликав до національного та соціального визволення, до боротьби за здобуття політичної незалежності України.

Шелест Петро Юхимович (1908-1996) — український партійний і радянський діяч. З липня 1963 року — перший секретар ЦК КП України. Користувався підтримкою з боку М. Хрущова. Роль П. Шелеста в українській історії суперечлива. Боровся проти поширення антирадянських настроїв, придушував прояви дисидентського руху в Україні. У той же час намагався відстоювати економічні інтереси України перед московським центром, виступав за надання Україні більших прав у внутрішній та зовнішній економічній політиці. Відстоював права української мови у шкільній освіті, видавничій діяльності, захищав від звинувачення у націоналізмі діячів української культури. Московським радянським керівництвом був звинувачений в «місництві та проявах націоналізму», в «ідеалізації минулого України» та відстоюванні ідеї самобутності України.

Шептицький Андрей (1865-1944) — відомий український церковний, культурний та громадський діяч, митрополит Української греко-католицької церкви.

Ярослав Мудрий (978-1054) — видатний діяч, полководець Київської Русі, великий князь київський (1019-1054). Розширив кордони Київської держави, спорудив нову оборонну лінію від нападу кочівників. У 1036 році вщент розгромив печенігів біля Києва. Значно розширив і зміцнив міжнародні зв’язки Київської держави. Приділяв велику увагу організації внутрішнього життя країни. За його правління в Київській державі остаточно утвердилось християнство, засновано Київську метрополію, перші монастирі (у тому числі Києво-Печерський). Дбав про розвиток освіти, створив школу і бібліотеку при Софіївському соборі.

Ярослав Осмомисл (1130-1187) — князь галицький (1153-1187). Розширював територію Галицького князівства, брав участь у боротьбі за Київ. Спільно з іншими руськими князями вів боротьбу проти половців. Добивався зміцнення князівської влади, боровся проти боярської опозиції. Підтримував дружні стосунки з європейськими державами: з Польщею, Угорщиною, Священною Римською імперією, Візантією. За його князівства Галицька держава досягла великої могутності.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка