Історія України: соціально-політичний аспект

УКРАЇНА НА ШЛЯХУ НЕЗАЛЕЖНОГО РОЗВИТКУ

Розпад Радянського Союзу і проголошення незалежності України. Формування законодавчих, виконавчих та судових інститутів влади. Політичний розвиток України. Соціально-економічне становище республіки. Наука і культура в сучасній Україні. Прийняття Конституції України.

Розпад Радянського Союзу і проголошення незалежності України

В ході перебудови, в умовах демонтажу адміністративно-командної системи, загострення політичної і економічної ситуації, посилювались тенденції до відокремлення республік від СРСР і утворення незалежних самостійних держав. Радянське керівництво, яке усе ще продовжувало спроби вирішити нові завдання старими методами, не змогло зупинити цей процес. Політична боротьба в країні посилилась.

Консервативні сили як в цілому в СРСР, так і в окремих республіках робили усе можливе аби не допустити розвалу Радянського Союзу. Але вони не мали конструктивних програм, які б змогли забезпечити нормальний розвиток держави, і тому не змогли зупинити національно-визвольний рух, що посилювався.

Гостра боротьба між консервативними і демократичними силами українського суспільства знайшла своє втілення в протистоянні між депутатами Верховної Ради України. Консерватори становили більшість в українському парламенті і були представлені в переважній більшості членами Компартії України. Демократична течія, яка об’єдналась в Народну Раду, була в абсолютній меншості. Протистояння між консерваторами і демократами дуже часто приводило до зриву засідань Верховної Ради, блокувало прийняття важливих, життєво необхідних рішень і законів.

Інколи, правда, спільну мові знаходили, особливо коли йшлося про державний статус республіки. Так, Декларація про державний суверенітет України була прийнята майже одноголосно. Але, як тільки мова заходила про перехід від декларативних заяв до конкретних справ, українські комуністи-депутати перетворювались в дисциплінованих виразників волі КПРС і союзних структур влади.

В свою чергу у Верховній Раді СРСР у 1990—1991 роках утворилась надзвичайно впливова депутатська група «Союз», яка об’єднала навколо себе усі консервативні сили (військово-промисловий комплекс, партійних чиновників, Селянський союз) і наполегливо відстоювала непорушність Радянського Союзу, згоджуючись хіба що на його «удосконалення».

Під тиском консервативних сил М. Горбачов запропонував винести на всенародний референдум питання про майбутнє країни. Питання було сформульоване таким чином: «Чи вважаєте ви за необхідне збереження Союзу Радянських Соціалістичних республік, як оновленої федерації рівноправних союзних республік, в якій в повній мірі будуть гарантовані права і свободи людини будь-якої нації». Таке складне формулювання питання було, щонайменше, некоректним, тому що такі терміни, як «оновлена федерація», «гарантовані права і свободи» не мали юридичного змісту. Формулюючи таким чином питання, партапарат розраховував залучитися підтримкою більшості народу. Дійсно, хто не хоче жити в такій щасливій державі, де будуть гарантовані усі права і свободи, тим більше, що в той час переважна більшість населення не хотіла і боялась розвалу держави.

В таких умовах Л. Кравчук запропонував паралельно з загальносоюзним референдумом провести в Україні свій референдум і виявити погляди українського населення щодо майбутньої єдиної союзної держави. Верховна Рада України підтримала ідею Кравчука і затвердила додаткове питання в такому вигляді: «Чи згодні ви з тим, що Україна повинна бути у складі Союзу радянських суверенних держав на основах Декларації про державний суверенітет України?».

Референдум відбувся 17 березня 1991 року. Народ відповідав на обидва питання. Позитивну відповідь на питання союзного бюлетеня дали 70,2 відсотки, на питання республіканського — 80,2 відсотки. Відповідь «ні» — дали відповідно 28 відсотків і 18 відсотків тих, хто взяв участь у голосуванні.

Після референдуму почалися переговори керівників десяти республік, в тому числі і України, з президентом СРСР М. Горбачовим про зміст нового союзного договору. Горбачов, який намагався зберегти державну цілісність союзної держави, згоден був іти на серйозні компроміси, передаючи частину повноважень від союзного центру до республіканських міністерств і відомств. Але такий компроміс не влаштовував найбільш радикальні консервативні сили в центральних органах влади, і вони вирішили діяти.

В ніч на 19 серпня 1991 року найближчі до М. Горбачова посадові особи спробували взяти владу до своїх рук. Вони утворили так званий Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, ГКЧП — російською мовою) на чолі з віце-президентом Г. Янаєвим. М. Горбачов позбавлявся влади «за станом здоров’я». Таким чином в Москві була зроблена спроба здійснити державний переворот. На вулицях Москви та інших великих міст з’явились війська, танки. Був заборонений вихід майже усіх центральних газет, припинили роботу усі канали телебачення, крім Центрального, усі радіостанції. Припинялась діяльність усіх партій, крім КПРС.

Путчисти проголосили про введення в країні надзвичайного стану і проведення надзвичайних заходів «для подолання глибокої кризи, хаосу і анархії, що загрожують життю і безпеці громадян». Підпрапором збереження Радянського Союзу режим надзвичайного стану вводився у всіх регіонах СРСР (в тому числі і в Україні). Перед керівництвом Української РСР була поставлена вимога про підтримку дій нової влади.

Як згодом виявилось, група Янаєва не мала реальної програми дій і бажала лише одного: зупинити процеси демократизації суспільства і повернути країну до того стану, в якому вона перебувала до 1985 року. Але народні маси виступу «гекачепістів» не підтримали. Їхні симпатії схилялись на бік Президента Росії Б. Єльцина, який тимчасово взяв на себе функції Президента СРСР. Проти спроби державного перевороту, який об’єктивно міг привести до розв’язання громадянської війни в країні, виступили основні частини армії, війська КДБ та МВС. Не знайшовши широкої підтримки в країні, на третій день заколоту, організатори державного перевороту змушені були визнати свою поразку.

Стрімко розвивались події в Україні. Уже 19 серпня ряд керівників республіканського і районного рівнів висловили своє негативне ставлення до спроби державного перевороту в Москві. Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук у виступі по радіо 19 серпня заявив, що в Україні ніякого надзвичайного стану впроваджено не буде, а керівництво республіки буде послідовно захищати демократію і законність. Події в Москві прискорили прийняття рішення про утворення незалежної Української держави.

24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР практично одностайно прийняла «Акт про державну незалежність в Україні», проголосивши незалежну українську державу під назвою «Україна».

30 серпня 1991 року був виданий Указ Верховної Ради «Про заборону діяльності Компартії України». Указ був прийнятий під тиском правих і націоналістичних сил в момент, коли більшість населення була об’єднана негативним ставленням до військового заколоту, на чолі якого стояла верхівка партійного апарату. Рішення було дещо поспішним. Комуністична партія України має право на існування, як і інші численні партії в Україні. А питання про подальше існування чи саморозпуск партії в демократичній державі повинне вирішуватись самою партією, її членами на з’їздах. Після того як Верховний та Конституційний суди визнали непричетність Компартії України до серпневого заколоту, 5 жовтня 1993 року Міністерство юстиції її зареєструвало.

1 грудня 1991 року в Україні було проведено Всеукраїнський референдум і відбулися вибори президента. Результати референдуму були вражаючими: за незалежність України проголосувало 90,3 відсотка громадян, що взяли участь у референдумі і виборах першого президента незалежної України. Характерно, що за незалежність проголосували не тільки етнічні українці, але й представники інших народів, які проживають на Україні.

Під час виборів президента з шести кандидатур громадяни переважною кількістю голосів (61,6 відсотка) обрали Л. Кравчука.

Акт проголошення незалежної України, підтримка цього акту народом на референдумі означали, що Українська Радянська Соціалістична Республіка припинила своє існування, замість неї з’явилась нова самостійна держава — Україна. Український народ мирним, демократичним шляхом довів своє право жити вільно, розвивати свою економіку, політичну систему, мову, культуру.

5 грудня 1991 року Верховна Рада України прийняла звернення «До парламентів і народів світу», в якому говорилось, що договір 1922 року про утворення СРСР відміняється, Україна стає вільною, демократичною, правовою державою, в якій будуть забезпечені права і свободи людини. Територія України проголошувалась неподільною і недоторканою. Одночасно підкреслювалось, що республіка не має територіальних претензій до інших держав. Україна проголошувалась без’ядерною державою, а її військова доктрина набула оборонного характеру.

7-8 грудня 1991 року в Біловезькій Пущі (Білорусія) відбулась зустріч лідерів України, Білорусії та Російської Федерації. Б. Єльцин, Л. Кравчук і С. Шушкевич заявили про припинення існування Радянського Союзу і підписали угоду про утворення Співдружності незалежних держав (СНД). До цієї співдружності невдовзі приєднались і інші республіки крім прибалтійських держав. 25 грудня президент СРСР М. Горбачов відмовився від своїх повноважень.

Більше десяти років минуло відтоді, як розпався Радянський Союз, але і сьогодні політики різних орієнтацій не можуть пробачити М. Горбачову суттєвих недоліків і прорахунків. Йому не можуть пробачити дезорганізовану економіку, розвалену армію, спровокований заколот і втрачений Радянський Союз. Комуністи звинувачують Горбачова у зраді і розвалі партії, демократи — в тому, що він вчасно не розірвав стосунки з цією партією. Прості люди не можуть забути непродуману антиалкогольну кампанію, черги, талони і пусті прилавки магазинів. І все це правда. Але правда полягає і в тому, що саме Горбачов поклав початок демократизації суспільства, тим самим відкривши можливість окремим громадянам і цілим народам відкрито говорити і відстоювати свої прагнення, в тому числі і бажання жити у своїх незалежних державах.