Історія України: соціально-політичний аспект

Галицьке та Волинське князівства

Найсильнішими серед південно-західних князівств були Галицьке та Волинське князівства. Галицьке князівство своєю центральною частиною займало південно-східні схили Карпатських гір. На північному заході воно межувало з Польщею, на південному заході (в Карпатах) — з Угорщиною, на півдні по Дністру, Пруту кордони доходили до Чорного моря і Дунаю. На північному сході і сході — межувала з Волинню і Київщиною. Центром Галицького князівство до середини XII ст. вважалось місто Перемишль. Великими містами стали на той час також Галич, Звенигород, Теребовль, Білгород (біля гирла Дністра).

Далеко висунуте на захід, Галицьке князівство майже не зазнало нападів кочівників. Незначними тут були і князівські усобиці. Населення регіону збільшувалось за рахунок втікачів з небезпечних місць, зокрема з Подніпров’я.

Сприятливими були природні умови — родючі землі, густі ліси, судноплавні ріки, багатий рослинний і тваринний світ, поклади солі тощо. Галицька земля мала широкі торговельні зв’язки з Західною Європою і придунайськими країнами. Все це сприяло економічному піднесенню Галицького князівства. В добре розвинених його районах порівняно рано виникло і досягло значного розвитку феодальне землеволодіння. Відчуваючи свою силу, місцеві великі бояри, на відміну від бояр інших земель, нерідко протиставляли себе князям, диктували їм свої умови і в боротьбі з князями часто виходили переможцями. У IX—XI ст. галицькі землі (Червона Русь) входили до складу Київської Русі, і київським князям доводилось вести боротьбу проти зазіхань на ці землі польських королів.

Від Києва Галицьке князівство відокремилось раніше, ніж інші землі — в кінці ХІ ст., після Любецького з’їзду князів 1097 р. Тоді на галицьких землях закріпились правнуки Ярослава Мудрого, князі Ростиславичі — Василько, Володар і Рюрик. Після їхньої смерті син Володара Володимирко об’єднав усі галицькі землі в єдине князівство. Своєю столицею він зробив місто Галич на Дністрі, який стояв на важливому торговельному шляху до Чорного моря. Літописець говорить, що князь Володимирко завжди перемагав своїх ворогів і не стільки в відкритому зіткненні, скільки завдяки хитрій дипломатії або підкупу. Одночасно князь Володимирко не терпів жодного прояву непокори своїй владі. Відомо, що у 1145 році він жорстоко придушив повстання міщан Галича, а також успішно протистояв спробам Польщі та Угорщини захопити галицькі землі.

Піднесення Галицького князівства відбулося за часів правління сина Володимирка Ярослава Осмомисла («розумного») (1152—1187). Літописець високо оцінює особу Ярослава Осмомисла. Він пише, що князь був мудрим і красномовним, чесним, шанованим в усіх землях, славним полками і тим, що він розбудував свої землі.

Ярослав успішно вирішував зовнішньополітичні проблеми, розширив територію князівства: галицькі човни плавали Дністром в Чорне море, а галицькі рибалки ловили рибу в Дністровському лимані. Торгівля збагачувала землю і давала князю засоби для утримання сильного війська і проведення активної зовнішньої політики. Столиця князівства — Галич перетворилася на великий торговельний, культурний і політичний центр. Там можна було зустріти купців з заходу і сходу, там перехрещувались торговельні шляхи із Візантії до Західної Європи.

Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й з Візантією, Священною Римською імперією. Гостем його був візантійський цісаревич Андроник Комнин, який пізніше став імператором. З подивом говорить про Ярослава автор «Слова о полку Ігоревім»:

«Галицький Осмомисле Ярославе, високо сидиш ти на своїм золотокованім престолі, підперши гори Угорські своїми залізними полками, заступивши королеві шлях, зачинивши Дунаю ворота, метаючи тягарі через хмари, суди рядячи по Дунаю. Грози твої по землях течуть, одчиняєш ти Києву ворота, стріляєш ти з отчого золотого стола, салтанів за землями».

За часів Ярослава Галицьке князівство досягло найбільшої могутності. Але вже в цей час накреслюється тенденція, що з часом призвела до політичного ослаблення галицької землі — швидке зростання і зміцнення економічного становища влади великих бояр. Зосередивши в своїх руках величезні земельні наділи, маючи власні міста, замки, дружини, своїх васалів і займаючи вищі адміністративні посади, бояри намагались повністю підпорядкувати своїй волі владу галицького князя або й зовсім позбутися князівського єдиновладдя. При Ярославі Осмомислі вони відкрито виступили проти князівської влади і навіть почали втручатися у родинні справи князя. Невдовзі між Ярославом і місцевим боярством виник конфлікт. Приводом до нього стало особисте життя князя. У Ярослава, який до того був одружений на дочці Юрія Довгорукого Ользі, з’явилась кохана жінка Анастасія. З нею він жив як з дружиною і від цього шлюбу народився син Олег, якому Ярослав віддавав перевагу перед законним сином Володимиром. У 1173 році княгиня Ольга разом з сином Володимиром втекла від чоловіка до Польщі. Її супроводжувало кілька відомих галицьких бояр. Місцеві бояри стали вимагати від Ярослава, щоб він розірвав стосунки з Анастасією і повернув додому Ольгу з сином, але князь не виконав цих умов. Вісім місяців Ольга Юріївна з сином жили за кордоном, а потім отримали листа від галицьких бояр з проханням повернутися додому і з обіцянкою змусити князя Ярослава підкоритися боярському рішенню. І бояри свою обіцянку виконали — «великий, мудрий і шанований в усіх землях» князь був заарештований, його друзі і союзники — половці — вбиті, а кохана Анастасія, яку звинуватили в чаклунстві,— спалена на вогнищі. «Галичане же накладаше огнь, сожгоша ю, а сына ее в заточение послаша, а князя, водивше ко кресту, яко ему имети княгиню вправду й тако уладившеся». Протистояння закінчилось захопленням боярами влади в Галичі. Ярослав вимушений був підкоритися.

Восени 1187 року Ярослав Осмомисл помер, залишивши свої землі не законному Володимиру, а Олегу «Настасьїчу». Бояри відразу ж підняли заколот і вигнали Олега, а престол передали Володимиру. Але і цей князь їх не влаштовував, тому що був «любезен питию многому» і приймав рішення, не порадившись з боярами («і думы не любяшеть с мужами своїми»). Уже одним тим, що князь зневажав боярську думу, він був поганим, і п’яничка, і гуляка, і розпусник. Протистояння князя і боярської опозиції закінчилося тим, що Володимир, прихопивши золото, срібло та сім’ю втік до Угорщини.

Сусіднім із галицькою землею міцним південно-західним руським князівством було князівство Волинське. Воно займало верхів’я Прип’яті, верхів’я та середні течії Західного Бугу, Стиру та Горені. На заході волинські землі межували з Польщею, на півночі — з литовським племенем ятвягів, на сході — з Чорною Руссю, Турово-Пінським і Київським князівствами, а на півдні — з Галичиною. Найбільшими були міста: Володимир, Берестея (Брест), Дорогочин, Белз, Луцьк.

Волинська земля відокремилась від Києва в середині ХІІ ст. Вона стала родовою вотчиною нащадків великого київського князя Ізяслава Мстиславича. На відміну від галицької землі на Волині утворилось велике князівське господарство. Боярське землеволодіння зростало за рахунок княжих дарів. Волинські князі, користуючись підтримкою місцевого боярства, проводили активну боротьбу за розширення свого князівства.