Історія України: соціально-політичний аспект

Дисидентський рух в Україні

Відхід від політики лібералізації, ігнорування конституційних прав людини, обмеження права національного самовизначення не могло не викликати посилення протесту, активізацію дисидентського руху. Дисидентство — опозиційний рух різних верств суспільства проти тоталітарного режиму. Здебільшого дисидентський рух носив мирний характер. В Україні дисидентство мало національне забарвлення.

У 1975 році 35 держав підписали Гельсінську угоду, яка забезпечувала дотримання демократії, свобод і прав людини. В листопаді 1976 року правозахисники України об’єднались в Українську групу сприяння виконанню Гельсінської угоди (УГС — Українська Гельсінська Спілка). Очолив групу український письменник М. Руденко. Група сформулювала чотири головних завдання: знайомити українську громадськість з Декларацією Прав Людини; сприяти відкритим міжнародним контактам і обміну інформацією; добиватися представництва України як самостійної держави на всіх міжнародних форумах; вимагати акредитації в Україні представників зарубіжної преси. Дисиденти критикували політику уряду, вимагали надання народу більш широких громадянських, релігійних і національних прав. Загалом українські дисиденти закликали до проведення реформ в СРСР, а не до революції і відокремлення України, виступали проти репресій і переслідування тих, хто критично ставиться до політики партії і уряду.

Природно, що правлячі кола не могли змиритися з існуванням опозиційного руху, тому вже в лютому 1977 року по Україні прокотилась хвиля арештів. Спочатку були заарештовані лідери Української Гельсінської Групи, а до 1980 року — практично усі члени групи, були засуджені на строк від 10 до 15 років. У радянських таборах загинули В. Стус, В. Марченко, О. Тихий.

Влада переслідувала і інших діячів дисидентського руху, проти яких організувала декілька політичних процесів. У різний час за політичними звинуваченнями були засуджені на різні строки ув’язнення українські дисиденти: генерал П. Григоренко, юрист Л. Лук’яненко, науковий співробітник М. Горинь, літературознавець І. Дзюба, а також журналіст В. Чорновіл.

Окремою течією дисидентського руху було релігійне дисидентство, члени якого боролись за фактичне визнання свободи совісті. В Україні релігійні дисиденти вимагали відновлення українських греко-католицької та автокефальної церков, за свободу діяльності протестантських релігійних організацій. Специфікою дисидентського руху була відсутність власних організаційних структур — партій, об’єднань, та конкретних загальних програм, що значно обмежувало діяльність цих опозиційних рухів. Дисиденти часто обмежувались критикою існуючого ладу, не пропонуючи при цьому конструктивних заходів щодо його реформування.

Дисидентський рух не набув значного поширення ще і тому, що більшість радянських людей, що виховувались в дусі покори, лякало інакомислення. Для більшості населення ідеї дисидентського руху були незрозумілими і далекими від проблем буденного життя, які, насамперед, хвилювали людей. Не останню роль відіграли репресії проти дисидентів, які сприяли їх ізоляції.


загрузка...