Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України: соціально-політичний аспект

Національна політика в Україні. Посилення русифікації під гаслом інтернаціоналізму

Однією з найважливіших складових демократії є право націй на самовизначення. Ще в 1917 році більшовицький уряд декларував це право за усіма націями, але механізм реалізації цього права за усі роки радянської влади так і не був вироблений. 

У 70-х роках адміністративно-командна система продовжувала ігнорувати потреби національного розвитку. Під приводом захисту загальнодержавних інтересів в СРСР обмежувалась національна самостійність республік, усе більшої сили набувала тенденція до унітаризму.

У 70-х — середині 80-х років в культурному житті України посилюються процеси ідеологізації та русифікації.

Під русифікацією розуміють систему заходів радянського керівництва в союзних неросійських республіках, яка передбачала масове вивчення російської мови в умовах часткового скорочення вивчення рідної мови. В радянських республіках, в тому числі в Україні, політика русифікації підтримувалась місцевим партійним і державним керівництвом. Ідеологізація в національній політиці передбачала пропаганду і реалізацію ідеї зближення та злиття націй в СРСР в єдину спільність — «радянський народ».

На початку 70-х років країна і радянський народ готувались до святкування ювілею — 50-річчя утворення СРСР. Уже тоді з’явилась теза про відсутність проблем в розвитку національних процесів і автоматичне зближення та злиття націй. В офіційних документах і численних публікаціях з’явились висновки про те, що розквіт і зближення націй привели до створення нової соціальної і інтернаціональної спільності людей — «радянський народ». Л. Брежнєв висунув тезу про те, що національне питання в СРСР вирішене повністю й остаточно. Його підтримав український лідер В. Щербицький, на думку якого, «ніякої так званої «національної проблеми», про яку так багато говорять наші вороги за кордоном, в нашій республіці не існує. Національне питання у нас вирішене правильно, по Леніну». Насправді в національних відносинах становище було не таким простим, ігнорувались духовні потреби різних груп населення як корінних так, і некорінних національностей. Особливо це відчувалось в проблемі мови.

11 листопада 1978 року, у відповідності з закритою постановою ЦК КПРС, Міністерство освіти УРСР направило на місця директиву «Про удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки». Ця директива поклала початок широкомасштабної кампанії «русифікації» в Україні. В республіці продовжувала діяти інструкція Міністерства освіти УРСР про вивчення української мови за згодою батьків.

У результаті в республіці до кінця 70-х років в обласних центрах залишилось усього 28 відсотків українських шкіл, тоді як російські школи становили 72 відсотки. Значно зменшилась кількість українських шкіл в Донецькій, Луганській, Дніпропетровській і Харківській областях. В Криму не залишилось жодної української школи.

У 1983 році була прийнята чергова постанова, яка передбачала додаткові заходи щодо удосконалення вивчення російської мови, одним з яких планувалось ввести надбавки та пільги усім вчителям російської мови, які працюють «в особливо складних умовах». В Україні удосконалювались програми з вивчення російської мови і літератури, збільшувалась кількість шкіл з поглибленим вивченням російської мови. Одночасно з цим розширився набір студентів у вищі навчальні заклади на факультети російської мови та літератури. Зріс випуск книжок для дітей, надрукованих російською мовою. І усе це відбувалось на тлі значного скорочення кількості видань українською мовою.

Подальшому процесу ідеологізації та русифікації в Україні сприяла реформа загальноосвітньої школи 1984 р. Політика русифікації призвела до негативних наслідків. У республіці переважали дитячі дошкільні заклади, навчання в яких проводилось російською мовою. Знання російської мови давало переваги для вступу до вищих навчальних закладів, що стало вагомою причиною переходу учнів з українських шкіл до російських. Значно скоротилось використання української мови в державній, партійній, соціально-політичній та культурно-освітній сферах. Русифікувались вищі навчальні заклади. Навіть в столиці Україні — Києві викладання дисциплін українською мовою проводилось усього на деяких факультетах лише одного навчального закладу — університету.

Результатом такої багатолітньої цілеспрямованої політики стало майже повне витіснення української мови російською із усіх сфер суспільного життя. Українська мова збереглася лише на селі та в середовищі незначної частини інтелігенції, переважно гуманітарної.