Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України: соціально-політичний аспект

Згортання демократії. Посилення бюрократизму

Перемога консервативно-бюрократичних сил, які зняли в жовтні 1964 року М.С. Хрущова з усіх посад, означала повернення до влади партійно-державного апарату, який незабаром сконцентрував у своїх руках всю повноту влади. В 1964—1982 роках, коли на чолі партії і держави стояв Л. Брежнєв, в СРСР посилився авторитарно-бюрократичний режим. Нове керівництво прагнуло зберегти в країні в дещо зміненому вигляді сталінську адміністративну систему. Почалась поступова реабілітація Сталіна: на його могилі біля Кремлівської стіни з’явився пам’ятник, на всіх щаблях влади припинилась критика сталінізму. У своїй доповіді, присвяченій 20-річчю Перемоги в Великій Вітчизняній війні, Л. Брежнєв назвав Й. Сталіна «організатором перемоги». В керівних колах відкрито стали говорити про повну політичну реабілітацію Сталіна. Але ця ідея викликала серйозний протест у населення, особливо тієї його частини, яка на собі випробувала весь жах сталінських таборів і тюрем. З реабілітацією Сталіна вирішили зачекати.

Першим секретарем ЦК КП України в цей час були Петро Шелест (до травня 1972 року) і Володимир Щербицький. Петро Шелест був палким прихильником реформ М. Хрущова і радо зустрів хрущовську «відлигу», багато уваги приділяв проведенню економічної реформи в Україні, концентруючи зусилля на удосконаленні економічного планування, управління промисловістю. Він намагався продовжити реформи і після того, як союзне керівництво уже, практично їх згорнуло. Шелест захищав мовні і культурні права українців, сам користувався українською мовою при офіційному спілкуванні. Відстоював права України як союзної республіки в складі радянської федерації, вважав, що Україна повинна отримувати від інших республік фонди, товари та послуги, які б дорівнювали її внеску до загальносоюзного фонду. Був палким патріотом, який намагався зберегти українські традиції в тогочасних умовах. У 1970 році П. Шелест написав книгу «Україна наша Радянська», в якій відстоював ідею української автономії, самобутності і прогресивну роль козацтва в історії України. Він заперечував право за російським народом називатися та виконувати роль «старшого брата» у відношенні до інших народів СРСР. Тим самим він викликав незадоволення своєю діяльністю з боку Л. Брежнєва та його оточення. П. Шелеста звинувачували в порушенні «ленінських принципів конкретно-історичного підходу до оцінки історичних явищ», «ідеалізації історичного минулого України», в «патріархальщині», в «підтримці українського націоналізму». На травневому (1972 року) пленумі ЦК КПУ він був звільнений з посади Першого секретаря у зв’язку з переведенням на іншу роботу: його призначили заступником голови Ради Міністрів СРСР. Першим секретарем ЦК КПУ було обрано В. Щербицького, який до цього займав посаду Голови Ради Міністрів УРСР. На посаді першого секретаря ЦК Компартії України В. Щербицький активно й послідовно проводив у життя політичний та економічний курс московського керівництва.

Протягом 1967—1968 років було ліквідовано більшість окремих республіканських міністерств, замість них були створені союзно-республіканські міністерства, що призвело до посилення диктату з боку союзного центру.

Незважаючи на явні провали в проведенні економічних та соціальних реформ, в 70-х роках була висунута утопічна доктрина розвинутого соціалізму, який на думку її авторів, отримав «повну перемогу в СРСР». Законодавчо перемога розвинутого соціалізму була закріплена в Конституції СРСР 1977 року і в Конституції УРСР 1978 року. Обидві Конституції декларували повновладдя народу, який здійснює державну владу через Ради народних депутатів. Але це були лише декларації. На практиці продовжували панувати адміністративно-командні методи управління, підміна Рад партійними органами, їх диктат. Нові Конституції значно розширювали права і свободи громадян. Українська РСР визнавалась як суверенна радянська соціалістична держава, союзна республіка у складі СРСР

Але одна справа — декларувати права і свободи громадян, а інша — забезпечити їх реалізацію. Радянські люди, маючи конституційне право на житло, роками стояли в чергах на отримання квартири. Приблизно така ж ситуація була й з охороною здоров’я, з вищою освітою тощо. Хоч Конституції і проголошували побудову «розвинутого соціалізму», рівень життя радянських людей був набагато нижчим, ніж у країнах Європи. Більшість товарів народного споживання були дефіцитними або зовсім недоступними для рядових споживачів. Навіть маючи гроші, люди не могли купити необхідні їм товари. На дефіциті наживались ті, хто мав доступ до таких товарів, з’явились такі негативні явища як спекуляція, а в вищих ланках влади — корупція і цинізм.

Життя країни залежало від некомпетентних керівників, більшість з яких досягли досить похилого віку, і не могли сприймати нові ідеї. У ці роки почав роздуватися культ особи Л. Брежнєва, якому це дуже подобалось. Лідер партії і держави захопився самонагородженням орденами та медалями, сам собі присвоював звання Героя Радянського Союзу і абсолютно не думав ні про які зміни, необхідність яких розуміла більша частина радянського суспільства. Радянський Союз стояв на межі глибокої економічної та політичної кризи.

Ідеологія та практика «культу особи» охопила і місцеві органи влади. Більшість секретарів обкомів, райкомів, міськкомів партії перетворились в «вождів» і «хазяїв», яких здебільшого цікавили не проблеми регіонів, а особисті справи. Так вийшло, що саме ці керівники покликані були вирішувати питання економічного, політичного, соціального та культурного розвитку України. На практиці вони, нерідко порушуючи моральні норми, розправлялися з небажаними для них працівниками, які були, як правило, компетентними в своїй справі, з тими, що мали свої погляди та не боялись їх відкрито висловлювати. Таким чином, партійна номенклатура стала головною причиною «застою» у всіх галузях народного господарства і культурного життя України. Одночасно, партійно-державна верхівка в офіційних документах підтримували видимість зовнішнього благополуччя.