Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України: соціально-політичний аспект

УКРАЇНА В 60-80 РОКАХ ХХ СТ. РОКИ ЗАСТОЮ. ПЕРЕБУДОВА ТА ПОЧАТОК РОЗПАДУ СРСР. УКРАЇНА НА ШЛЯХУ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Соціально-економічні процеси в Україні в 60-х — першій половині 80-хроків. Спроби реформування економіки. Назрівання кризи в Україні в 70-х — першій половині 80-хроків. Згортання демократії. Посилення бюрократизму. Національна політика в Україні. Посилення русифікації під гаслом інтернаціоналізму. Дисидентський рух в Україні. Україна в роки перебудови. Утворення багатопартійної системи. Боротьба за національну незалежність. Наука і культура України.

Соціально-економічні процеси в Україні в 60-х — першій половині 80-х років. Спроби реформування економіки. Назрівання кризи в Україні в 70-х — першій половині 80-х років

Період 60-х — першої половини 80-х років був одним з найбільш складних і суперечливих періодів історії України. З одного боку, не можна не відзначити цілий ряд безумовно позитивних здобутків, а з іншого — в економіці та суспільному житті відбувались значні деформації. Відставка М. Хрущова та прихід нового керівництва викликали у населення надії на більш якісні та послідовні зміни в промисловості, сільському господарстві, міжнаціональних відносинах, у розвитку культури України. Народ очікував, що нове керівництво продовжуватиме політику подолання наслідків «культу особи» та сприятиме розвитку демократичних процесів в СРСР.

Восени 1964 року Першим секретарем ЦК КПРС було обрано Л. Брежнєва. Верховну Раду СРСР очолив М. Підгорний, а Раду Міністрів — О. Косигін. До речі, перших двох керівників об’єднувала тривала спільна робота в Україні.

Нове керівництво й насправді в середині 60-х років здійснило спробу провести господарську реформу в промисловості та сільському господарстві. Автором та ініціатором проведення реформ був О. Косигін. На пленумі ЦК КПРС у вересні 1965 року було прийнято рішення про поступовий перехід промисловості на економічні методи господарювання, управління, використання товарно-грошових відносин, впровадження госпрозрахунку, матеріального стимулювання праці працівників, більш широкого залучення передового світового досвіду, стимулювання господарської ініціативи. 

Згідно з рішенням цього пленуму були ліквідовані раднаргоспи, які були утворені за ініціативою М. Хрущова в 1957 році, і відновлений принцип галузевого управління через міністерства та відомства. Тоді це пояснювалось необхідністю впровадження в промисловість новітніх досягнень науки та техніки.

Головними показниками роботи підприємств мали стати не кількісні показники, а рентабельність виробництва, якість продукції та ’її асортимент. Перехід підприємств на повну самоокупність, госпрозрахунок та самофінансування передбачав надання їм більшої можливості для впровадження наукових розробок у промисловість, для вирішення соціальних питань, заохочення кращих робітників тощо. Таким чином, першочергова мета реформи була спрямована на послаблення централізованого керівництва економікою та посилення економічних важелів управління. Значно зменшилась кількість директивних планових показників, обов’язкових для виконання підприємствами, які, нарешті, отримали більше самостійності у вирішенні цілого ряду питань виробничого та соціального характеру.

До 1968 року на нові економічні умови роботи перейшли близько 27 тисяч промислових підприємств. В результаті цього значно зросла продуктивність праці, відчувалось пожвавлення у вирішенні цілого ряду соціальних проблем. У цілому результати восьмої п’ятирічки (1966— 1970 рр.) були успішними. Але, як пізніше виявилось, це був лише ривок, який не привів до загального піднесення промисловості, як передбачалось. Реформа, в цілому, завершилась провалом, перш за все тому, що вона викликала опір з боку бюрократичного апарату, який був зацікавлений у поверненні до старих, адміністративно-командних методів керівництва економікою. Боротьба нового зі старим породжувала непослідовність в проведенні реформ, сприяла накопиченню невирішених проблем.

Таким чином, уже в 70-х роках реформи практично були згорнуті: уповільнились темпи економічного зростання, економіка продовжувала розвиватись екстенсивним шляхом. В результаті дев’ята п’ятирічка (1971—1975 роки), незважаючи на великі капіталовкладення не була виконана. Народне господарство СРСР було економічно збитковим та неефективним. Цьому сприяли також і непродумані рішення. Так, в 70-х роках в СРСР здійснювалось будівництво 15 великих народногосподарських об’єктів — Західно-Сибірського ТПК, Байкало-Амурської магістралі та ін., які вимагали величезних капіталовкладень, але не давали прибутків і більшість з них виявились неперспективними.

Труднощі переживало й сільське господарство. Нове керівництво на початку своєї діяльності зробило спробу вивести його з кризи та підняти цю хронічно відсталу галузь радянської економіки на якісно новий рівень. Проблемам сільського господарства було присвячено березневий 1965 року Пленум ЦК КПРС. Здавалося, було зроблено усе можливе для більш швидкого розвитку аграрного сектора економіки: підвищувались закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію; запроваджувалась щомісячна гарантована грошова оплата праці колгоспників; збільшувались капіталовкладення в господарство; колгоспи звільнялись від сплати боргів державі; встановлювались тверді плани закупок державою сільськогосподарських продуктів, а вся надпланова продукція мала закупатися за більш високими цінами; заохочувався розвиток власних підсобних господарств колгоспників і робітників радгоспів, передбачалось виділення значних коштів на розвиток інфраструктури села, на розвиток культури та освіти сільського населення; планувалось звертати більше уваги на впровадження досягнень науки в сільське господарство, на підготовку спеціалістів сільськогосподарського виробництва та інше.

Сільське господарство України в другій половині 60-х років отримало мов би друге дихання. Збільшення капіталовкладень сприяло зростанню тракторного парку, вантажних автомобілів і зернозбиральної техніки в колгоспах і радгоспах республіки. Таким чином, енергоозброєність праці в сільському господарстві зросла в півтора рази, в два рази більше стали використовувати електроенергію у виробництві.

В колгоспах та радгоспах України збільшилось число спеціалістів сільського господарства: агрономів, зоотехніків, механізаторів. Україна продовжувала залишатися головною «житницею» СРСР, вона давала майже 23 відсотки від загальної сільськогосподарської продукції Радянського Союзу.

Проте уже на початку 70-х років негативні тенденції торкнулися й аграрного сектора економіки. Це було викликано насамперед тим, що не вдавалося до кінця врегулювати соціальні та економічні проблеми села. гарантована оплата праці колгоспників здебільшого не була пов’язана з її кінцевими результатами, що сприяло зростанню споживацьких настроїв серед сільських трудівників. Негативний вплив на розвиток сільського господарства мали адміністративні методи керівництва, які не лише залишились, але навіть посилились. Зростала чисельність керівного апарату районної ланки управління (з початку 60-х до середини 80-х років вона збільшилась втроє: з 20 осіб в відділі сільського господарства райвиконкому до 60 осіб в районному агропромисловому об’єднанні — РАПО).

Суттєвою проблемою продовжувала залишатись низька культура сільськогосподарського виробництва, безгосподарське використання земельних угідь. До значних витрат коштів та зниження родючості ґрунтів (через їх засоленість) привело збільшення площ зрошуваних земель. Україна втрачала посівні площі (знамениті чорноземи), обміліли або зовсім зникли десятки малих річок, що стало однією з головних причин зростання екологічних проблем.

Не вдалося вирішити проблеми соціального розвитку села. На початку 70-х років лише близько 15 відсотків осель сільських мешканців мали централізоване опалення, водопровід і каналізацію. Магазини та їдальні мали лише третина сільських населених пунктів. Більшість сіл не мали шляхів з твердим покриттям, які б з’єднували їх з районними центрами. У невеликих населених пунктах не було середніх та неповних середніх шкіл і діти змушені були ходити до шкіл, яка знаходились за багато кілометрів від домівки. На селі не вистачало будинків побуту, будинків культури, чи просто клубів.

Повільне вирішення соціальних проблем села стало однією з причин масової міграції сільської молоді в міста, в результаті чого скоротились і так обмежені трудові ресурси колгоспів і радгоспів. З іншого боку, міграція сільського населення загострила житлову проблему в містах. В Україні чисельність сільського населення скоротилась за двадцять років (з 1966 р. по 1986 р.) на 4,9 млн. осіб.

Проблема скорочення трудових ресурсів на селі змусила радянське керівництво шукати виходу з ситуації, що склалася. У 60-80-х роках традиційним стало залучення до сільськогосподарських робіт (під виглядом надання шефської допомоги) міського населення: робітників, службовців, студентів, школярів. Але й ці заходи не сприяли вирішенню проблеми. Ефективність сільського господарства падала, зростала собівартість його продукції. До початку 80-х років, коли ця важлива галузь економіки опинилась у кризовому стані, стало зрозумілим, що для виведення сільського господарства з кризи потрібні невідкладні і рішучі заходи. Система таких заходів розглядалась на травневому (1982) пленумі ЦК КПРС. Пленум прийняв Продовольчу програму СРСР до 1990 року. В листопаді цього ж року була прийнята аналогічна Продовольча програма УРСР. Ці програми передбачали систему заходів, які були спрямовані на безперебійне забезпечення населення республіки і країни в цілому продуктами харчування. Як і раніше в основі цих заходів лежали принципи централізації та переважно адміністративні підходи, але, як ще раз підтвердила практика, вирішити проблеми інтенсифікації сільського господарства без урахування економічних і соціальних умов на селі, самими лише адміністративними методами, неможливо.

Виникає справедливе питання: чому реформи 60-80-х років не привели до бажаних результатів і не виправдали тих надій, які на них покладалися?

Відповідаючи на це запитання, треба, перш за все, відзначити, що реформи не порушували системи власності, яка склалася в СРСР ще з початку 30-х років і проводились виключно в межах командно-адміністративної системи.

Економічні реформи не торкнулись політичної системи, більше того, вони проводились в умовах згортання процесу демократизації, що розпочався в період «хрущовської відлиги». Нагадаємо, що реформи здійснювались партійно-господарським апаратом, який в основному сформувався ще в епоху сталінізму та був прихильником адміністративно-командних методів керівництва. Звідси — централізація і бюрократичне (не завжди компетентне) управління економікою. До середини 80-х років діяло більше 100 союзних та 80 республіканських міністерств. Від розробки наукових підходів до реформування економіки та переведення її на шлях інтенсивного розвитку були усунені вчені, багато з яких мали цікаві ідеї з цього приводу. Важливі аспекти економічного та соціального розвитку країни вирішувались переважно екстенсивними методами. СРСР отримував величезні прибутки від торгівлі енергоносіями: нафтою та газом. Так звані «нафтодолари» давали можливість деякий час приховувати негативні процеси, які назрівали в економіці, і вкладати великі кошти в розвиток певних галузей промисловості, особливо тих з них, що були складовою частиною військово-промислового комплексу країни (ВПК). У свою чергу мілітаризація економіки та величезні потреби ВПК в умовах гонки озброєнь зводили нанівець усі реформи. Проблема посилилась після того, як на світовому ринку ціни на нафту почали падати.

Керівництво СРСР приймало численні рішення та постанови, які здебільшого або взагалі не виконувались, або виконувались, але при цьому не давали суттєвих економічних результатів. Командно-адміністративна система переживала глибоку кризу.

Проблеми гальмування економічного розвитку не могли не позначитись на вирішенні декларованої партією та урядом програми підвищення життєвого рівня народу. Одним із ключових завдань в цьому напрямку було вирішення житлової проблеми. В 60-х — на початку 70-х років на її вирішення в Україні виділялись значні капіталовкладення. Житлове та комунальне будівництво офіційно було віднесено до розряду пріоритетних. Розроблялись і впроваджувались нові, більш прогресивні його форми (великопанельне будівництво за типовими проектами), що дозволило прискорити зведення житла в містах та робітничих селищах і індивідуальних житлових будинків на селі. Але черги на житло в містах зростали швидше, ніж його будували. Зростало число шкіл, лікарень, дитячих закладів, будинків культури та інших культурно-побутових закладів.

Зростанню добробуту населення сприяло також підвищення заробітної плати працівникам виробничої сфери, стипендії студентам, пенсії літнім людям та інвалідам. Але усі ці соціальні виплати відбувались переважно за рахунок продажу за кордон нафти, газу та інших дефіцитних природних ресурсів. До того ж заробітна плата здебільшого підвищувалась без урахування результатів праці, робітники отримували гроші, які вони не заробили. На більшості підприємств стало нормою видавати незаслужені премії. Це не сприяло зростанню зацікавленості робітників і службовців у результатах своєї праці, послаблювало трудову дисципліну та посилювало соціальну апатію.

У другій половині 70-х років незадовільний стан економіки болісно відбився на соціальній сфері. Накопичувались проблеми в житловому секторі (в чергах на квартири в Україні стояли в 1987 році 2 млн. осіб і спостерігалась тенденція до збільшення таких черг), в галузі охорони здоров’я, освіти, культури та ін.

Спробу розв’язати заплутаний вузол економічних і соціальних проблем в СРСР зробив Ю. Андропов, який очолив КПРС після смерті в 1982 році Л. Брежнєва. Наводити порядок в економіці він почав з наведення дисципліни. Гаслами дня стали: «Все починається з дисципліни», «Дисципліна — категорія економічна» та інші. Заходи, спрямовані на виявлення не дуже сумлінних працівників, прогульників і зміцнення трудової дисципліни на підприємствах і в установах, мали певні позитивні результати: робота деяких підприємств і навіть галузей промисловості поліпшилась, але ненадовго. Після смерті Ю. Адропова негативні тенденції в економіці ще більше посилились.

Майже за усіма показниками соціально-економічного розвитку Радянський Союз, а з ним і Україна відставали від передових країн світу. Розпочатий в 60-х роках перехід до інтенсивних методів господарювання закінчився невдачею.