Історія України: соціально-політичний аспект

Економічний розвиток України в 50-х — на початку 60-х років

Нащадки Сталіна велику увагу приділяли підвищенню економічної ефективності радянської системи. Від успіхів в цій сфері залежало, чи зможе Радянський Союз «наздогнати та випередити» Захід в економічному плані, таким чином, об’єднати усіх громадян і довести усьому світові переваги комуністичної системи. М. Хрущов зрозумів істину: щоб довести економічні переваги комунізму, партія повинна перейти від переважно ідеологічних та репресивних заходів до методів економічного стимулювання.

У другій половині 50-х — початку 60-х років, в період так званого «колективного керівництва», в партії не стихали запеклі суперечки про методи, шляхи і форми економічних перетворень. При цьому всі визнавали, що найбільш слабким місцем радянської економіки традиційно залишається сільське господарство. На це вказувала офіційна статистика: між 1949 і 1952 роками обсяг промислової продукції збільшився на 230 відсотків, а сільського господарства — лише на 10 відсотків. Ці цифри свідчили про серйозні економічні, політичні та ідеологічні недоліки влади. Низька продуктивність сільського господарства спричинила дефіцит продуктів харчування, що, в свою чергу, породжувало серйозні сумніви в перевагах радянської системи — як за кордоном, так і особливо в середині країни. Мабуть, тому М. Хрущов, який вважав себе «знавцем сільського господарства» (перш за все тому, що довгий час — з 1938 до 1949 року — він працював в Україні) докладав величезних зусиль, щоб покращити становище справ в аграрному секторі економіки. Ці зміни мали особливе значення для України, яка в черговий раз була приречена стати лабораторією нових сільськогосподарських експериментів.

Наймасштабнішим проектом М. Хрущова було підняття цілинних та перелогових земель. Цим проектом передбачалось освоєння 19 млн. гектарів незайманих земель Казахстану Сибіру та Південного Уралу Реалізація його грандіозного плану передбачала використання величезних матеріальних і людських ресурсів, і велику частину цих ресурсів повинна була надати Україна. Освоєння цілинних земель розпочалось у 1954 році, а до 1956 року з України на цілину було відправлено тисячі одиниць сільськогосподарської техніки і близько 80 тисяч кваліфікованих працівників сільського господарства. Значна частина їх назавжди залишилась там. Крім того кожної весни на сезонні роботи з України на Схід їхали сотні тисяч колгоспників та студентів-добровольців. Програма освоєння цілинних земель дала неоднозначні результати. Досить скоро з цілини, яку піднімали в основному на ентузіазмі, почали виїжджати люди. Бездумне розорення мільйонів гектарів землі без урахування кліматичних умов, привело до вітрової ерозії ґрунту та пилових бур. Але з України цілинна епопея вичерпала величезні матеріальні і трудові ресурси, що негативно відбилося на стані сільськогосподарського виробництва республіки.

У 50-х роках в сільському господарстві країни проводились і інші заходи, які на думку радянського керівництва повинні були сприяти виведенню аграрного сектора економіки з глибокої кризи. Вони почались з об’єднання дрібних колгоспів і утворення більших за розміром і економічно сильніших господарств, шляхом концентрації засобів виробництва і трудових ресурсів, підвищення рівня (усуспільнення) колгоспного виробництва. Таким чином, кількість колгоспів на початку 60-х років, у порівняні з початком 50-х років скоротилася в два рази. Але ефективність сільськогосподарського виробництва від цього не підвищилась. На початку 50-х років щорічний валовий збір і заготівля зернових в Україні не перевищували 4,9 млрд. пудів при врожайності 7,7 центнера з гектара. Стан сільського господарства викликав серйозне занепокоєння керівництва. Щорічно проводились пленуми ЦК КПРС і ЦК Компартії України з проблем сільського господарства, на яких розроблялись конкретні заходи щодо різкого підйому аграрного сектора економіки. В основу цих заходів було покладено три основні завдання: уже назване освоєння цілинних земель; зміни агрокультури шляхом значного збільшення посівів кукурудзи та інших кормових культур; розвиток тваринництва і створення умов для покращання становища з м’ясомолочною продукцією на споживчому ринку країни. Цим програмам було підпорядковано все: списувались старі борги колгоспів і радгоспів; реорганізували МТС, а стару техніку продали колгоспам; перетворювали колгоспи в радгоспи тощо. У результаті кількість радгоспів в Україні збільшилась з 804 в 1957 році до 902 — в 1960 році, а в 1965 році їх стало вже аж 1343. Але штучне перетворення колгоспної власності в державну також не дало бажаних результатів.

Досить неоднозначною була і політика радянського керівництва стосовно особистих підсобних господарств селян. З одного боку, в 1957 році були скасовані обов’язкові поставки сільськогосподарської продукції державі, а з іншого — підвищились грошові податки з підсобних господарств. Фактично влада повернулась до сталінської політики обмеження присадибного господарства колгоспників, щоб воно не «заважало» їм працювати у громадському виробництві.

Несподіваним і досить сумнівним був експеримент з кукурудзою: згідно з планами Хрущова нею передбачалось засіяти близько 28 млн. гектарів на всій території Радянському Союзу. На думку Хрущова, кукурудза могла вирішити проблему забезпечення кормами для тваринництва. Але і цей проект було реалізовано без достатньої підготовки. Була порушена сівозміна, ліквідовані пари, у результаті з полів стали зникати традиційні культури: пшениця, жито, овес, а зі столів радянських людей запашний пшеничний та житній хліб. А кукурудза не стала тією панацеєю, що мала вивести тваринництво на нову висоту. Нова зернова культура вимагала нових технологій обробки ґрунту, нової техніки, добрив, а, головне, добре підготовлених і технічно освічених спеціалістів, яких якраз в Україні і не вистачало. У 1953 році з 15 тисяч голів колгоспів України вищу або незакінчену вищу освіту мали менше ніж 500 осіб.

Єдина реформа, яка була із задоволенням зустрінута в Україні (вона навіть виникла на основі місцевої ініціативи) — це ліквідація машинно-тракторних станцій (МТС). У обов’язки МТС входило проведення ідеологічного нагляду за колгоспами, між машинно-тракторними станціями і колгоспами постійно відбувались суперечки про те, як правильно обробляти землю. Врешті-решт українці переконали уряд ліквідувати МТС, а їхню техніку продати колгоспам. Але стара і зношена техніка продавалась колгоспам за досить високими цінами, слабка економіка колгоспів не витримувала величезних витрат на придбання та обслуговування й ремонт техніки. У спробах розв’язати аграрну проблему держава-монополіст використовувала звичні методи: підвищувала ціни на запчастини, мінеральні добрива, комбікорми, при цьому заморожували ціни на сільськогосподарську продукцію.

У результаті, не дивлячись на радикальні зміни та грандіозні експерименти, радянському керівництву так і не довелося досягти приросту сільськогосподарської продукції в бажаних обсягах. У Москві та у Києві не бажали шукати більш ефективних стимулів, які б сприяли підвищенню продуктивності праці колгоспників. До колгоспів, як і раніше, надходили директиви як, коли і що сіяти, коли збирати врожай; селян продовжували переслідувати і штрафувати за працю на їх крихітних, але виключно продуктивних, присадибних ділянках. Незважаючи на явні провали політики керівництва в галузі сільського господарства, невдовзі Хрущов проголосив нове завдання, ще більш химерне та нереальне — наздогнати і випередити США за виробництвом молока, масла та м’яса. Для цього треба було збільшити їх виробництво втричі. Як це можна було зробити не знав ніхто, але керівництво вимагало, а на місцях «вирішували». Широкого розвитку набула практика приписок, липових звітів про «виконання і перевиконання».

Усі спроби підняти сільське господарство і вивести його з хронічної кризи виявились марними. На початку 60-х років становище в ньому навіть поліпшилось. З 1962 року почали зростати ціни на молоко, м’ясо, масло. Почались серйозні перебої з хлібом, якість якого також була досить низькою.

У середині 50-х років у Радянському Союзі почалась науково-технічна революція (НТР). Особливістю НТР було те, що в СРСР вона відбувалась переважно у галузях військово-промислового комплексу. Завдяки НТР у промисловості стали використовуватись електроніка, радіотехніка, електрообчислювальні машини, штучні матеріали із заданими властивостями. Вводились до ладу нові гідро і теплоелектростанції з сучасним обладнанням. Освоювались нові вугільні і газові родовища, серед яких і Шебелинське на Харківщині.

Розвивались залізодобувна (Криворізький залізорудний басейн), металургійна, хімічна та машинобудівна промисловості. В Україні вироблялись пасажирські й військові літаки, танки, стратегічні ракети.

На відміну від сталінської епохи більше уваги приділялось розвитку харчової та легкої промисловості, виробництву товарів масового попиту. У продажу з’явились перші радянські холодильники, телевізори, пилососи, легкові автомобілі. Товари народного споживання стали випускати не лише підприємства легкої, а також і важкої промисловості.

Таким чином, можна стверджувати, що в другій половині 50-х років промисловість України розвивалась досить успішно. Але на початку 60-х років темпи її розвитку стали уповільнюватися. Це відбувалось перш за все тому, що механізм господарювання, що склався ще в 30-х роках, значною мірою застарів і вже не відповідав вимогам часу, новій економічній ситуації. У рішеннях партії і уряду особливої уваги надавалося розвитку науково-технічного прогресу, поліпшенню організації виробництва. Насправді ж, роль і значення науково-технічної революції недооцінювались. Тогочасний механізм господарювання, практика планування стримували технічне переозброєння виробництва, підприємства не були в достатній мірі зацікавлені в знятті з випуску застарілої низькоякісної продукції та заміні її на більш сучасну.

Склалися серйозні суперечності між досягнутим рівнем розвитку виробництва, можливостями, що відкривав науково-технічний прогрес, з одного боку, і командно-адміністративними формами і методами управління, старою системою планування, дріб’язковою регламентацією діяльності підприємств — з іншого. І як результат — поява в економіці негативних тенденцій і явищ.

Намагаючись вирішити проблему підвищення промислового виробництва, М. Хрущов розгорнув в 1957 році повну внутрішніх суперечностей реформу управління — одну з найбільш радикальних організаційно-економічних перетворень з часів 20-х років. За цією реформою керівництво промисловістю передавалось від галузевих міністерств до новостворених територіальних органів управління — раднаргоспів (рад народного господарства). Таким чином, М. Хрущов зробив спробу перенести основу економічного планування та управління від московських міністерств до регіональних органів, минаючи бюрократичні перепони в центрі. Так, українським раднаргоспам було передано більше ніж 10 тис. промислових підприємств і до кінця 1957 року вони контролювали 97 відсотків заводів і фабрик республіки (для порівняння: в 1953 році в республіканському підпорядкуванні було всього 34 відсотки загальної кількості підприємств). Не дивно, що українські керівники стали більше уваги приділяти інтересам і потребам республіки, ніж загальносоюзним. На початку 60-х років, коли економічна «самостійність» України та інших республік стала очевидною, в Москві стали виявляти серйозне занепокоєння. Місцевих керівників стали звинувачувати в «місництві», в ігноруванні загальносоюзних інтересів. Стало очевидним, що і в цьому напрямку хрущовські реформи викликали несподівані ускладнення. Як і слід було чекати, можливості економічної автономії України були короткочасними і не дали суттєвих результатів.

Звичайно, національна політика Хрущова в питаннях управління, як і вся його політика, була більш ліберальною, більш поміркованою в порівнянні із сталінським тоталітарним режимом. У законодавстві 1957 року були значно розширені права союзних республік. Але в головному і вирішальному становище не змінилось: реальний суверенітет союзних республік не забезпечувався. Більш того, республіки поступово перетворювались в адміністративно-економічні регіони єдиної унітарної централізованої російської держави, якою був СРСР.

Хоч реформи Хрущова і не привели до бажаних результатів, вони все ж вони сприяли суттєвим змінам в житті українського суспільства. На відміну від сталінських часів, відбувалося вражаюче зростання валового національного продукту, яке перевищувало відповідні показники США до 1970 року, частково сприяло підвищенню життєвого рівня людей. Наприклад, в Україні середні прибутки робітників виросли з 1951 до 1958 року на 230 відсотків. Ще більше зросли прибутки колгоспників. Уряд підняв колгоспникам заробітну платню (вперше було запроваджено грошове авансування їх праці, яке вони отримували щомісячно), внаслідок чого розрив між промисловими і сільськогосподарськими робітниками в оцінці їх праці став повільно зменшуватися. Якщо в часи Сталіна рівень особистого споживання щорічно зростав лише на один відсоток, то при Хрущові цей показник зріс до чотирьох відсотків.

Завдяки залучення в господарський обіг мільйонів гектарів нових земель, а також, починаючи з 1961 року, експорту збіжжя з Канади та США збільшилась кількість і покращився асортимент продуктів харчування. Раціон звичайної родини, який раніше складався в основному лише з хліба та картоплі, поповнився овочами та м’ясомолочними продуктами. У магазинах з’явились навіть такі екзотичні фрукти, як апельсини та лимони. До віддалених сіл почали прокладати дороги, проводили електрику і водопровід. Міське населення, що порівняно краще до цього часу забезпечувалося різними товарами, теж реально відчувало покращання свого життя. Звичним предметом в інтер’єрах міських квартир став телевізор. Поява відносно сучасної побутової техніки сприяла полегшенню життя жінок, які здебільшого працювали повний робочий день, а потім змушені були займатися виснажливою домашньою працею.

У містах важливою проблемою залишалась житлова, так як щорічно близько 2,5 млн. громадян поповнювали міське населення. У другій половині 50-х років значно зросли капіталовкладення і прискорились темпи житлового будівництва. Основна увага приділялась забезпеченню сімей ізольованими квартирами. За часів Сталіна ізольовані квартири мала лише комуністична номенклатура, а більшість сімей жили в комунальних квартирах, бараках та підвалах. В містах стали з’являтися цілі райони новобудов, які складалися з п’ятиповерхових будинків, т. з. «хрущовок», з типовими 1, 2 і 3-кімнатними малогабаритними квартирами. Незважаючи на те, що ці квартири були не дуже зручними, з низькими стелями, маленькими кухнями та санвузлами, все ж будівництвом таких будинків уряд зміг зрушити з мертвої точки квартирну проблему. У 1959—1971 роках в Україні житлову площу отримали 24 млн. осіб.

Розширювалась сфера побутового обслуговування населення. При катастрофічній відсутності достатнього фінансування досить швидкими темпами розвивалась система освіти, збільшувались асигнування на охорону здоров’я. І хоч рівень життя людей в той час був ще далеким до рівня західного, для них, не дуже вибагливих, зміни були величезним кроком вперед. Колгоспники отримали паспорти і право вільного пересування по країні. За часів Хрущова люди мали менше причин бути незадоволеними радянською системою, ніж при Й. Сталіні.

Останнім серйозним нововведенням М. Хрущова став поділ партійного апарату за виробничим принципом. Партійні, а також радянські, профспілкові та комсомольські органи були поділені на промислові і сільськогосподарські. Таким чином, Хрущов розраховував наблизити керівництво до реальних проблем міста і села. Але ця реформа налякала партапарат, що боявся втратити реальні важелі влади. Найближче оточення М. Хрущова організувало змову з метою усунути його від влади. Змовників очолив Л. Брежнєв. У жовтні 1964 року на пленумі ЦК КПРС М. Хрущова звільнили від обов’язків першого секретаря ЦК і голови Ради Міністрів СРСР. Члени ЦК дружно відмовилися від свого лідера, який за десятиріччя встиг набриднути всім їм своїми численними, але малорезультативними реорганізаціями. Під девізом відновлення «ленінських норм» партійного життя партійна бюрократія отримала перемогу і повернула до своїх рук всю повноту влади, відновлюючи авторитарно-бюрократичний режим. Період реформ, «десталінізації» та політичної «відлиги» закінчився.

«Хрущовська» епоха стала, без сумніву, переломом в радянській історії. Незважаючи на численні провали, розчарування та несподівані результати, якими закінчувались експерименти і реформи, вона перетворила радянське суспільство в значно більш демократичне, в порівнянні з минулим періодом сталінського деспотизму. Особливо глибоко ці переміни торкнулися України, на якій сталінізм відбився особливо жорстоко.

До найбільш суттєвих змін слід віднести те, що в країні припинились масові арешти, чистки і терор хоча репресії продовжувались і в часи «відлиги». Менш суворою стала трудова дисципліна. На якийсь час розширились можливості для творчого самовираження письменників, поетів, діячів науки і культури.

В Україні до вищезгаданого можна додати зростання національної самосвідомості та самооцінки частини українського керівництва, що витікало з реальної оцінки економічного значення республіки в єдиному народногосподарському комплексі СРСР.