Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України: соціально-політичний аспект

Суспільно-політичне та культурне життя республіки. Репресії 40–50 років

У суспільно-політичному житті України у повоєнний період відбувались процеси, пов’язані з посиленням «культу особи» Сталіна. Це пов’язано, перш за все, з повним контролем Москви над всіма суспільними процесами в Україні. У березні 1947 року М. Хрущова зняли з посади першого секретаря ЦК Компартії України. Його замінив Л. Каганович. Почалась нова кампанія боротьби з «українським буржуазним націоналізмом», яка дедалі набувала все більшого політичного забарвлення. Діячі української радянської науки і культури піддавались не лише критиці, їх звинувачували в «націоналізмі» і «космополітизмі». Серед тих, хто став жертвами ідеологічного цькування з боку тоталітарної влади були поети і письменники, зокрема Юрій Яновський, Максим Рильський, Володимир Сосюра, Олександр Довженко та інші.

М. Рильського критикували та переслідували за поетичні твори «Подорож у молодість» та «Київські октави», Ю. Яновського — за роман «Жива вода», І. Синченка — за повість «Його покоління». Українських письменників звинувачували в тому, що вони своїми творами «вносили в літературу українського народу націоналістичну отруту». Оперу Данькевича «Богдан Хмельницький» критикували за те, що в ній недостатньо місця відведено росіянам та комуністичній партії. Ідеологічним репресіям підлягали редакції журналів «Вітчизна», «Перець». Правлячий режим негативно ставився до будь-яких проявів української національної самосвідомості, критичних оцінок тих чи інших проявів суспільного життя, відступів від стереотипних ідеологічних установок, творчого пошуку самостійності.

Чи не найсильніший удар українській літературі наніс О. Корнійчук, який, виступаючи зі звітною доповіддю на з’їзді письменників України в 1946 році, засудив прояви «націоналізму» в творах М. Рильського і П. Тичини. Викорінюючи «український націоналізм», комуністична влада провела «чистки» редакцій журналів «Вітчизна» і «Дніпро».

У серпні 1946 року нищівній критиці було піддано «Нарис історії української культури» за редакцією С. Маслова та Є. Кирилюка за його «націоналістичний характер». У складних умовах опинились гуманітарні науки. У спеціальній постанові ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР» провідні історики України звинувачувались у націоналістичних збоченнях, у відродженні «націоналістичних вигадок» В. Антоновича, М. Грушевського.

Боротьба за «чистоту» ідеології, пошуки потенційних ворогів привели до нападок на євреїв, діячів єврейської культури, лікарів-євреїв, їх звинувачували у «космополітизмі». 

Таким чином, наприкінці 40-х — на початку 50-х років ідеологія і політична практика сталінізму набрала відкрито великодержавних російських рис.

Щоправда, наслідки ідеологічного тиску були не такими важкими, як у 30-ті роки, коли критика, як правило, закінчувалась фізичним знищенням тих, кого критикували.

За підрахунками дослідників, з 1938 до 1954 року українська література втратила 223 письменники, 17 з яких були розстріляні, 8 — покінчили життя самогубством, 175 — були заарештовані або заслані та відлучені від творчості, 16 — пропали без вісти і лише сім померли власною смертю. Конфлікт Л. Кагановича з українською інтелігенцією зайшов так далеко, що в тому ж 1947 році сам Сталін змушений був відкликати його до Москви, а на чолі КП(б)У знову був поставлений М. Хрущов. Таким чином, розвиток української культури в перші повоєнні роки відбувався у складних умовах радянського комуністичного тоталітаризму, але ці перешкоди не змогли зупинити зовсім її розвиток.

Так, не відкидаючи і не принижуючи негативний вплив адміністративно-командної системи та сталінізму на розвиток української культури, необхідно відзначити, що в цей же період створювались прекрасні літературні та музичні твори. Серед них романи О. Гончара «Прапороносці», М. Стельмаха «Велика рідня», Н. Рибака «Переяславська Рада», поезії М. Бажана — книга «Англійські враження», А. Малишка — поетична збірка «Лірика», поеми «Прометей», «За синім морем».

Навіть за умов залишкового фінансування, після закінчення війни відбудовувались і будувались нові заклади культури: клуби, музеї, бібліотеки, театри, кінотеатри, філармонії, консерваторії. У нових, відбудованих або тимчасово пристосованих приміщеннях почали працювати школи та дошкільні дитячі заклади. У 1953 році було здійснено перехід до обов’язкової семирічної освіти. Таким чином, і в умовах комуністичного тоталітаризму люди не лише самовіддано і напружено працювали, але і книжки читали, і пісні співали, відвідували театри і кінотеатри з великим бажанням здобути освіту. До речі, як не сумно, це визнавати, але переважна більшість людей вірила в «соціалістичні ідеали» і дотримувалась офіційної комуністичної ідеології.

У роки повоєнної відбудови приділялась значна увага розвитку науки. У 1945 році в складі Академії наук було створено нове сільськогосподарське відділення. Розширювалась мережа науково-дослідницьких інститутів. Незважаючи на великі труднощі і існуючі проблеми, українські вчені збагатили світову науку багатьма фундаментальними розробками, винаходами і відкриттями у галузі ракетної техніки, космонавтики, атомної енергетики. До речі, саме на Україні в 1948—1956 роках в Інституті електроніки під керівництвом С. Лєбєдєва було створено першу в Європі електронну цифрову обчислювальну машину. Але більшість наукових розробок впроваджували перш за все у військово-промисловий комплекс.

Разом з тим у розвитку наукових досліджень спостерігались і негативні процеси. Так, значної шкоди сільськогосподарській та біологічній наукам завдала «лисенківщина». Гальмувались розробки вчених в галузі генетики, кібернетики тощо.

Народ, що переміг у війні, що в короткі строки, ціною неймовірних зусиль відбудував народне господарство, жив і працював у повоєнні роки з надією на демократичні зміни в суспільстві, прагнув до спокою і добробуту. Але після війни природа тоталітарної держави не змінилась. Як і раніше існувала адміністративно-командна система. Як і раніше ВКП(б) підміняла або контролювала діяльність усіх державних і громадських структур. У самій партії та державі панував режим особистої влади Сталіна. Вище партійне керівництво було поза будь-якою критикою.

Партійні органи направляли і повністю контролювали діяльність Рад, профспілок, комсомолу, інших громадських організацій.