Історія України: соціально-політичний аспект

Київське, Чернігівське та Переяслівське князівства 

Князівства Середнього Подніпров'я — Київське, Чернігівське (Чернігово-Сіверське) і Переяславське — в кінці XII ст.— першій половині XIII ст. внаслідок численних князівських усобиць, нападів кочівників, посилення перешкод зовнішній торгівлі (зокрема шляхом «з варяг у греки»), часткового переселення з небезпечних степових районів на захід і північ, значною мірою послаблюються політично і економічно. Проте в районах Подніпров’я, які менше зазнавали нападів половців, продовжувало розвиватися землеробство, тваринництво, мисливство, рибальство, бджільництво і різні ремесла. Головними формами експлуатації селян були відробіткова рента і рента продуктами (натуральна).

Найважливішою серед подніпровських князівств була Київська земля , основна частина якої лежала на Правобережжі, сягаючи на півдні до річки Рось, за якою далі на південь у степу жили кочівники.

Київський великокнязівський стіл мав притягальну силу, бо той, хто володів Києвом, вважався старшим князем. З 1139 року за Київ точилася боротьба між суперниками Ольговичами та Мономаховичами. Часто змінювались князі: за сто років (1146—1246) на київському престолі побувало 47 князів, хоч титул великого князя був вже суто номінальним.

Скориставшись усобицями князів і загальним послабленням київської влади, половці знову стали нападати на українські землі.

Наприкінці ХІ ст. від Києва відокремилась Чернігівщина. З кінця ХІ ст.— початку ХІІ ст. від Києва також відмежувались інші українські князівства: Переяславщина, якій постійно загрожували степові кочівники, Тмутараканська земля, в якій переважно правили князі-ізгої і яка вже у ХІІ ст. не входила до складу українських князівств. Турово-Пінська земля тільки на короткий час стала самостійною (середина ХІІ ст.), а згодом була пов’язана з Києвом чи Галицько-Волинським князівством.

За володіння Києвом і Київським князівством вели боротьбу князі чернігівські, волинські, галицькі, переяславські, смоленські. Ця боротьба об’єктивно сприяла поглибленню процесів феодального дроблення, подальшому політичному послабленню Києва. Особливо постраждав Київ у 1169 році, коли володимирський князь Андрій Боголюбський з величезним військом (об’єднали свої війська 14 князів) напав на нього і зруйнував його. Як свідчить хроніка, суздальці безжалісно вирізали населення міста, пограбували та спалили храми, жінок та дівчат забрали в неволю. Завойовники захопили величезні багатства: позривали образи та дзвони, забрали бібліотеки та церковні книги — все вивезли. А половці — союзники Боголюбського — спалили Печерський монастир. Це пограбування було продиктоване здебільшого політичними мотивами, так як володимиро-суздальські князі вже в той час мріяли створити власну, незалежну від київської, митрополію. Руйнація Києва, його монастирів та храмів, мали послабити київську митрополію, її вплив на руські князівства.

Погром привів до багатолітнього занепаду Києва. Щоправда, деякі історики вважають, що літописець, який описав ті події, дещо перебільшив масштаби катастрофи. На їхню думку Київ продовжував жити повноцінним життям столиці багатого князівства і після 1169 року. В місті будувались храми, продовжували творити літописці і, головне, у 1185 році було написане знамените «Слово о полку Ігоревім».

У 1203 році Київ захопив волинський князь Роман Мстиславович — останній київський князь, якого народ оспівував в билинах і до якого літописці ставились з симпатією. Князі, які правили в Києві після нього не залишили по собі пам’яті ні в літописах, ні в народних піснях. Боротьба навколо Києва продовжувалась і в ті роки, коли над Руськими землями нависла нова страшна небезпека — монголо-татари. За час, який минув між битвою на річці Калці у 1223 році до приходу Батия до Києва у 1240 році, на київському престолі змінилося багато князів, відбулося багато битв за це місто. Наляканий татарською загрозою у 1238 році з Києва в Угорщину втік останній київський князь Михайло.

Перед монголо-татарською навалою у 1240 році політичне значення Києва було настільки незначним, що він не мав навіть свого князя. В момент нападу Батия Києвом правив воєвода галицького князяДанила — Дмитро.

«Матір городов руських» — Київ протягом кількох століть залишався яскравою перлиною, блискучим, яскравим містом, політичним і духовним центром руських земель, але в останні три десятиліття його домонгольської історії негативні риси феодальної роздробленності призвели до катастрофічних наслідків і до розчленування Київського князівства на окремі уділи.

Чернігівське князівство було розташоване на лівому березі Дніпра і колись відігравало важливу роль в ході творення Давньоруської держави. Накопичення багатства та влади в руках місцевої знаті сприяло формуванню наприкінці ХІ ст. Чернігівського удільного князівства. Крім Чернігова на території князівства були інші великі міста — Новгород-Сіверський, Курськ, Любеч, Тмутаракань. (У середині ХІІ століття зв’язки Чернігова з Тмутараканню обірвались, і цей морський порт перейшов до рук половців, чим і пояснюється бажання новгород-сіверського князя Ігоря відбити у половців торговельні шляхи до Чорного моря). Пізніше деякі з цих міст стали центрами самостійних князівств. Так, відома новгород-сіверська земля, чий князь Ігор прославився своїм трагічним походом на половців. Чернігівські князі в своїй зовнішній політиці не мали єдності: одні орієнтувались на Київ, інші на Суздаль. Але це не заважало їх прагненням затвердитись в Києві, за який вони вели постійну боротьбу. Чернігівські князі часто воювали з половцями, а іноді з’являлися навіть під стінами Галича.

З 1214 до 1224 роки на цих землях сиділи князі, що не претендували на київський престол. Розмірена і відносно мирна течія життя сприяла розвитку економіки і культури краю. Але поразка руських полків на річці Калці і загибель чернігівського князя Мстислава Святославича призвели до подальшого дроблення князівства. Напередодні монголо-татарської навали на Русь Чернігівське князівство остаточно розпалось на дрібні уділи. У 1239 році Чернігів разом з усім Лівобережжям був захоплений татарською ордою.

Переяславське князівство займало територію на лівому березі Дніпра по ріках Трубіж, Сулій, Сула, Псьол і на схід до Ворскли і верхів’я Дінця. Головним містом князівства був Переяслав. Як окраїнне, найбільш висунуте у степ, Переяславське князівство найчастіше зазнавало нападів і особливо великих руйнувань від кочівників. На чолі князівства довгий час сиділи нащадки Юрія Довгорукого.

Після битви на Калці, де брали активну участь переяславські полки, в Переяславі сів Олег Святославич. В його руках було і місто Курськ. У 1228 р. переяславським князем став Святослав Вселодович, онук Юрія Довгорукого. Це був останній князь, про якого згадує літопис. Подальша доля княжого столу переяславської землі залишається невідомою.


загрузка...