Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України: соціально-політичний аспект

Післявоєнна відбудова народного господарства України

Після вигнання німецько-фашистських окупантів становище України було жахливим. Людські втрати республіки становили 8,5 млн. осіб: 3 млн. осіб загинуло на фронтах і близько 5,5 млн.— в умовах окупації. Ці втрати складали 19,1 відсотка довоєнної чисельності населення. Під час окупації фашисти вивезли на каторжні роботи до Німеччини більше ніж 2 млн. осіб, і не всі вони повернулися в Україну. У 1944—1945 роках в Україні проживало близько 30 млн. осіб, багато з яких були інвалідами, вдовами, сиротами. Лише у 1957 році, майже через 12 років після закінчення війни, чисельність населення України знову досягла довоєнної, але відбулись значні зміни у національному складі, перш за все за рахунок зростанням частки росіян.

Не менш жахливими були матеріальні втрати. Повністю або частково було зруйновано 714 міст і селищ міського типу, 28 тис. сіл, 10 млн. осіб втратили дах над головою. Окупанти пограбували та знищили 32 тис. шкіл, технікумів і вищих навчальних закладів, майже 700 театрів та кінотеатрів, музеї, церкви, храми. Війна принесла Україні більше втрат, ніж будь-якій іншій державі Європи. Повністю або частково було зруйновано більш ніж 16 тис. промислових підприємств, 27 тис. колгоспів, 872 тис. радгоспів і 1300 машинно-тракторних станцій. Загальні збитки економіці становили 40 відсотків національного багатства України і складали 1,2 трлн. крб. Але ці витрати були викликані не лише фашистською окупацією, але й сталінською політикою «спаленої землі» у 1941—1942 рр. На думку західних експертів, для повної відбудови господарства в СРСР і в Україні треба було не менше 20—25 років.

У таких надзвичайно складних умовах почалась відбудова народного господарства України. Відбудова промисловості почалась відразу ж після визволення території від окупантів і проходила в три етапи. На першому етапі (1943—1944 рр.) велика увага приділялась відродженню сільськогосподарських районів, звільнених від німецьких окупантів. На другому етапі (1944—1945 рр.), в умовах війни, що продовжувалась, відбудовувалась вугільна промисловість Донбасу, Криворізький залізорудний басейн, південний металургійний район, а також електростанції. На третьому етапі (1946—1950 рр.) відбудови був досягнутий довоєнний рівень промисловості та інших галузей народного господарства. Взагалі за цей час в республіці були відбудовані, побудовані та стали до ладу 4100 великих промислових підприємств (усього в СРСР — 6200). У період відбудови особлива увага приділялась вугільно-металургійному та військово-промисловому комплексам. Через три місяці після визволення Донбасу його шахти давали уже 18 відсотків довоєнного видобутку вугілля. А до закінчення війни в Донбасі було введено до ладу 123 великих та 506 середніх і малих шахт. За 1943—1945 рр. було добуто 50 млн. тонн донецького вугілля. В загальному паливному балансі країни питома вага Донбасу зросла з 4,8 відсотка в 1943 році до 26,7 відсотків в 1945 році.

Швидкими темпами йшла відбудова електростанцій. За 1944—1945 рр. електростанції України виробили 4431 млн. кВт/год електроенергії. На початок 1946 року потужність відбудованих електростанцій становила 47 відсотків довоєнної. Велика увага приділялась відродженню металургійної промисловості, завдяки чому в 1945 році УРСР давала 18 відсотків чавуну, 11,2 відсотків сталі, 12 відсотків прокату від загальносоюзного виробництва. В Україні видобувалось 24 відсотки залізної та 14 відсотків марганцевої руди. Нарощували випуск металу заводи «Запоріжсталь», «Азовсталь».

Відроджувалась й машинобудівна промисловість. Восени 1945 року Харківський тракторний завод випустив перший повоєнний трактор. Почали випускати продукцію Ворошиловградський паровозобудівний, Запорізький трансформаторний заводи тощо. Уже наприкінці 1948 року в Україні діяло більше машинобудівних заводів, ніж до війни. У республіку повернулись деякі заводи, що були евакуйовані на схід, Україна отримала також свою частку обладнання десятків заводів, які були демонтовані в радянській зоні окупації Німеччини (1945—1946 рр.). Таким чином, до кінця відбудовчого періоду машинобудівна промисловість України випустила продукції в півтора рази більше, ніж у 1940 році. До кінця 1945 року в Україні було відбудовано і пущено в дію більше двох тисяч промислових підприємств, відновлено електроенергетику. У жовтні 1948 року почав працювати газопровід Дашава — Київ. В Україні виробляли тепловози і електровози, потужні трансформатори і турбіни для електростанції, трактори і вантажні автомобілі, підйомні крани і складну електроапаратуру.

З другої половини 1945 року почалось переведення багатьох підприємств на випуск мирної продукції. В промисловості знову перейшли на 8-годинний робочий день, відмінили позаурочні роботи.

У серпні 1946 року було прийнято 4-й п’ятирічний план відбудови та розвитку народного господарства України. Планом передбачалося, що рівень валової продукції промисловості в 1950 році мав досягти 103 відсотків у порівнянні з довоєнним 1940 роком. Передбачалось направити на відбудову України 20,7 відсотка загальносоюзних капіталовкладень. Але у відбудові народного господарства було допущено значний дисбаланс: основна увага була сконцентрована на відбудові військово-промислового комплексу і важкої промисловості, чим грубо порушувалися пропорції в розвитку економіки, а населення було приречене на існування в умовах нестачі навіть самого необхідного.

Легка промисловість, яка повинна була задовольняти потреби людей, фінансувалась за залишковим принципом. Звичайні продукти харчування та товари повсякденного побуту продовжували залишатися для рядових громадян недоступними, їх поділ відбувався за картками (до грудня 1947 року). До того ж грошова реформа 1947 року девальвувала карбованець і тим самим «з’їла» особисті збереження громадян. Таким чином, зростання промислового виробництва не привело до помітного зростання життєвого рівня населення. Мільйони людей продовжували жити в бараках і перенаселених комунальних квартирах.

Досить складною проблемою відбудовчого періоду була проблема кадрів. Позначились величезні людські втрати на фронті та в часи тимчасової німецько-фашистської окупації. Тому на перших етапах відбудови проблему кадрів вирішували шляхом залучення до праці інвалідів, літніх людей, жінок і молоді, особливо сільської (дітей і підлітків). Сотні тисяч юнаків і дівчат мобілізовували на «трудовий фронт» часто під загрозою репресій. На різноманітних об’єктах, що підлягали відбудові, працювали в’язні та військовополонені. До відбудови важкої промисловості підключились після закінчення війни 2,2 млн. демобілізованих воїнів. З осені 1946 року шляхом мобілізації почалось створення мережі шкіл фабрично-заводського учнівства. У результаті загальна чисельність робітників і службовців, зайнятих в народному господарстві республіки, досягла в 1950 році 6,9 млн. чоловік, що було більше ніж до війни.

Дуже тяжким в Україні залишалось становище в сільському господарстві. Як вже говорилось, за роки війни було знищено більше 30 тис. колгоспів і радгоспів. Не вистачало сільськогосподарських знарядь праці, тяглової сили. Сільське господарство в Україні відбудовувалось виключно за рахунок власних ресурсів. У роки відбудови, як і раніше, оплата працівників сільського господарства була мізерною. Так, в роки четвертої п’ятирічки в середньому по СРСР близько 40 відсотків колгоспів на трудодень нараховували колгоспникам 60 копійок, 12 відсотків — до 1 карбованця, 26 відсотків — взагалі не давали грошей на трудодні. Селяни в основному жили за рахунок власної присадибної ділянки та підсобного господарства. Але й присадибне господарство комуністичний режим обклав непомірними податками. Власне господарство давало селянам майже 70 відсотків усього грошового прибутку, більше 80 відсотків м’яса, близько 90 відсотків картоплі. Робота ж в колективному господарстві давала колгоспникам лише п ’ять відсотків грошового прибутку, 35 відсотків зернових, один відсоток м’яса та сала, 0,5 відсотка молочної продукції. Колгоспи, як і в роки індустріалізації, віддавали усе, що вирощували, державі за недопустимо низькими цінами, в той час як ціни на промислову продукцію були досить високими.

Надзвичайно напруженим було становище з трудовими ресурсами в селах України. Давались взнаки не лише втрати України в роки війни, а також те, що значна частина працездатного сільського населення залучалась до відбудови промисловості. Селянство стало основним джерелом поповнення робітничого класу, що швидко зростав. Основну силу в колгоспах становили жінки, які були рядовими колгоспницями, очолювали ланки, бригади, навіть окремі колгоспи. У 1945 році вони виробили 72,2 відсотка усіх трудоднів. До сільськогосподарського виробництва залучались також підлітки, діти.

На стан сільського господарства у післявоєнний період негативно впливала відсутність достатньої кількості спеціалістів, підірвана війною матеріальна база, скорочення посівних площ, поголів’я худоби, низька врожайність сільськогосподарських культур. Наприклад, більшість тракторів, які перебували на балансі МТС і колгоспів, були старими, зношеними (відпрацювали по 10 і більше років), вимагали капітального ремонту, а чимала їх частина — списанню. Не вистачало пального та запчастин. Тому обробляти поля колгоспники змушені були, використовуючи живу тяглову силу — коней чи навіть корів. Цікаво, що, наприклад, в Київській області на одну корову припадало 12 га оброблюваної землі. Тяжке становище в тваринництві було викликане слабким розвитком кормової бази.

На розвиток сільського господарства негативно впливала надмірна роздутість структури органів управління сільськогосподарським виробництвом. Так, в Міністерстві сільського господарства і заготівель УРСР було 275 управлінь і відділень, що фактично дублювали роботу один одного. Надмірна централізація взагалі була властива командно-адміністративній системі. Відірваною від потреб виробництва була і сільськогосподарська наука.