Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України: соціально-політичний аспект

Організація всенародного опору ворогу. Корінний перелом в ході війни. Визволення України від німецько-фашистських загарбників. Україна на останньому етапі війни

Безчинства окупантів помножували ряди «народних месників» — партизанів. В Україні активно діяли дві течії руху опору: радянський партизанський та український націоналістичний рухи.

Слід підкреслити, що перші радянські партизанські загони формувались без достатньої підготовки, їм не вистачало командних кадрів і військових спеціалістів, зброї, амуніції, засобів зв’язку. Відсутність досвіду конспіративної роботи, діяльність фашистських провокаторів, зрада в рядах підпільників призвели до значних втрат радянського підпілля в перші місяці війни. З 3500 груп, що були залишені для партизанської і диверсійної роботи в 1941 році, до червня 1942 року залишилось усього 22.

Але поступово партизанські загони набирали сили, набирались досвіду у боротьбі з ворогом. Вони знищували офіцерів і солдатів вермахту, висаджували в повітря мости, склади зброї, залізничні колії, перешкоджаючи німецькому командуванню забезпечувати свої війська технікою та особовим складом. Крім диверсій партизани проводили агітаційно-пропагандистську роботу серед населення, вселяючи в нього віру в неминучу перемогу над ворогом.

У вересні 1941 року на Сумщині було створено Путивльський партизанський загін на чолі з С. Ковпаком, який в 1942 році переріс в велике партизанське з’єднання. Партизанським рухом на Чернігівщині керував перший секретар обкому О. Федоров.

У травні 1942 року для централізованого керівництва партизанським рухом на окупованій території при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху. Очолив його секретар ЦК Компартії Білорусії П. Пономаренко. Партизанським рухом в Україні керував Український штаб партизанського руху, який очолив генерал Т. Строкач.

У 1943 році на окупованій гітлерівцями території України радянський підпільний та партизанський рух досяг найвищого розмаху. До цього часу партизани вже координували свої дії з важливими операціями Червоної Армії, допомагали їх успішному проведенню. Особливо активно діяли партизанські з’єднання С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова, М. Наумова, які об’єднували в своїх рядах 29,5 тис. народних месників, а на початок 1944 року кількість партизанів в українських з’єднаннях зросла до 58,5 тисяч. Партизанам активно допомагало місцеве населення.

Дії партизан, особливо диверсії на залізницях, викликали страх у ворога, відволікали на себе значну частину живої сили, техніки та матеріальних ресурсів. Партизани надавали серйозної шкоди ворожим комунікаціям: ними було висаджено в повітря 3688 ешелонів, 1469 залізничних та шосейних мостів.

У 1943 році було організовано рейди партизанських з’єднань тилами ворога на Правобережжя та в Карпати. Крім військової мети ці рейди повинні були нейтралізувати вплив ОУН на ці території. Внаслідок таких рейдів на окупованих землях виникали цілі партизанські зони. Під час Курської битви і битви за Дніпро партизани здійснювали так звану «рейкову війну».

Іншою течією антинацистського руху в Україні стало українське національне підпілля та партизанські загони, які очолювала Організація українських націоналістів (ОУН). ОУН особливу активність стала виявляти відразу після того, як Західну Україну окупували німці. До речі керівництво ОУН активно співробітничало зі спецслужбами Німеччини ще задовго до початку війни. За безпосередньою участю ОУН під її керівництвом було сформовано дві військові частини «Нахтігаль» та «Роланд», які брали безпосередню участь в боях з частинами Червоної Армії, що відступала. У перші дні війни окупанти всіляко підтримували оунівців як союзників в боротьбі з тими, хто підтримував Радянську владу.

30 червня, відразу після того, як радянські війська залишили Львів, лідер ОУН Степан Бандера проголосив утворення самостійної української держави. Український уряд очолив Я. Стецько. В декреті № 1 уряду Я. Стецька говорилось, що «український уряд буде тісно співпрацювати з націонал-соціалістами Великої Німеччини...», а «українська армія буде боротися за новий порядок у всьому світі».

Оунівці розраховували, що німці погодяться і підтримають українську державу, яка, до того ж, обіцяла їм допомогу в боротьбі з Радянським Союзом. Але вони помилились. Вже 5 липня німці розігнали уряд Я. Стецька, а сотні оунівців були розстріляні або потрапили до концтаборів. Були заарештовані були Я. Стецько та С. Бандера.

Розчаровані оунівці перейшли до саботажу політики фашистських окупантів і почали підготовку до збройної боротьби проти них, чекали нагоди, коли німці і радянські війська взаємно ослабнуть в кровопролитній війні.

Після того, як німці зайняли Київ, з ініціативи іншого лідера ОУН А. Мельника було утворено Українську національну раду, яка мала співробітничати з новою владою. Але цю Раду гітлерівці в 1941 році розігнали, а її активних діячів заарештували (згодом багатьох з них німці розстріляли).

У 1942 році легально співробітничав з німецькими окупантами лише Український Центральний Комітет, який займався, в основному, питаннями культури та господарства. Деякі історики вважають, що діяльність Комітету сприяла тому, що окупаційний режим на Західній Україні був не таким жорстоким, як в інших регіонах України, Білорусії, Росії.

У той же час ОУН(б) (бандерівці) та ОУН(м) (мельниківці) почала створювати мережу підпільних організацій, яка охопила не лише західні, але і центральні райони України. Діяли українські націоналісти підпільні організації в Харкові, Донбасі та в Криму. Німці переслідували і розганяли підпільні організації оунівців. Наприкінці 1941 — початку 1942 року близько 300 активних діячів оунівського руху були заарештовані в Києві і страчені у Бабиному Яру.

У відповідь на репресії з боку німецьких окупантів ОУН стала створювати партизанські загони, які в жовтні 1942 року об’єднались та утворили Українську повстанську армію (УПА). Очолив УПА Р. Шухевич (Тарас Чупринка). На відміну від радянських партизан, які опирались на підтримку уряду СРСР, ОУН-УПА могла розраховувати виключно на свої власні сили та на підтримку місцевого населення.

Збройні формування українських націоналістів зосереджувались в основному в лісах Волині, болотах Полісся та Карпатах. Одним з перших загонів була «Поліська Січ», організована в 1941 році Тарасом Боровцем (Бульбою).

У червні 1943 року на Надзвичайному великому зборі ОУН(б) була схвалена нова соціально-економічна платформа організації, яка передбачала безкоштовну передачу землі селянам, свободу вибору форм господарювання, рівність прав та обов’язків усіх громадян у майбутній незалежній українській державі. ОУН визначила головні завдання своєї боротьби: війна проти німецького нацизму і більшовизму.

Після того, як нацистська Німеччина стала терпіти поразки від Червоної Армії, вона стала більш лояльно ставитися до ОУН. Почалось поступове зближення між німецьким командуванням і лідерами ОУН-УПА.

У січні 1944 року керівництво українських націоналістів видало наказ бойовим організаціям не виступати проти німецьких солдат, застосовуючи щодо них як виняток взяття в полон. У тому ж 1944 році за вказівкою абверу Українській повстанській армії була передана зброя, амуніція, засоби зв’язку, медикаменти, гроші. УПА, в свою чергу, передавала абверу дані про Червону Армію.

Діяльність ОУН-УПА по різному оцінюється в історичній літературі. Самі учасники УПА, політичні лідери національних партій і груп і деякі історики говорять про успіхи УПА в боротьбі з гітлерівцями і підкреслюють національно-визвольний характер цієї боротьби. Кардинально іншої точки зору дотримуються радянські партизани, учасники вітчизняної війни, деякі історики з України, Росії, Білорусії, які доводять, що діяльність УПА з самого початку направлялась і контролювалась спецслужбами Німеччини. Вони стверджують, що УПА свої зусилля направляла, в основному, не на боротьбу з фашистами, а на боротьбу з партизанами, органами радянської влади, частинами Червоної Армії і з поляками.

І дійсно, величезна кількість матеріалів свідчить про те, що після визволення України Червоною Армією УПА повністю переключилась на терор проти нової влади і власного народу. І це правда. Правда і те, що гренадерська дивізія СС «Галичина», яка діяла в складі вермахту, була утворена і керувалась німцями.

Восени 1942 року почався новий етап Великої Вітчизняної війни. На цей час німецькі війська вийшли в міжріччя Дону і Волги. Чотиримісячні оборонні бої радянських військ остаточно знесилили ворога, підірвали його моральний дух і змусили його перейти до оборони. З 19 листопада 1942 року почався контрнаступ радянських військ під Сталінградом. Грандіозна Сталінградська битва закінчилась 2 лютого 1943 року капітуляцією 330 тисячного угрупування німецьких та румунських військ. Перемога під Сталінградом докорінно змінила ситуацію на фронті на користь Радянського Союзу. Після Сталінграду радянське командування взяло стратегічну ініціативу до своїх рук і вже не випускало її до самого кінця війни.

Вигнання ворога з території України розпочалось наприкінці грудня 1942 року. Першим населеним пунктом, звільненим від німецько-фашистських загарбників, було село Півнівка Мєловського району Ворошиловградської (нині Луганської) області.

У січні — лютому 1943 року радянське командування поставило завдання звільнити Донбас і Харківський промисловий район та вийти до Дінця. Східні регіони України звільнялись силами Південного, Південно-Західного та Воронезького фронтів. В результаті наступальної операції в лютому — березні були звільнені північно-східні райони Донбасу, стратегічно важливий залізничний вузол Лозова, а 16 лютого 1943 року війська Воронезького фронту визволили Харків. З’явилась можливість продовжити наступ і звільнити усю Лівобережну Україну. Але радянське командування не передбачило, а, значить, і невчасно відреагувало на контрнаступ німецьких військ. Незважаючи на масовий героїзм, радянські війська змушені були відступити. 15 березня під натиском переважаючих сил ворога вони залишили Харків.

Безсмертною славою покрили себе герої-визволителі Харкова. Серед них 25 гвардійців взводу гвардії сержанта П. Широніна (Усі гвардійці-широнінці отримали звання Героїв Радянського Союзу). У боях за Харків бойове хрещення отримав 1-й Окремий чехословацький батальйон під командуванням Людвіка Свободи. За героїзм і мужність звання Героя Радянського Союзу отримав підпоручик Отакар Ярош (посмертно). До речі, він став першим іноземним громадянином, який отримав це високе звання. Десяти дивізіям, які брали участь у звільненні Харкова, було присвоєно звання Харківських.

У липні 1943 року німецьке командування зробило спробу перехопити стратегічну ініціативу і взяти реванш за поразку під Сталінградом. Почався грандіозний за своїм розмахом наступ вермахту на Курській дузі. Курська битва (5 липня — 23 серпня 1943 року) стала однією з вирішальних подій Другої світової війни. Перемога радянських військ під Курськом і Орлом закріпила корінний перелом в ході Великої Вітчизняної війни.

Ще під час Курської битви німці почали будувати міцну оборонну лінію від Балтійського до Чорного моря. Основою цієї оборонної лінії став Дніпро з його повноводдям, шириною, високим правим берегом. Німецька пропаганда називала лінію оборони по Дніпру і Молочній державним кордоном великої Німеччини — «Східним валом». Гітлерівське командування за будь-яку ціну прагнуло утримати промислові райони України, в першу чергу — Донбас.

У результаті контрнаступу радянських військ на Курській дузі були звільнені Донбас і Лівобережна Україна. У результаті Ізюмсько-Барвенківської і Бєлгородсько-Харківської операції 23 серпня 1943 року був остаточно звільнений Харків.

8 вересня війська Південно-Західного фронту під командуванням Р. Малиновського визволили Сталіно (тепер Донецьк). 22 вересня було завершено звільнення Донбасу від німецьких загарбників. Донбаська, Чернігово-Прип’ятська наступальні операції відкрили радянським військам дорогу до Дніпра. Переслідуючи ворога, радянські війська відкинули його за Дніпро в район Дніпропетровська — Запоріжжя. У кровопролитних боях за звільнення України брали участь сотні тисяч воїнів — представників усіх без винятку республік Радянського Союзу. Багато їх назавжди залишилось в Україні, її земля стала останнім їх пристанищем. У свою чергу сотні тисяч українців звільняли від окупантів територію Росії та Білорусії.

У жовтні 1943 року завершився розгром німецьких військ на Лівобережжі. 14 жовтня радянські війська звільнили Запоріжжя, 25 — Дніпропетровськ і Дніпродзержинськ. Німці були розбиті на річці Молочній і звільнена Північна Таврія. Надії німців на «Східний вал» почали розвіюватися.

Гітлерівці відступаючи, залишали після себе «зону пустині», знищуючи усе на своєму шляху. Лише швидкий наступ радянських військ не дав нацистам можливості до кінця реалізувати свої злодійські наміри.

У важких умовах, під безперервним вогнем артилерії і авіації ворога відбувалось форсування Дніпра. Воїнам Червоної Армії довелось докласти величезних моральних і фізичних зусиль, щоб отриматиперемогу в цій битві. 20 жовтня 1943 року, за рішенням Ставки, Воронезький, Степовий, Південно-Західний і Південний фронти були перейменовані відповідно в 1-й, 2-й, 3-й і 4-й Українські фронти. І, насправді, чим далі просувались по Україні радянські війська, тим інтенсивніше вони українізувалися (відбувались тотальні мобілізації місцевого населення). В Українських і Білоруських фронтах в 1944 році від 50 до 70 відсотків особового складу становили українці.

На початку листопада 1943 року почались кровопролитні бої за Київ, які завершились 6 листопада звільненням столиці України. Гітлерівський «Східний вал» не врятував агресора, який, втративши усяку надію утримати його в своїх руках, змушений був відступати на захід.

На початку 1944 року почалось визволення Правобережної України. В січні — лютому була проведена Корсунь-Шевченківська наступальна операція. Від окупантів були звільнені міста Кіровоград, Корсунь-Шевченківський, Ровно, Луцьк, Нікополь, Кривий Ріг. Новий наступ радянських військ розпочався в березні 1944 року і продовжувався до травня. У результаті цього наступу були звільнені Миколаїв, Одеса, Тернопіль, Кам’янець-Подільський.

Наступальна операція радянських військ в Криму 8 квітня — 12 травня 1944 року забезпечила остаточну ліквідацію сил противника на півдні. 13 квітня було звільнено Сімферополь, 9 травня —Севастополь, а 12 травня — увесь Кримський півострів.

Населення Криму радісно зустріло радянських воїнів-визволителів. Але невдовзі кримські татари мусили пережити ще одну хвилю страху: усе кримськотатарське населення півострова було звинувачене в пособництві окупантам і в травні 1944 року за рішенням Державного Комітету Оборони депортоване зі своєї історичної батьківщини до Середньої Азії. Загальна кількість депортованих становила 238,5 тис. чоловік, більшість з них (близько 86 відсотків) — це жінки і діти. Разом з татарами з Криму були виселені греки, вірмени, болгари. Раніше, ще в 1941 році з південних районів України депортували німців. Довгий час над цими народами висіло важке звинувачення в «державній зраді» і лише в другій половині 80-х років вони були реабілітовані й отримали право повернутися на історичну батьківщину.

У липні 1944 року війська 1-го Українського фронту почали наступ в Західній Україні проти групи німецьких армій «Північна Україна».

27 липня радянські війська звільнили Львів. Незабаром німців вибили з Перемишля і Станіслава (Івано-Франківськ), 6 серпня — з Дрогобича, 7 серпня — з Борислава і Самбора.

20 серпня 1944 року частини Червоної Армії почали новий наступ проти німецьких військ на півдні. У результаті Яссо-Кишинівської операції німецькі війська були вибиті з Молдавії та Ізмаїльської області України. 8 жовтня 1944 року був звільнений останній населений пункт України (в її тодішніх кордонах) — село Лавочне Дрогобицької області.

28 жовтня війська 4-го Українського фронту звільнили Закарпатську Україну. Таким чином, вся Україна в її етнічних межах була звільнена від фашистських окупантів.

Паралельно з проведенням грандіозних воєнних операцій на фронті на звільнених від німецьких окупантів територіях уже з 1943 року почали розгортатися відбудовчі роботи. У першу чергу відбудовувалась машинобудівна промисловість, електростанції та транспорт. В Україну стали повертатись евакуйовані колективи та вивезене в тил обладнання заводів. Невдовзі Україна перетворилась у прифронтову матеріально-технічну базу діючої армії.

Протягом відносно короткого терміну були відбудовані та введені в дію шахти Донбасу (близько 55 відсотків від загального їх числа), металургійні заводи Макіївки, Дніпропетровська, Єнакієва, машинобудівні підприємства Харкова, Києва, Краматорська та інших міст.

У складних умовах (відсутність чоловічих робочих рук, машин, заміновані та завалені розбитою військовою технікою поля тощо), головним чином силами жінок, людей похилого віку, підлітків поверталось до життя сільське господарство.

Поступово відроджувалась наука, починали роботу наукові та культурні заклади, відбудовувалось комунальне господарство. У березні 1944 року до Києва повернулась Академія наук УРСР і відразу ж включилась у процес відбудови. Повернулись з евакуації вищі навчальні заклади, відновлювали роботу школи, технікуми.

І все ж головним залишалась допомога фронту. Війна продовжувалась і населення республіки, як і усього Радянського Союзу, прагнуло прискорити довгоочікувану перемогу. Українці брали участь в збиранні коштів у фонд оборони (для будівництва літаків, танків). Масовий характер носила добровільна участь населення у збиранні металевого брухту для потреб оборонної промисловості, жінки шили для воїнів теплий одяг тощо.

8 травня 1945 року підписанням Акту про беззастережну капітуляцію Німеччини закінчилась війна в Європі. 2 вересня після капітуляції Японії закінчилась Друга світова війна.

Значний внесок у перемогу вніс український народ. Україна була важливою матеріально-технічною базою діючої Червоної Армії. Евакуйовані на Схід підприємства України, сотні тисяч українців працювали на перемогу.

За чотири роки війни до лав Червоної Армії було мобілізовано майже 6 млн. громадян України, тобто кожен п’ятий воїн був українцем. За мужність та відвагу в боях з фашистськими загарбниками понад 2070 українців були удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу, 31 з них — двічі, а льотчик Іван Кожедуб — тричі. Більше мільйона українців воювали в партизанських загонах і з’єднаннях. Багато українців боролися в лавах європейського Руху Опору і відзначені нагородами урядів Чехословаччини, Румунії, Франції, Норвегії, Італії, Польщі та інших країн.

Неоціненну допомогу Червоній Армії надало місцеве населення, яке брало участь в будівництві мостів, переправ, доріг, оборонних споруд тощо.