Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України: соціально-політичний аспект

Початок Великої Вітчизняної війни. Причини тимчасових невдач Червоної Армії

18 грудня 1940 року Гітлер підписав директиву № 21 (План «Барбаросса») — план війни Німеччини проти Радянського Союзу. Німецьке командування ставило перед собою завдання в ході блискавич ної війни (бліцкрігу) розгромити і знищити СРСР. Передбачалось за допомогою потужних танкових ударів за трьома напрямками прорвати фронти радянських військ, оточити та знищити радянські війська вже в прикордонних районах. За розрахунками німецького командування війна мала тривати 1,5—2 місяці, за цей час гітлерівські війська повинні були вийти на лінію Архангельськ — Волга — Астрахань.

22 червня 1941 року Німеччина без оголошення війни, підступно порушивши пакт про ненапад, напала на Радянський Союз. Почалась війна, тривала, жорстока, яка отримала назву Великої Вітчизняної, і яка розколола вітчизняну історію на три періоди — довоєнний, воєнний та післявоєнний.

Німеччина та її союзники Італія, Румунія, Угорщина, Чехословаччина, Фінляндія виставили проти СРСР 190 дивізій (з них 157 німецьких), 5,5 млн. солдатів та офіцерів, 47 тис. гармат, 4,3 тис. танків, 5 тис. літаків. Фашистські армії почали одночасний наступ в трьох напрямках: ленінградському (група армій «Північ»), московському (група армій «Центр») та київському (група армій «Південь»). З моменту нападу гітлерівських військ на СРСР пакт про ненапад від 23 серпня 1939 року та інші домовленості з Німеччиною втратили будь-яку юридичну силу. Як виявилось, від пакту про ненапад виграла, перш за все, Німеччина: вона виграла час, укріпила свій воєнно-економічний потенціал, в тому числі і за рахунок поставок з Радянського Союзу і України.

Досить важливе місце в планах німецького командування відводилось завоюванню в найкоротші строки України з її величезними матеріальними і сировинними ресурсами, родючими землями. У відповідності з планом «Ост» німецьке керівництво планувало виселити з України десятки мільйонів осіб, а натомість переселити німців-колоністів. Частину українських земель передбачалось передати сателітам гітлерівської Німеччини як плату за допомогу у війні.

Тому не дивно, що Україна стала одним з перших і головних об’єктів агресії. За планом «Барбаросса» в Україну вдерлися 57 дивізій і 13 корпусів групи армій «Південь». На Одесу наступали 18 румунських дивізій. Їм протистояли 80 дивізій Київського та Одеського військових округів, які стали основою створених на початку війни Південно-Західного та Південного фронтів. На річках Дніпро, Прип’ять та їх притоках діяла Пінська річкова флотилія, на півдні — Дунайська флотилія та Чорноморський флот.

Перебіг подій перших тижнів війни показав, що радянські війська не були готові до ведення великомасштабних оборонних бойових дій. Перші хвилини і години війни привели до значних втрат, дезорганізації і розгубленості. В перші дні війни в прикордонних районах, незважаючи на мужність і героїзм радянських воїнів, Червона Армія зазнала поразки. Так, уже в перший день війни в смузі Південно-Західного фронту бомбовому удару було піддано 66 аеродромів і виведено з ладу 579 літаків. 359 літаків, які залишалися, змушені були перебазуватися на тилові аеродроми. До кінця дня 22 червня танкові і моторизовані з’єднання ворога прорвались на глибину від 20 до 35, а в деяких місцях до 50 кілометрів. Правда, вже перші битви в прикордонних регіонах СРСР перекреслили надію німців на легку і швидку перемогу. Прикордонники і гарнізони укріпрайонів України своєю відвагою і героїзмом поставили ворога, який звик до легких перемог на Заході, в скрутне становище. Але зупинити війська агресора вони не змогли. Протягом перших тижнів ворог практично розбив радянські війська в Західній Україні. З 23 по 29 червня в районі Луцьк — Броди — Рівне продовжувалась найбільша танкова битва початкового періоду війни, в якій з обох боків брало участь майже 2 тис. танків. Але радянські війська, на озброєнні яких були переважно застарілі типи машин, потерпіли поразку. 30 червня 1941 року німецькі війська увійшли до Львова. Разом з ними в місто увійшли частини ОУН.

За три тижні війни Червона Армія втратила 850 тис. чоловік, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат. Німецькі втрати були в 10 разів меншими. До середини липня 1941 року радянські війська залишились майже без літаків і танків і були приречені на відступ. Німці захопили Луцьк, Львів, Чернівці, Рівне, Станіслав, Тернопіль, Проскурів, Житомир і вийшли на підступи до Києва, Одеси, інших життєво-важливих центрів України.

Виникає справедливе питання: чому Червона Армія, «непереможна і легендарна», виявилась неспроможною захистити країну, зупинити агресора? Фатальну роль в непідготовленості Радянського Союзу до війни відіграла сліпа віра Сталіна в радянсько-німецький пакт про ненапад. Незважаючи на численні повідомлення про строки фашистського наступу, Сталін не хотів вірити в можливість порушення Гітлером договору, а тому:

а) не була своєчасно проведена воєнна мобілізація промисловості;

б) невиправдано повільно впроваджувались у виробництво різноманітні зразки сучасного, першокласного озброєння;

в) повільно будувались лінії оборонних укріплень на новому західному кордоні (старі укріплення були демонтовані). Червона Армія була серйозно знесилена масовими репресіями проти її командного складу (у 30-х роках було знищено 20 відсотків його загальної кількості). Армія втратила визначних теоретиків воєнної науки. На зміну знищеним маршалам і генералам прийшли недостатньо досвідчені офіцери, про що було добре відомо і німецькому командуванню. У військах існувала система жорсткої централізації управління і суворого підпорядкування, що стримувало ініціативу командирів, породжувало схильність до шаблонів і застарілих схем. Далася взнаки і помилкова воєнна доктрина СРСР, яка орієнтувала армію воювати на «чужій території» і «малою кров’ю». Частини Червоної Армії не вчились веденню оборонних дій і відходу. Основні з’єднання радянських військ були розташовані поблизу кордону, що дало можливість гітлерівцям в перші ж години війни бомбовими ударами вивести з ладу більшу частину військової техніки. Блискавичне просування танкових колон дозволило німцям оточити і знищити зосереджені в прикордонних районах великі формування радянської армії. Така ж доля спіткала і склади з воєнним майном.

У той же час Німеччина ще задовго до нападу на СРСР перевела свою економіку на військовий лад, на воєнну машину Німеччини працювала вся Європа. На момент нападу на Радянський Союз німецьке командування і війська накопичили досвід ведення сучасної війни.

Невдачі та поразки Червоної Армії поставили країну в складне становище, що ставало критичним ще й через розгубленість і потрясіння Сталіна у зв’язку з тим, що трапилось. 22 червня він був в такому стані, що навіть відмовився виступити зі зверненням до народу. Це зробив В. Молотов. Сталін відмовлявся очолити Ставку Головного командування. Так тривало аж до 28 червня (до речі, в цей день німці зайняли Мінськ).

Тому з запізненням на тиждень були прийняті важливі заходи, які визначали характер життя суспільства в умовах війни, що почалась. 29 червня, на 8-й день війни, була прийнята директива ЦК ВКП(б) «Партійним та державним установам прифронтових районів» про перетворення країни в єдиний військовий табір. На 9-й день війни був утворений Державний Комітет Оборони. І лише на 12 день війни Сталін, нарешті, виступив по радіо зі зверненням до народу. Німці за цей час заглибились на радянську територію: на північному заході (в Прибалтиці) — на 500 кілометрів, на заході — на 600 кілометрів, на південному заході (в Україні) — на 350 кілометрів.

Партійно-радянське керівництво змушене було вживати термінових і надзвичайних заходів з мобілізації всіх сил на відсіч ворогу. Країна переходила до життя, головною суттю якого було гасло — «Все — для фронту, все — для перемоги».

Першочергового значення набувало зміцнення збройних сил. Була проведена загальна мобілізація в армію: за перші тижні війни було мобілізовано 5 млн. 300 тис. осіб, 2 млн. з них — жителі України.

Одночасно формувалось народне ополчення, в Україні більш ніж 2 млн. осіб вступили в загони народного ополчення. Цивільне населення залучалось до будівництва оборонних укріплень, до шефства над воєнними шпиталями, до участі в утворенні грошового та продовольчого фонду оборони. Понад 2 млн. жителів України працювали на будівництві оборонних споруд і вступили до винищувальних батальйонів.

У районах, які вимушено залишала Червона Армія, створювались партизанські загони, організовувалось партійне та комсомольське підпілля для проведення розвідувальної та підривної роботи в тилу ворога.

5 липня ЦК КП(б)У прийняв постанову про створення партизанських загонів і організації партизанського підпілля в районах, яким загрожувала окупація. У липні-вересні 1941 року в Україні було утворено 33 підпільних обкоми, багато районних комітетів, первинних організацій та груп ВКП(б). За перший рік війни на території України для партизанської і диверсійної роботи було залишено 3500 груп. Це змусило німецьке командування зосередити особливу увагу на боротьбі з партизанами. Уже 17 вересня 1941 року фельдмаршал Кейтель заявив, що ті заходи, які застосовувались в боротьбі «цього суцільного комуністичного повстанського руху» виявились недостатніми, и тому Гітлер вимагає «повсюди використовувати широкомасштабні заходи для подолання в короткий термін цього руху». Ситуація ускладнювалась тим, що радянські партизани в 1941 році ще не мали досвіду боротьби у ворожому тилу, а гітлерівці мали досвід боротьби з партизанами (Балкани, Франція тощо).

За короткий час було здійснено перебудову радянської економіки на військовий лад. Проводилась евакуація на схід підприємств, установ та їх працівників. Було вивезено майно майже 550 великих заводів з України. У тил вивозились наукові та навчальні заклади, театри, редакції газет і журналів. Лише з Харкова з 2 вересня до 20 жовтня було евакуйовано на схід 320 ешелонів із заводським обладнанням і 225 ешелонів з людьми. Було вивезено майно більшості колгоспів, МТС. Все, що не можна було вивезти, підлягало знищенню, щоб не дісталось ворогу. У повітря злітали заводи, електростанції, закладались радіоміни під кращі будинки українських міст: Києва, Харкова, Дніпропетровська, спалювався хліб на полях, затоплювались шахти. Такою була логіка тотальної війни, і до кінця не зрозуміло, хто ж більше постраждав від такої акції — Німеччина чи Радянський Союз? Сталінський режим проводив політику «спаленої землі», тим самим кинувши напризволяще без засобів до існування мільйони людей.

Перебудова господарства на воєнний лад була закінчена повністю до середини 1942 року. Майже половина всього промислового обладнання на оборонних підприємствах тилу була з України. Частина евакуйованого населення України працювала на місцевих заводах і фабриках, в колгоспах чи наукових закладах, інші налагоджували виробництво на привезених машинах та устаткуванні. Так, Харківський танковий завод в умовах евакуації в Нижньому Тагілі, за підтримки місцевих підприємств уже в грудні 1941 року випустив першу партію танків. Усьо-го за роки війни цей завод дав фронту 35 тисяч бойових машин.

Одночасно тилова економіка базувалась не лише на праці евакуйованих і місцевих жителів східних районів, а і на примусовій праці мільйонів в’язнів ГУЛАГу, серед яких більшість була українці. Праця в’язнів використовувалась в видобувній промисловості та капітальному будівництві. Це були найтяжчі роботи, і взагалі умови життя в’язнів були надзвичайно тяжкими. Вони тисячами гинули від хвороб, голоду, виснаження.

Взагалі своєю самовідданою працею в глибокому радянському тилу українці зробили гідний внесок у створення міцної військово-промислової бази і сприяли розгрому гітлерівських окупантів. Фактично заново створена воєнна економіка повністю забезпечувала матеріально-технічну базу Червоної Армії протягом усієї війни.