Історія України: соціально-політичний аспект

Західноукраїнські землі в 30-х роках

Після закінчення Першої світової війни рішенням Паризької мирної конференції, а також у відповідності з Ризьким мирним договором, Східна Галичина, Західна Волинь, Західні Полісся та Холмщина опинились у складі Польщі. Закарпаття приєднала до себе Чехословаччина, а Північну Буковину та Придунайські землі — Румунія. Опинившись у складі іноземних держав, західноукраїнські землі в 20-30-х роках стали об’єктами соціально-економічної експлуатації. Уряди цих країн не виконували взятих на себе обов’язків надати українському населенню такі ж права, які мали поляки, румуни, чехи та словаки. Нехтуючи рішенням Паризької конференції, польський уряд так і не надав автономії Східній Галичині, а чехословацький уряд — Закарпатській Україні.

Дискримінаційна політика особливо чітко проявилась під час утворення органів місцевого самоврядування, керівники і члени яких призначались переважно з представників польської, чеської та румунської національностей. Українці практично були позбавлені можливості займати адміністративні посади в державних установах, офіцерські посади в армії тощо.

У 20-х роках польський уряд почав активно проводити політику денаціоналізації та ополячення українського населення регіону. У 1924 році уряд Ю. Пілсудського прийняв закон про заборону використання української мови в державних установах. Згідно з реформою школи більшість українських шкіл перетворилась у «двомовні» зі значною перевагою польської мови. У 1923 році уряд заборонив вживання слів «українець», «український» — замість них пропонувалося використовувати відносно українського населення терміни «русин» і «руський». Таким чином польський уряд проводив політику «інкорпорації», яка передбачала створення в майбутньому однонаціональної держави шляхом примусової асиміляції національних меншин. Для реалізації цього плану на територію Східної Галичини, незважаючи на її аграрне перенаселення і хронічне безземелля селян, переселялись польські колоністи — «осадники», яким надавались кращі землі, фінансова допомога. Це загострювало в краї міжнаціональні відносини і земельну проблему.

Польський уряд поділив країну на дві частини: «Польщу А» і «Польщу Б». До першої входили етнічні польські землі, до другої — західноукраїнські та західнобілоруські. Уряд виявляв турботу про розвиток промисловості в «Польщі А» і свідомо гальмував промислове будівництво в «Польщі Б». Внаслідок такої політики в Польщі «А» сконцентрувалось понад 80 відсотків металообробної, електротехнічної, текстильної, хімічної, паперової промисловості, виробництва цегли, вапна і цукру. Там були зосереджені найбільша кількість водогонів, існувала найгустіша мережа залізниць і трамвайних колій, понад 80 відсотків друкарень, освітніх, культурних і лікувальних закладів.

Стан же галицьких підприємств красномовно свідчить про загальну колоніальну відсталість цих земель. 85 відсотків підприємств були дрібними, на кожному з них працювало менше 20 чоловік. Переважали галузі промисловості, які забезпечували високі прибутки без значних капіталовкладень: нафтодобувна, деревообробна, харчова тощо. В економічному відношенні західноукраїнські та західнобілоруські землі перетворились в аграрно-сировинний придаток і ринок збуту Польщі.

Характерною рисою економіки західних регіонів України був її аграрний характер. Близько 80 відсотків українців — це селяни, більшість яких страждала від малоземелля. Національної буржуазії майже не було, робітничий клас був малочисленим (близько чотирьох відсотків). Провідну роль у громадсько-політичному житті відігравала інтелігенція, яка, на жаль, становила всього один відсоток від всього українського населення.

Постійним супутником життя трудящих усіх регіонів Західної України було безробіття. У період економічної кризи 1929—1933 років воно набуло небачених розмірів. У 1931—1932 роках кількість безробітних на Буковині досягла 50 тис. осіб, а в Закарпатті — 100 тис. Але й ті, хто мав роботу, жили в злиднях. Посилювалась експлуатація, зменшувалась заробітна плата.

Відсутність землі, неможливість знайти хоч яку-небудь роботу змушувала українське населення західноукраїнських земель шукати щастя в еміграції. За період 1919—1939 років більше ніж 190 тисяч українців з західних регіонів емігрувало за кордон.

Крім того, населення західноукраїнських земель було конфесійно неоднорідним. Українці в Польщі ділились на дві етнокультурні групи: українці Східної Галичини, українці Західної Волині, Полісся і Холмщини. Галичани були переважно греко-католиками, а українці Волині, Полісся і Холмщини — близько 2 млн. осіб — переважно православні, які довгий час проживали у складі Російської імперії. Використовуючи відмінності у конфесійній належності цих груп населення, польський уряд робив усе можливе, щоб поглибити розбіжності та посварити їх між собою.

Подібні процеси відбувались і на Буковині. Румунський уряд оголосив державною мовою румунську. Як і в Галичині, на Буковині на роботу в державних закладах допускались лише румуни або особи, які володіли румунською мовою. Українські назви населених пунктів замінювалися на румунські. У школах в обов’язковому порядку запроваджувалось вивчення румунської мови.

Законом від 28 червня 1925 року чехословацький парламент оголосив українську мову чужою для населення Закарпаття. А в 1939 році, після того, як Закарпаття було окуповано хортистською Угорщиною, в цьому регіоні не залишилося жодної української школи.

Колонізаторська і асиміляторська політика польської, чехословацької і румунської влад викликала рішучий опір українського народу. Українці проявляли своє невдоволення в різних формах, використовуючи легальні методи боротьби та збройні виступи. На початку 30-х років виступами протесту були охоплені майже всі райони Східної Галичини. Селяни нападали на польських поміщиків, громили і спалювали їх маєтки. У відповідь польський уряд провів масову кампанію «пацифікації» — приборкання. Загони міліції руйнували в селах українські читальні, конфісковували майно і продукти, проводили публічні розправи з повстанцями. Більше двох тисяч осіб було заарештовано і кинуто до в’язниць. Врешті решт кампанія «пацифікації» отримала міжнародний резонанс, викликала скандал, але становище західноукраїнського населення не покращилось.

Найбільш поширеною була легальна боротьба. У Східній Галичині українці створили 12 політичних партій. Загострення міжнаціональних конфліктів сприяло активізації їх діяльності. У Галичині найбільш впливовим було міжпартійне Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) під керівництвом Д. Левицького. Воно утворилось в 1925 році і виступало за досягнення Україною самостійності без використання терористичних методів. Це було об’єднання інтелектуальної еліти краю, яка виступала за демократичний розвиток української держави. Члени об’єднання контролювали численні українські фінансові, кооперативні і культурні установи. Партія користувалась підтримкою місцевого українського населення: на виборах вона отримала більшість українських мандатів в сеймі. У другій половині 30-х років керівництво УНДО поступово зблизилося з правлячими колами Польщі і пішло на компроміс. Об’єднання відмовило від боротьби за територіальну автономію краю, а уряд обіцяв припинити переслідування українських демократичних організацій, утиски православного духовенства, сприяти розширенню викладання української мови у початкових школах та гімназіях.

Соціалістичні концепції відстоювала Радикальна партія, яка своїй програмі закликала до справедливого поділу землі між селянами, до обмеження приватної власності та до відокремлення церкви від держави. На чолі партії стояли Л. Бачинський та І. Макух.

Частина західних українців підтримувала ідею возз’єднання з Радянською Україною. Найбільш активно за це виступали західноукраїнські комуністи, які ще у 1919 році об’єднались у Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Але після насильницької колективізації та голоду в Україні ставлення до возз’єднання з УСРР стало досить негативним. Керівництво КПЗУ виступило проти репресивних дій радянського уряду. Комінтерн, за прямими вказівками Сталіна, в 1938 році прийняв рішення про розпуск КПЗУ. Багато керівників західноукраїнських комуністів було знищено після того, як вони нелегально перебрались до СРСР.

Частина українського населення прийшла до розуміння, що в умовах, які склалися, досягти незалежності та соборності України легальними, демократичними методами неможливо. Це привело до ростусеред західних українців радикальних шляхів боротьби. У таких умовах в 1929 році у Відні на з’їзді Української військової організації та радикальних студентських груп була створена Організація українських націоналістів (ОУН). Її очолив полковник Євген Коновалець. ОУН ставила за мету утворення самостійної української держави, основу якої мала становити приватна власність і багатоукладна економіка. Для досягнення головної мети — утворення незалежної Української держави виправдовувались і допускались усі засоби боротьби, навіть терор. В подальшому передбачалось встановлення національної диктатури на чолі з вождем.

Діяльність ОУН активізувалась після того, як її крайовим провідником в Галичині став Степан Бандера. Гучною акцією ОУН стало вбивство в 1934 році у Варшаві польського міністра внутрішніх справ Парацького, що безпосередньо керував терористичними акціями проти українців. Учасники вбивства і крайові керівники ОУН були затримані і піддані суду. Найбільш відомими постатями на суді були С. Бандера та М. Лебідь — безпосередні організатори терористичного акту. Трьох підсудних засудили до смертної кари, яку пізніше замінили довічним ув’язненням, інші підсудні отримали різні терміни ув’язнення. Прагнучи привернути на свій бік якомога більше населення, ОУН активно діяла у всіх сферах життя, контролювала ряд молодіжних, студентських організацій, просвітницьких об’єднань, видавала газети, журнали, брошури. У своїй діяльності ОУН використовувала різні методи боротьби, але перевагу надавала терористичним актам, саботажу. Такі методи викликали рішучі протидії польського уряду.

Ще більш жорстка колоніальна політика здійснювалась на західноукраїнських землях, які були в складі Румунії. На цих землях проживало тоді більше ніж 700 тисяч українців, але уряд не визнавав за ними жодних прав. Українців називали «громадянами румунського походження, які забули рідну мову». Румунська влада чинила опір розвитку української видавничої справи, публікаціям літературних творів і наукових праць відомих українських письменників, публіцистів, вчених. Майже припинило свою діяльність популярне наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка, за офіційною версією — з причини відсутності коштів на його утримання. Відчутним було національне гноблення. Закривались українські школи, заборонялось використання слів «українець», «Україна», «Західна Україна».

У складі Чехословаччини українці не відчували такого насильства. Навпаки уряд цієї країни сприяв будівництву початкових та середніх шкіл в регіоні, українцям було дозволено користуватися рідною мовою.

Президент Е. Бенеш навіть підтримував ідею перебудови Чехословаччини у державу, де повністю рівноправні народи мали б своє власне самоуправління.

В Закарпатській Україні не було національних політичних партій, але діяли групи: русофілів (або «москвофілів»), що вважали закарпатських українців частиною російського народу та вимагали приєднання краю до Росії (пізніше більшість з них змінила політичну орієнтацію на Угорщину); прихильники «русинської» орієнтації, які вважали, що населення краю є самобутнім слов’янським народом (русинами), відмінним від українців, мадьярофіли, які вважали, що закарпатці — це слов’янізовані угорці. Поступово набирала сили і впливу в краї українофільська течія, яку очолювали лідери християнсько-народної партії Августин Волошин та брати Михайло і Юрій Брайщаки. Їх позиції підтримували товариство «Просвіта», молодіжна організація «Пласт», та інші культурно-освітницькі об’єднання краю.

Українські політики вимагали обіцяної автономії для Підкарпатської Русі, але уряд Чехословаччини зволікав з прийняттям рішення з цього питання. 29 травня 1938 року Русько-Українська Рада Ужгорода (тодішньої столиці Підкарпатської України) висунула вимогу про негайне проголошення автономії краю. Ця вимога збігалась за часом з аналогічними вимогами судетських німців і словаків. Правда, була і суттєва відмінність: вимоги судетських німців підтримувала гітлерівська нацистська Німеччина, а закарпатські українці вимагали автономію за власною ініціативою, з метою задоволення своїх національних інтересів і їх вимоги жодною державою не підтримувались. Після Мюнхенської угоди, в результаті якої Німеччина відірвала від Чехословаччини Судетську область, уряд Праги дав згоду (11 жовтня 1938 року) на формування автономного уряду Підкарпатської України на чолі з лідером русофілів Андрієм Бродієм. 26 жовтня за проугорську позицію його замінили (шляхом виборів на основі всенародного голосування) Августином Волошиним.

10 жовтня радіо Праги передала заяву уряду, що віднині Чехословаччина стала федерацією трьох рівноправних народів: чехів, словаків і українців.

Але наступні події, що розвивались в Європі, були вкрай несприятливими для Підкарпатської України. 2 листопада 1938 року за рішенням Віденського арбітражу до Угорщини відійшла південна частина Закарпаття з великими містами: Ужгородом, Мукачевим, Береговим. Столицею Карпатської України стало місто Хуст. У березні 1939 року Німеччина повністю окупувала Чехословаччину. У Підкарпатську Україну вдерлись угорські війська. У результаті цих акцій 14 березня президент Е. Бенеш визнав протекторат Німеччини, Словаччина була визнана незалежною державою, а 15 березня на засіданні сейму в Хусті було проголошено незалежну державу — Карпатську Україну на чолі з президентом А. Волошиним, обраним сеймом. Державною мовою визначалась українська, а державним прапором — синьо-жовтий стяг. Національною армією мала стати Карпатська Січ. Але уже наступного дня — 16 березня — угорські війська захопили Хуст, керівництво Підкарпатської України змушене було емігрувати. Таким чином відстояти проголошену самостійність Карпатської України не вдалося. Закарпаття було окуповане Угорщиною.