Історія України: соціально-політичний аспект

Духовне життя в Україні

В 30-ті роки помітні зрушення відбулись в культурному житті України. В усіх сферах культури відбувались складні та досить суперечливі процеси. Їх суперечливість полягала в тому, що, з одного боку, прагнучи створити передову сучасну економіку, зміцнити військову могутність країни, сталінське керівництво розвивало і культуру, а з іншого — усі прояви культурно-духовного життя суворо контролювалися, наповнювались комуністичним ідеологічним змістом.

У галузі освіти в 30-х роках було досягнуто безсумнівних успіхів. Мова йде, перш за все, про поліпшення елементарної грамотності народу. Школа охопила навчанням усіх без винятку дітей. Впровадження «всеобучу» почалось з осені 1930 року. Одночасно розв’язувались проблеми створення підручників, будівництва шкільних приміщень, підготовки вчительських кадрів. У 30-х роках було завершено перехід до обов’язкової початкової, а в містах — до обов’язкової семирічної освіти. За переписом населення 1939 року в Україні було вже 85,3 відсотки письменних віком від 9 до 50 років (за переписом 1897 року писати і читати в Україні могли лише 27,9 відсотки населення). Більше двох мільйонів осіб на початку 30-х років навчались у школах лікнепу, спеціальних курсах і гуртках ліквідації неписьменності. У роки другої п ’ятирічки (1933— 1937 рр.) збільшилась кількість шкіл. Середньою школою було охоплено вже близько третини учнів. Понад 80,7 відсотків дітей навчались в школах з українською мовою навчання.

Недовіра влади до старих спеціалістів та бажання створити нове покоління «пролетарських спеціалістів» змусила владу розширювати мережу вищих навчальних закладів. У 1933 році в Україні діяло 190 вищих навчальних закладів. Відновили роботу українські університети. Розширювалась мережа робітфаків. Слухачі на робітфаки зараховувалися за рекомендацією партійної та комсомольської організації, профспілкових зборів і зборів червоноармійців. Такий підхід до набору до вищої школи повинен був вирішити проблему «пролетаризації» науки. Для підготовки вищих наукових кадрів утворювались інститути «червоної професури». За першу та другу п ’ятирічки українські навчальні заклади підготували майже стільки ж спеціалістів з вищою освітою, скільки їх було за часів Російської імперії. На 1 січня 1941 року в Україні діяли 173 вищі навчальні заклади, вяких навчалося 197 тисяч студентів і 693 технікуми з 196 тисячами учнів. З 1934 року було скасовано плату за навчання у вищих навчальних закладах і технікумах, введено індивідуальну оцінку знань, відновлено обов’язкове складання заліків та іспитів. Кількість випускників вищих навчальних закладів і технікумів зростала з кожним роком, але їх професійний та культурний рівень був досить невисоким. Радянським спеціалістам не вистачало загальної культури, освіченості, достатньої теоретичної підготовки і практичного досвіду.

Основним центром наукової думки залишалась Всеукраїнська академія наук. В її інститутах і лабораторіях в 30-х роках працювали І. Курчатов, Л. Ландау, Є. Патон, М. Боголюбов, М. Грушевський, М. Слабченко та ін. Світової слави набули фундаментальні праці математиків М. Кравчука, М. Крейна. В Українському фізико-технічному інституті в Харкові було введено в дію прискорювач елементарних часток, на якому одержали ядерну реакцію шляхом розщеплення ядра літію. Праці Л. Ландау, Є. Лівшиця та інших вчених свідчили про народження в Україні центру теоретичної фізики міжнародного класу. Важливі напрямки у галузі хімічних наук проводились під керівництвом О. Бродського та Л. Писарського.

У 1932 році електрозварювальна лабораторія Є. Патона була реорганізована в Інститут електрозварювання.

У 1936 році у складі Української академії наук відкрилось ряд суспільствознавчих інститутів, в тому числі й Інститут історії України. Напередодні війни в УРСР функціонувало понад 220 науково-дослідних установ, а загальне число науковців становило майже 20 тис. чоловік.

У 30-х роках сталінський режим проводив контроль за діяльністю діячів культури та мистецтва. Характерною рисою розвитку культури того періоду була її всеохоплююча ідеологізація. Усі досягнення культури партійне керівництво розглядало в контексті «культурної революції», метою якої було утвердження «марксистського світогляду». Для більш дієвого контролю за процесами, які відбувалися у сфері культури, було прийнято рішення «колективізувати» художню творчість. У відповідності до постанови ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературних організацій» замість численних студій та груп, які важко було контролювати, утворювалась єдина централізована організація. На І з’їзді письменників України в 1934 році було утворено Спілку письменників України. Єдиним прийнятним методом художньої творчості оголошувався принцип «соціалістичного реалізму». Ті ж письменники, художники, хто не бажав дотримуватись у своїй творчості цього принципу, ставали жертвами масових репресій.

У 30-х роках в Україні продовжували працювати талановиті поети та письменники — П. Тичина, В. Сосюра, М. Рильський, М. Бажан, Ю. Яновський. Але в їх творах не було місця жорстоким реаліям життя — голодомору, колективізації, масовим репресіям. Ці теми були заборонені. Одночасно усіма можливими засобами ідеалізувалось революційне минуле та «соціалістична сучасність». Важливим завданням літератури стало уславлення «мудрої політики» партії і особисто Сталіна.

Аналогічні процеси відбувались і в образотворчому мистецтві. У великій кількості створювались портрети «вождя народів» Сталіна, його скульптурні зображення. Композитори писали пісні в його честь. Таким чином, трагедія української творчої інтелігенції полягала в тому, що талановиті митці за можливість жити і працювати змушені були зраджувати собі і своєму таланту, перетворюючи свої твори у хвалебні гімни партійним лідерам.

Схожі процеси відбувались і з українським театром та кіно. Творче життя митців було настільки регламентоване, що часто втрачало ознаки творчості. Але і в цих надзвичайно складних соціально-політичних умовах творча інтелігенція зуміла зберегти українське художнє слово, а, головне, можливості для відродження української культури в майбутньому.

Методичному переслідуванню піддавалось релігійне життя. До церкви у влади було особливе ставлення. Релігія не вписувалась в офіційну комуністичну ідеологію, і в той же час залишалась легальною організацією, чужою більшовицькому режиму. У 20—30 роках уряд посилив тиск на православну церкву. З храмів, монастирів, культових споруд вилучались цінності, які потім вивозились за кордон для закупівлі обладнання для промисловості. Конфісковувались культові предмети (ікони, вироби з золота і срібла), які мали велику художню та історичну цінність. Така політика викликала протест з боку духовенства і віруючих. Конфлікти часто закінчувались арештами і розстрілами священиків та активістів церкви.

У 30-х роках взагалі велика кількість храмів і більшість монастирів були закриті, священики — репресовані. Друга п’ятирічка була оголошена «п’ятирічкою знищення релігії». Повсюди стали виникати «Об’єднання войовничих безбожників». В результаті такої політики до середини 30-х років в Україні залишилось лише 9 відсотків храмів від тієї кількості, яка була в 1913 році.

Оспівували досягнення соціалізму, і в той же час культивували нігілістичне ставлення до минулого, до пам’яток культури. У 30-ті роки були знищені поховання багатьох гетьманів України, руйнувались архітектурні ансамблі храмів і монастирів. За безцінь за кордон продавались історико-культурні цінності.

30-ті роки характеризувались поверненням політики русифікації. У 1933 році в Україну прибув П. Постишев, а разом з ним прибули і тисячі партійних функціонерів. Вони зайняли усі керівні посади в республіці. Їх уже не змушували вивчати українську мову і спілкуватись нею в офіційних установах. Бажання місцевих керівників зберегти завойоване в 20-х роках оголошувалось «місцевим націоналізмом». Скорочувалась мережа українських шкіл. Вносились зміни в українськуабетку, граматику і словники, наближаючи їх до російських. Скоротилась кількість українських вчителів, обмежувалась їх підготовка у вищих навчальних закладах України.