Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України: соціально-політичний аспект

Голодомор 1932-1933 років

 Одним з найжорстокіших злочинів сталінізму проти українського народу був організований ним голод 1932/33 років.

Цей голод був штучною, добре продуманою каральною акцією уряду сталінського режиму проти українського селянства, яке відмовлялося прийняти колгоспну систему. У багатьох селян у 1931 році вилучили усе зерно, в тому числі посівний фонд. Обібране село важко пережило зиму 1931—1932 років. Селяни більшості районів голодували. На трудодні вони отримували копійки, або зовсім нічого не отримували. Але мінімум трудоднів колгоспники були повинні відпрацювати в суспільному господарстві, а ті хто не виконував цих умов підлягали кримінальному покаранню, позбавлялись присадібних ділянок, які фактично були єдиним джерелом продовольства для колгоспників та їх сімей. Піти працювати до міста колгоспники не могли, так як у них не було паспортів. Паспортна система була запроваджена у 1932 році, але паспорти були видані лише міським жителям. Селяни, щоб змінити місце проживання, мали отримати довідку в сільраді, але там її видавали дуже неохоче.

План хлібозаготівлі в 1932 році був настільки високим, що після його виконання, хліба на трудодні не залишилось зовсім. Рятуючись від голоду, що наближався, селяни намагались приховати справжні розміри врожаю, залишали зерно в соломі під час обмолоту. Жінки у відчаї ходили з ножицями в поле та зрізали колоски недозрілої пшениці на кашу для сім’ї.

Замість того, щоб створити нормальні умови для життя селян, Сталін та його оточення обрали шлях репресій. 7 серпня 1932 року Сталін власноручно підписав закон «Про охорону соціалістичної власності» (відомий в народі як закон про п’ять колосків). Згідно з цим законом за розкрадання колгоспного і кооперативного майна вводилась вища міра покарання — розстріл з конфіскацією усього майна. За пом’якшуючих обставин смертну кару замінювали позбавленням волі не менше ніж на 10 років також з конфіскацією усього майна. Амністія в справах репресованих за цим «законом» була заборонена. До початку 1933 року, за неповні п’ять місяців, за цим законом було засуджено 54 645 чоловік, з них 2110 до вищої міри покарання — розстрілу.

Не дивлячись на жорстокі нелюдські закони, рівень хлібозаготівлі в Україні помітно знизився. До 1 листопада 1932 року від селянського сектора України було отримано лише 136 млн. пудів хліба (в 1930 році — майже 400 млн.). Фізично ослаблене селянство не могло ефективно провести посівну компанію 1932 року. У колгоспах панувала безпорадність, повна незацікавленість селян в ефективній, продуктивній роботі в них. І все ж урожай 1932 року лише на 12 відсотків був менший за середній урожай за 1926—1930 рік і міг би повністю забезпечити все населення України продовольством.

Але для проведення хлібозаготівлі в Україну прибула комісія з надзвичайними повноваженнями на чолі з сталінським комісаром В. Молотовим. Від селян вимагали поставити стільки ж хліба, скільки було заготовлено з червня до жовтня. Невиконання плану хлібозаготівлі Молотов пояснював не відсутністю хліба, а відсутністю «боротьби за хліб». З 1 листопада 1932 року до 1 лютого 1933 року в Україні було додатково «заготовлено» ще 104,6 млн. пудів зерна. Усі наявні запаси хліба з України було вивезено і навіть після цього Україна з планом хлібозаготівлі не справилась. Зимова «хлібозаготівля» фактично відібрала останній кусок хліба у голодних селян.

З метою виконання плану хлібозаготівлі комісія Молотова перевела Україну на блокадне становище. Окремі села заносилися на «чорну дошку»: жителям цих сіл заборонялось виїжджати з села, а якщо в селі не було запасів їжі, населення було приречене на смерть від голоду. У селян забрали навіть посівне і фуражне зерно. Не залишилось без уваги молотовської комісії й присадибне господарство: під виглядом натуральних штрафів конфісковувались всі продовольчі запаси, не лише збіжжя, але картоплю, овочі, сушку тощо.

З місяця в місяць зростала кількість селян, які страждали і вмирали від голоду. Нелегко було врятуватися, виїхавши з України: кордони з Росією і Білорусією надійно перекрили війська ОДПУ. У потягах і на станціях бригади співробітників ОДПУ перевіряли багаж пасажирів, конфісковували продукти харчування, які селяни купували в сусідніх з Україною областях, щоб врятувати від страшної смерті свої голодуючі родини.

Голод, що охопив Україну, був штучним, старанно організованим сталінським керівництвом, щоб покарати українське селянство за негативне ставлення до колективізації і насильницьких методів її впровадження. Хліб в Україні був і його було цілком достатньо, щоб нагодувати населення і не допустити фатальної катастрофи. В УРСР на випадок війни існували великі склади зі стратегічними запасами зерна. Один з таких складів знаходився в Броварах під Києвом. Але для боротьби з голодом ці запаси не використовувались. Більше того, в Україні безперебійно працювали чисельні спиртові заводи, на яких зерно перероблялось на спирт, в той час, як цілі райони України вимирали від голоду.

Сталінське керівництво робило все для того, щоб приховати правду про голод. Будь-які факти про голод в УРСР спростовувались в пресі, а всі газети того часу розповідали про щасливе життя радянських людей. Але дані про голод проникали за межі СРСР й уряди інших країн, профспілкові організації заявляли про готовність надати допомогу населенню, що голодувало. Німцям Поволжя, які також переживали складні часи, запропонувала свою допомогу Німеччина. Голодуючим готова була допомогти Польща. У Західній Україні українці зібрали сотні тонн пшениці, але жоден ешелон з хлібом не впустили в Україну А в радянській пресі спроби допомогти голодуючим називали «нахабним наклепом», «вигадками фашистів».

Райони, які страждали від голоду, були закриті від відвідування іноземними журналістами. Але про те, що в українському селі відбувається щось страхітливе знали в країні і за її межами. Біженці заповнювали міста і вмирали сотнями прямо на вулицях. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. Поява десятків тисяч покинутих дітей створювали серйозну проблему в Україні.

Незважаючи на замовчування, інформація про голод проникала і за кордон. У травні 1933 року англійське посольство в Москві отримало і відразу відправило до Лондона лист без підпису з містечка Златопіль, в якому розповідалось про жахливе становище, в якому опинились українські селяни: «Люди їдять жаб, трупи коней, що загинули від сапу, вбивають і поїдають один одного, викопують мертвяків і їдять їх. Все це може підтвердити будь-хто у Златопільському районі».

Головною причиною замовчування факту голоду було те, що його визнання означало б визнання факту економічної катастрофи, яка була викликана форсуванням темпів індустріалізації, насильницькою колективізацією, примусовими хлібозаготівлями. Дивує цинізм радянського керівництва, з яким воно ставилось до трагедії, що охопила українське село. У січні 1933 року, коли масовий голодомор лише насувався, і ще була можливість його зупинити, Сталін заявив з трибуни пленуму ЦК і ЦКК ВКП(б): «Ми безперечно добилися того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас рік у рік. В цьому можуть сумніватися хіба тільки закляті вороги Радянської влади». В лютому 1933 року в Москві проходив І Всесоюзний з’їзд колгоспників-ударників, на якому був присутній Сталін. Він просто відмахнувся від трагедії голодомору, заявивши: «Ті труднощі, які стоять перед вами, не варті навіть того, щоб серйозно говорити про них. У всякому разі, в порівнянні з тими труднощами, які пережили робітники 10—15 років тому, ваші... труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою».

У період розпалу голодомору для організації посівної компанії в Україну було направлено П. Постишева. Невдовзі після його приїзду в Україну вивіз зерна з республіки припинився. Постишев добився відновлення ввозу товарів у всі сільські райони, в тому числі і в ті, що були занесені на «чорні дошки». Санкції стосовно «боржників» було скасовано. До республіки було завезено 22,9 млн. пудів посівного, 6,3 млн. фуражного та 4,7 млн. продовольчого зерна. Таким чином, була надана допомога окремим районам, які визнавались перспективними у виробництві сільськогосподарської продукції.

Урожай 1933 року був кращий, ніж у 1932 році. План хлібозаготівлі Україна в 1933 році виконала. Більш того, після виконання хлібопоставок у господарствах залишилося близько 630 млн. пудів зерна.

Сільське господарство вийшло з глибокої кризи і у людей, що вижили, з’явилась надія на краще життя.

Але наслідки голодомору були жахливими. Аналіз даних радянської демографічної статистики 30-х років свідчить, що безпосередні втрати населення України від голоду 1932 року склали 150 тис., а від голоду 1933 року — від 3 до 3,5 млн. чоловік. Загальні людські втрати, які включають і катастрофічне зниження народжуваності (майже в 10 разів), під впливом голоду, досягли в період 1932—1933 років 5 млн. чоловік. Факти і статистика свідчать: такої масової загибелі, знищення людей, як у роки сталінської колективізації, історія всього людства не знала. Голодомор 1932—1933 років — масовий геноцид комуністичного режиму проти українців.

Після занепаду сільського господарства, насильницької колективізації та голодомору 1932—1933 років почалась відбудова сільського господарства. Більшими та стабільнішими стали врожаї, поступово зростало поголів’я худоби, підвищувалась оплата праці в колгоспах. Позитивно позначились і результати технічного переозброєння сільського господарства. До кінця другої п ’ятирічки в Україні уже діяло 958 машинно-тракторних станцій, які обслуговували 26,7 тис. колгоспів або 97,7 відсотків від їх загальної кількості. У колгоспників з’явилась матеріальна зацікавленість, що позитивно відбилось на продуктивності праці в суспільному господарстві. Як і в промисловості, в сільському господарстві розгорнулось соціалістичне змагання за високі врожаї, змагання тракторних бригад тощо. Відомі імена Прасковії Ангеліної, трактористки Старобешівської МТС, що на Донеччині, ланкової з Черкащини Марії Демченко та багатьох інших.

Організаційне зміцнення колгоспів, технічна та кадрова допомога, яку надала колгоспам держава, сприяли подоланню штучної економічної кризи в сільському господарстві. Вже в 1935 році хлібозаготівля в Україні склала 462 млн. пудів зерна. Поступово зростав і життєвий рівень колгоспників. Але лише у 1940—1941 роках сільське господарство України досягло рівня продуктивності, яке було до початку суцільної колективізації.

У 30-х роках відчутними стали й результати розвитку промисловості. Україна випередила за рівнем розвитку галузей важкої промисловості ряд західно-європейських країн. Вона вийшла на друге місце в Європі за виробництвом чавуну, на четверте місце у світі за видобутком вугілля. Були виведені на проектну потужність великі підприємства, побудовані в роки першої п’ятирічки. У роки другої п’ятирічки було побудовано ще близько 1500 нових підприємств. Зростання продуктивності праці сприяло підвищенню рівня виробництва, воно стало розвиватись на інтенсивній основі. До початку третьої п’ятирічки промисловість в цілому стала рентабельною.

Суттєво змінилось співвідношення між промисловістю та сільським господарством у загальному обсязі виробництва. Помітні зміни відбулись в співвідношенні між важкою промисловістю та невеликими підприємствами, серед яких ще у 30-х роках переважали приватні кустарні ремісничі майстерні. В той же час легка промисловість, яка базувалась на сучасному обладнанні, створювалась вкрай повільно.Тому, як правило, товари народного вжитку, які випускались напівкустарною промисловістю були дуже низької якості, але і їх часто не вистачало.

Складалась парадоксальна ситуація: держава вкладала величезні ресурси у розвиток важкої промисловості, але її потенціал майже не впливав на стан легкої та харчової промисловості, а через них і на добробут людей.