Історія України: соціально-політичний аспект

Перехід до суцільної колективізації. Ліквідація куркульства як класу

В таких умовах більшовицьке керівництво вирішило форсувати укрупнення господарств шляхом прискореної насильницької колективізації — примусового об’єднання селянських господарств з відчуженням основних засобів виробництва. Колективізація розглядалась як засіб ліквідації залишків капіталізму, ринкових, товарно-грошових відносин, хлібозаготівельних криз, залучення селянських господарств до командно-адміністративної економіки. В умовах тоталітарної держави, що складалася, простіше було керувати колгоспами, ніж мільйонами розрізнених селянських господарств. До того ж «дрібнобуржуазне селянське господарство», за твердженням офіційної ідеології, становило постійну небезпеку для країни, тому що постійно породжувало капіталізм, шляхом розорення одних селян і збагачення інших. Тому більшовицьке керівництво прагнуло швидше позбавитися цієї небезпеки і перевести село на «соціалістичні рейки».

До кінця 20-х років в країні склались певні передумови для колективізації, що полегшило підготовку до її проведення. Так націоналізація землі в 1917 році позбавила державу в необхідності сплачувати селянам компенсацію за землю під час вступу їх до колгоспів. У партійних і державних органів вже був досвід організації колективних господарств, радгоспів, комун, а селяни вже мали досвід спільної праці в кооперативах. Селянам обіцяли проводити колективізацію на гуманних принципах, які передбачали добровільність, поступовість, урахування місцевих умов, інтересів окремихселян тощо.

У січні 1928 року було прийнято рішення Політбюро ЦК ВКП(б) про примусове вилучення у селян зернових «надлишків». Одночасно Сталін проголосив курс на «форсовану колективізацію» сільського господарства, а з липня 1928 року було взято курс на «суцільну колективізацію по всьому фронту».

Це гасло офіційно проголосив листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б), на якому було розглянуто доповідь генерального секретаря КП(б)У С. Косіора «Про сільське господарство України і про роботу на селі». У резолюції пленуму про становище сільського господарства було виділено дві особливості республіки: наявність розвинутої матеріально-технічної бази, необхідної для реформування сільського господарства та складність обстановки «у зв’язку з особливою активністю куркульства» і «самостійницькими» настроями значної частини населення.

У січні 1930 року постановою ЦК ВКП(б) були встановлені терміни проведення колективізації для різних регіонів СРСР. Україну було віднесено до групи районів, де колективізацію планувалось завершити восени 1931 року або навесні 1932 року. Оголошувався перехід від політики «обмеження куркульства» до політики «ліквідації його як класу на основі суцільної колективізації». З цього приводу була прийнята спеціальна постанова ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 року «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Постановою передбачалося провести конфіскацію у куркулів засобів виробництва, худоби, господарських і житлових будівель, підприємств з переробки сільськогосподарської сировини. Господарське майно та будівлі передавались в фонд колгоспів як внески незаможних селян і батраків.

Усі «куркульські» господарства поділялись на три категорії. До першої категорії відносили заможних селян, які брали участь у збройних повстаннях проти радянської влади. Вони підлягали арешту і суду, а члени їхніх сімей висилались у віддалені райони. До другої категорії відносили «економічно міцні» господарства, які фактично не чинили владі ніякого опору. Їх разом з сім’ями також висилали до північних районів СРСР. Таких господарств нараховувалось близько 150 тисяч. До третьої категорії відносили власників менш міцних господарств (фактично середняцьких), яким пропонувалось виселитись за межі колективних поселень, де їм надавались невеликі земельні ділянки поза колгоспних масивів. Таких господарств, за даними влади, було близько 800 тисяч.

Під визначення куркульських підпадали усі селянські господарства, які мали хоч одну з п’яти таких ознак: використання найманої праці; наявність млинів, крупорушок, олійниць, інших промислових підприємств; систематичне здавання в оренду складного сільськогосподарського інвентарю; здача в оренду приміщень; наявність членів сім’ї, які займаються торгівлею, лихварством, або мають інші прибутки. Фактично одну з цих ознак мало кожне третє селянське подвір’я, яке вело сімейне фермерське господарство.

Перший етап розкуркулювання тривав в Україні з січня до початку березня 1930 року. За цей короткий час було розкуркулено 61 887 господарств (2,5 відсотків від загальної кількості). Тоді площа вилученої землі досягала 582 тисяч гектарів, кількість відібраної робочої худоби — 58,6 тис. голів, вартість конфіскованого майна становила майже 40,3 млн. карбованців. Майно надійшло до неподільних фондів колгоспів. Перша хвиля розкуркулювання охопила 309 районів. До речі значна частина конфіскованого майна була розпорошена, худоба здохла, бо не було приміщень для її утримання.

Незважаючи на встановлені терміни проведення колективізації в Україні, ЦК КП(б)У розгорнув змагання серед районів та областей за дострокове її завершення. У лютому 1930 року в інструктивному листі ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій ставилось завдання колективізувати степові райони в весняну компанію, а всі інші райони України — до осені 1930 року.

Насильницька колективізація з насильницьким усуспільненням майже всього майна, репресіями і свавіллям, «розкуркулювання», яке торкнулось не лише заможних селян, викликало незадоволення і масові протести селян, які подекуди виростали в антирадянські збройні виступи. З початку січня до середини березня 1930 року було зареєстровано більш ніж дві тисячі таких виступів. Почастішали випадки розправ над комуністами і колгоспними активістами. За деякими оцінками істориків, у селах України протягом 1930 року відбулося 40 тисяч повстань і бунтів.

Це змусило керівництво дещо відступити. 2 березня 1930 року в газеті «Правда» була опублікована стаття Сталіна «Запаморочення від успіхів», в якій підкреслювалась необхідність дотримання принципів «добровільності», і урахування місцевих умов в національних республіках. Уся відповідальність за допущені «промахи» і «помилки», «викривлення» лінії партії перекладалась на місцевих керівників. 14 березня 1930 року ВКП(б) прийняло постанову «Про боротьбу з викривленням партлінії в колгоспному русі». Допущені «помилки» та «прорахунки» при створенні колгоспів кваліфікувались як відхід від політики партії, ігнорування рішень керівних органів. У цій постанові зверталась увага

на необхідність організаційно-господарського зміцнення колгоспів, залучення до них, на основі добровільності, середняків. Штучно створені колгоспи підлягали розпуску. Протягом 100 днів з 10 березня до 20 червня в Україні з колгоспів вийшло 1594 тис. господарств, тобто майже половина всіх колгоспників. Восени в колгоспах залишилось менше третини селян України, в основному бідняки.

З осені 1930 року почався новий наступ на селянство. ЦК ВКП(б) направив усім обкомам, крайкомам, ЦК КП(б)У директивного листа, згідно з яким Україна отримала завдання протягом 1931 року завершити колективізацію в основних зернових районах. Знову на порядок денний було поставлене питання ліквідації куркульства як класу.

Селян-одноосібників залякували, намагалися задушити величезними податками. За таких умов селяни вважали за краще вступати до колгоспів, ніж бути репресованими. До кінця 1932 року в Україні було колективізовано більше 70 відсотків селянських господарств — більш ніж 80 відсотків посівних площ. Таким чином у степових областях і на Лівобережжі колективізація в основному вважалася завершеною.

Новостворені колгоспи були досить слабкими економічно. Праця в більшості колгоспів базувалася на примітивних знаряддях праці та кінній тязі. Машинно-тракторні станції (МТС) могли обслуговувати лише половину всіх колгоспів України. Оплата праці не залежала від реального вкладу колгоспника у спільну справу, а визначалася кількістю членів його сім’ї. А значить, селяни не були зацікавлені в результатах своєї праці, яка до того ж була мізерною.

Колективізація супроводжувалась масовим забоєм селянами власної худоби, що надало великої шкоди тваринництву. Поголів’я великої рогатої худоби скоротилось з 1928 по 1934 роки майже вдвоє, коней і свиней більше ніж вдвоє, овець і кіз майже втричі. В таких масштабах поголів’я не скорочувалось навіть в роки Першої світової війни, революції і громадянської війни. Тобто колективізація не сприяла підйому сільського господарства.

Стан сільського господарства погіршився в результаті знищення заможного прошарку селянства. У селянина вбили почуття господаря, а саме господарство розорили і відкинули на багато років назад. Таким чином колективізація стала одним з найбільших злочинів комуністичного тоталітаризму.