Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України: соціально-політичний аспект

Початок соціалістичної індустріалізації народного господарства: особливості і наслідки для України

До середини 20-х років економіка СРСР і України в основному була відбудована. Розвиваючись на базі «нової економічної політики», промисловість у 1925 році перевищила довоєнний рівень виробництва, але відновлення промислового потенціалу відбувалось переважно на старій технічній основі. На порядку денному стояло завдання по переоснащенню діючих і будівництву нових підприємств. Керівництво ВКП(б) поставило завдання перетворити СРСР на сучасне індустріальне суспільство.

У квітні 1925 року було прийняте рішення про негайну розробку перспективного плану будівництва нових великих підприємств. Ним передбачалось будівництво Краматорського заводу важкого машинобудування, Криворізького металургійного заводу та великої кількості інших підприємств на території України.

У грудні 1925 року ХІV з’їзд ВКП(б) ухвалив генеральну лінію на прискорення індустріалізації народного господарства. Під індустріалізацією розумілась система заходів, спрямованих на швидший розвиток промисловості з метою технічного переозброєння економіки і зміцнення обороноздатності країни.

Необхідність індустріалізації була викликана рядом причин: потребами технічного переозброєння економіки, подолання техніко-економічного відставання Радянського Союзу від передових держав Заходу; створення воєнно-промислового комплексу та забезпечення Червоної Армії сучасною військовою технікою та озброєнням; досягнення економічної самостійності країни в умовах «капіталістичного оточення» і можливої економічної ізоляції (перетворення СРСР з країни, яка ввозить машини та обладнання, в країну, яка їх виробляє); забезпечення села необхідною сільськогосподарською технікою та інвентарем (і таким чином підготовки села до кооперації). Крім того, індустріалізація мала сприяти вирішенню соціально-політичних проблем: сприяти збільшенню чисельності пролетаріату (в країні селяни становили близько 80 відсотків населення), який був «опорою» радянської влади.

Таким чином індустріалізація була об’єктивно необхідною — подальший розвиток на старій технічній базі був неможливим. Вона була необхідна і для підвищення рівня життя людей, покращання стану культури, загального рівня цивілізованості. Тобто сама по собі ідея індустріалізації була правильною. Передбачалося, що в історично короткий термін в країні буде створено сучасну промисловість і за рівнем економічного розвитку Радянський Союз наздожене економічно розвинуті країни Європи і Америки.

У зв’язку з переходом до нового етапу в розвитку економіки СРСР, в керівництві стали обговорювати питання про шляхи і методи будівництва «нового суспільства». Поступово виділилися дві точки зору щодо стратегії економічного розвитку країни. Вихідним пунктом розбіжностей стало питання про темпи розвитку промисловості та джерела її фінансування, про співвідношення часток накопичення і споживання. Частина радянських керівників (Бухарін, Риков, Томський) за підтримкою спеціалістів Держплану виступили з ідеєю «оптимального поєднання обох цих моментів». Це передбачало забезпечення досягнення кількох завдань і, перш за все, оптимального поєднання розвитку важкої та легкої промисловості, промисловості та сільського господарства. Це була стратегія регульованого ринку з обов’язковим використанням товарно-грошових відносин. Вона передбачала подолання диспропорцій у народному господарстві економічними заходами.

Сталін, Куйбишев, Молотов і деякі інші керівники дотримувалися іншого підходу до вирішення питання подальшого економічного розвитку. Вони відстоювали ідею форсованого розвитку важкої промисловості за рахунок інших галузей народного господарства. При цьому перевага віддавалась адміністративним засобам управління економікою, ігнорувалось матеріальне стимулювання праці. Більшовицьке керівництво було впевнене в тому, що за допомогою експлуатації ентузіазму народних мас можна вирішити будь-які проблеми. Соціальна опора такому курсу в країні була: частина населення щиро не сприймала НЕП і вірила в «бурю і натиск» революції, частина, особливо молодь, прагнула нових революційних битв. Таким чином, значна частина суспільства була готовою на будь яку жертву, щоб в найближчому майбутньому створити економічний фундамент соціалізму — могутню індустрію.

ХV з’їзд ВКП(б), який проходив в грудні 1927 року затвердив директиви першого п’ятирічного плану розвитку країни на 1928/29— 1932/33 господарські роки. Було розроблено 2 варіанти п’ятирічного плану, які за термінами виконання відрізнялись на один рік (5 і 6 років). Це пояснювалось перш за все тим, що автори плану робили поправки на можливі міжнародні і внутрішні ускладнення. У галузі індустрії передбачалось різке зростання промисловості, особливо важкого машинобудування (його валова продукція мала зрости в 2,8 разу). План передбачав зростання продуктивності праці більш ніж вдвоє, а реальної заробітної плати лише на 70 відсотків. Після обговорення було прийнято «оптимальний варіант» плану, але й він залишився лише на папері.

На шляху проведення індустріалізації уряд зіткнувся з цілою низкою труднощів і проблем, які потрібно було якимось чином вирішувати. Перша, і одна з найбільш складних проблем полягала в фінансуванні такого грандіозного проекту. Радянський Союз міг розраховувати лише на власні (внутрішні) джерела фінансування, яких, як виявилось, було недостатньо. Головними джерелами фінансування індустріалізації були: інвестування важкої промисловості за рахунок легкої, харчової промисловості та сільського господарства, примусові державні позики, збільшення випуску спиртових напоїв, продаж за кордон нафти, газу, деревини, хутра за низькими майже демпінговими цінами, вивезення з країни культурних та історичних цінностей, перш за все творів мистецтва, використання неоплаченої праці (суботники та недільники), широке використання праці в’язнів (в період сталінського терору їх кількість становила мільйони), жорсткий режим економії.

Звичайно, уряд розраховував і на народний ентузіазм, на духовну енергію народу, на його прагнення якомога скоріше побудувати нове, благополучне життя.

З метою підняти ентузіазм робітників, уряд, профспілкові і комсомольські організації використовували різні заходи, серед яких можна виділити масове виробниче змагання. У 1929 році на пленумі ЦКВКП(б) було прийнято рішення будь-якою ціною прискорити розвиток машинобудування та інших галузей важкої промисловості. У 1931 році Й. Сталін заявив, що Радянський Союз відстає від передових країн на 50—100 років, і цей шлях треба подолати за 10 років. «Або ми це зробимо, або нас знищать». Комуністичне керівництво свідомо драматизувало ситуацію та створювало обстановку масового психозу, за якою можна було вимагати від народу самовіддачі і аскетичного самообмежування. Почалась так звана «штурмівщина», авантюра, яка була приречена на провал, але окремих успіхів було досягнуто.

Індустріалізація відбувалась в умовах масового народного піднесення. Трудящі маси дійсно проявляли чудеса трудового героїзму: розгорнулось соціалістичне змагання, рух ударників, стаханівський рух, рух новаторів, багатоверстатників. Люди щиро вірили у можливість одним ривком побудувати «прекрасне майбутнє». Заради цього охоплені ентузіазмом люди не жаліли ні себе, ні своїх близьких. Трагізм ситуації полягав в тому, що на новобудовах поряд з десятками тисяч людей, охоплених ентузіазмом створення нового суспільства, працювали переселенці і сотні тисяч в’язнів, насамперед, політичних. Але усі ці вимушені і добровільні жертви виявились багато в чому марними.

Перемога сталінського підходу до індустріалізації означала відмову від принципів непу, перехід до директивного планування та повернення до командно-адміністративних методів управління. Важка промисловість була передана в підпорядкування загальносоюзних наркоматів. Майже вся економіка України була підпорядкована центральним органам управління, що часто відбувалось проти волі місцевого керівництва.

Основною ланкою індустріалізації СРСР стала важка промисловість — виробництво засобів виробництва, енергетика, паливна та хімічна промисловість, металургія, машинобудування, тощо.

Серед найбільших промислових об’єктів виділялись 35 гігантів вартістю 100 мільйонів кожен. В Україні знаходилось 12 з них: 7 новобудов та 5 підприємств, які підлягали корінній реконструкції. До новобудов належали три металургійні заводи: «Запоріжсталь», «Криворіжсталь» та «Азовсталь», Дніпрогес, Дніпроалюмінійбуд, Краматорський машинобудівний завод і Харківський тракторний завод. Серед реконструйованих гігантів були чотири металургійні заводи — в Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Комунарську та Луганський паровозобудівний завод.

Завдяки будівництву на території республіки великих електростанцій Україна вже в 1931 році досягла рівня розвитку електроенергетики, передбаченого планом ГОЕЛРО.

Швидкими темпами споруджувався ХТЗ. Через 18 місяців після початку будівництва з конвейєра заводу зійшли перші трактори. У 1932 році ХТЗ випустив 16,8 тис. тракторів. Запорізький завод «Комунар» після реконструкції став найбільшим у світі виробником зернозбиральних комбайнів, а Харківський завод «Серп і молот» почав випускати складні молотарки в кількості, що змогли забезпечити потреби сільського господарства усього Радянського Союзу.

Досить швидкими темпами розвивалась хімічна промисловість. На Горлівському азотно-туковому комбінаті наприкінці другої п’ятирічки розпочали виробляти добрива для сільського господарства, а в третій п’ятирічці добрива почав виробляти і Дніпродзержинський хімічний комбінат. У 1933 році почалось будівництво ще одного гіганта хімічної промисловості в Сєвєродонецьку. Відбувались зрушення в харчовій промисловості, де виникли взагалі нові для України галузі — маргаринова, молочна, комбікормова, хлібопекарна тощо. За період з 1928—1937 роки в Україні було побудовано п’ять великих м’ясокомбінатів.

Практично заново в Україні створювалась легка промисловість. У Києві, Харкові і Дніпропетровську було побудовано три взуттєві фабрики з конвеєрним виробництвом. В Одесі, Харкові та Києві було побудовано трикотажні фабрики тощо. Але легка промисловість, яка працювала безпосередньо на людину, на задоволення її потреб, і перш за все, забезпечувала зростання матеріального добробуту, значно відставала від галузей важкої промисловості і розвивалась за так званим «залишковим принципом». Це привело до суттєвого зниження рівня життя — знову з’явились черги, продовольчі картки, дефіцит самого необхідного, життя в бараках тощо.

Це можна пояснити перш за все тим, що радянська індустріалізація, як уже зазначалось, здійснювалась за рахунок лише власних джерел фінансування і пошук цих джерел був головним в політиці партії і однією з причин внутрішньопартійної боротьби. На одночасний розвиток усіх галузей економіки коштів не вистачало, тому треба було, по-перше, вибирати, яким галузям віддавати перевагу, а по-друге, знаходити додаткові джерела фінансування. В результаті гострої ідейно-політичної боротьби прийшли до рішення про перекачування коштів з села в місто для фінансування промисловості.

Можна говорити про позитивні результати індустріалізації і негативні наслідки, викликані перш за все тими методами, якими вона проводилась.

Індустріалізація сприяла перетворенню країни з аграрної в індустріально-аграрну, менш ніж раніше залежну від Заходу. Зміцнилась обороноздатність країни, так як з’явилась можливість виробляти більш сучасну зброю і в більшій кількості. Відбулися структурні зміни в промисловості, переважала вже не легка і харчова галузі, а важка індустрія. Індустріалізація допомогла уряду вирішити і таку складну соціальну проблему, як безробіття. В Україні число промислових робітників виросло майже вдвічі. До кінця 30-х років Україна стала основною металургійною, вугільною, машинобудівною базою СРСР.

До негативних наслідків сталінської індустріалізації слід віднести скорочення темпів розвитку сільського господарства та галузей легкої і харчової промисловості, що призвело до зниження життєвого рівня населення, нераціонального і нерівномірного розміщення продуктивних сил, посилення централізації управління промисловістю і ігнорування економічними механізмами регулювання, прискореної урбанізації, ускладнення житлової та продовольчої проблеми, а також посилення репресій проти інженерно-технічних працівників.

Вимоги сталінської адміністрації щодо прискорення методів індустріалізації, прагнення здійснити її за будь-яку ціну (перш за все шляхом визисків селянства) дорого коштувало українському народові, як, врешті-решт, і всім іншим народам СРСР.