Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України: соціально-політичний аспект

Суспільно-політичне та культурне життя в Україні. Національно-культурне відродження

З утворенням УРСР було проголошено курс на національне відродження, розвиток культури, зростання національної самосвідомості народу. Ця політика отримала назву «українізація».

Формальним початком українізації можна вважати декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільновиховних і культурно-освітніх установ» та декрет ВУЦВК і Раднаркому від 1 серпня того ж року «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвитку української мови». Нова політика не обмежувалась виконанням цих декретів і здійснювалась у кількох напрямах: залучення українців до партії і надання їм важливих посад у партійному та державному апараті; запровадження української мови в державне управління та партійні справи, розширення її вживання в освіті, пресі, видавничій діяльності, заохочення розвитку української культури і науки.

«Українізація» зустріла сильний опір насамперед серед неукраїнської або русифікованої верхівки КП(б)У. В партійному середовищі була поширена теорія «боротьби двох культур». Захисник цієї теорії секретар ЦК КП(б)У Дмитро Лебідь писав у квітні 1923 р.: «Поставити перед собою завдання активно українізувати партію, себто робітничий клас... це значить стати на точку зору нижчої культури села, порівняно з вищою культурою міста».

Таким чином, згідно з теорією Д. Лебедя історично склалися і функціонують дві культури: міська, пролетарська — російська, і селянська — українська. А так як гегемоном соціалістичної революції є пролетаріат, то йому повинна належати і культурна гегемонія, а українська селянська культура в майбутньому відімре. Дискусію з Лебедем і його однодумцями очолив М. Скрипник. Він стверджував, що український пролетаріат, в основному російський або русифікований, лише тоді зможе побудувати соціалізм, повернути на свій бік український народ, насамперед селянство, якщо сам стане на бік селянства в національному питанні.

ХІІ з’їзд РКП(б) в 1923 році підтримав політику «коренізації», тобто культурного відродження народів, що входили до складу СРСР. На Україні ця політика отримала назву «українізації». Ця політика мала на меті посилення контролю з боку партійного керівництва над національними окраїнами, розгорнути вплив на місцеве, втому числі і українське, населення і керівництво процесами національного відродження в регіонах. Велику роль в проведенні цієї політики в Україні відіграли М. Скрипник, О. Шумський, які, займаючи високі посади в українських урядових структурах, мали реальну можливість сприяти розширенню сфери вживання української мови в республіці, а також укріпленню зв’язків української культури зі світовою, а також з культурами інших народів СРСР.

Рушійною силою «українізації» стала українська інтелігенція. Активно підтримували цю політику М. Грушевський, Д. Багалій, М. Куліш, відомі українські літератори, композитори, діячі культури та мистецтва. Саме вони стали ініціаторами дискусії про місце України в складі СРСР, про її історію та майбутнє.

У середині 20-х років 80 відсотків населення республіки складали українці, 20 відсотків — представники інших національностей. В регіонах, де компактно проживали представники національних меншин, створювались національні адміністративно-територіальні одиниці — німецькі, російські, польські, єврейські, болгарські та інші. Національні райони утворились в основному в Харківській, Запорізькій, Луганській, Одеській, Херсонській областях, на Криворіжжі, Маріупольщині, Волині, Донбасі. У відповідності з декретом ВЦЦВК від 1923 року в Україні проголошувалась рівність усіх мов і підкреслювалась необхідність надання допомоги у справі розвитку української мови. Для проведення українізації була утворена спеціальна комісія на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським.

До 1927 року в Україні було створено 21 національний район: 9 російських, 7 німецьких, 3 болгарських, 1 польський, 1 єврейський. В республіці діяли національні театри, які давали вистави єврейською, молдавською, польською, німецькою, грецькою та болгарською мовами. З національними меншинами працювали сотні бібліотек, хат-читалень, десятки клубів, а також велика кількість національних шкіл.

З 1925 р. відбувалася посилена «українізація» партії та державного апарату. Державні службовці повинні були складати іспити з української мови, хто не володів мовою, міг втратити роботу. Частка українців у КП(б)У зросла з 23 відсотків у 1922 р. до 60 відсотків у 1933 р. Проте українці зосереджувались переважно на нижніх щабелях партійної ієрархії. У ЦК КП(б)У у 1924 р. українці становили 16 відсотків, у 1925 — 25 відсотків, у 1930 — 43 відсотки. Від моменту утворення Компартії України і аж до смерті Сталіна посади першого (генерального) секретаря її ЦК обіймали росіяни, поляки, євреї, поволзький німець — тільки не українці (за винятком короткочасного секретарювання від грудня 1921 до квітня 1923 р. Дмитра Мануїльського, якого Сталін називав «липовим націоналом»).

Таким чином, основними напрямками «українізації» були: розширення сфери вживання української мови, в тому числі в партійних та урядових структурах (у 1922 році українською мовою велось близько 20 відсотків справ, в 1927 — уже 70 відсотків; в 1923 році українці становили 35 відсотків державних службовців і 23 відсотки членів партії, в 1927 році — відповідно 54 і 52 відсотки); «українізація» освіти (у 1929 році більш ніж 80 відсотків загальноосвітніх шкіл і 30 відсотків вузів були україномовними); відродження української преси і книгодрукування (у 1927 році більше половини книжок видавались українською мовою); українізація радіомовлення, впровадження української мови в військову справу (у військові навчальні заклади і резервні частини); українізація церкви (у 1921 році з’явилась Українська автокефальна православна церква — УАПЦ; а греко-католицька взагалі була здавна українською; створення умов для всебічного розвитку національних меншин.

В ході здійснення «українізації» (коренізації) уряд республіки зустрівся з проблемами і труднощами, долати які було досить не просто. Це, по-перше, опір з боку російських шовіністів в партійному і державному апараті; по-друге, негативне ставлення до політики українізації частини населення (перш за все міського, особливо в східних регіонах України), по-третє, відсутність достатньої кількості педагогічних кадрів; і, нарешті, таємний нагляд, а згодом і відкриті переслідування та цькування прихильників «українізації», звинувачення їх в «буржуазному націоналізмі» та репресії з боку ОДПУ.

Центром «українізації» став наркомат освіти, якому підпорядковувались всі ділянки культури. Наркомом освіти був Олександр Шумський, а після його усунення 1927 р.— Микола Скрипник, який щиро вірив у можливість поєднання комунізму з національним визволенням українців, у власний український шлях до соціалізму і комунізму. Українська освіта своїми успіхами значною мірою завдячувала особистій діяльності Скрипника. І взагалі, українське відродження особливо помітним було в галузі розвитку освіти, літератури, мистецтва та науки. Безперечно, що культурний рівень того чи іншого народу визначається, насамперед, рівнем його освіченості.

У 1929 р. в УСРР діяло 80 відсотків шкіл, понад 60 відсотків технікумів і 30 відсотків інститутів з українською мовою навчання. Понад 97 відсотків українських дітей навчалося рідною мовою. Якщо у 1922 р. республіка мала не більше десятка україномовних газет і журналів, то у 1933 р. з 426 газет 373 були українські. Робилися спроби українізувати навіть армію — з цією метою в Харкові було створено Школу червоних старшин. Почався процес дерусифікації українських міст, якому сприяв масовий наплив до них українського селянства, спричинений колективізацією та індустріалізацією.

Важливим напрямом культурного будівництва в роки непу була ліквідація неписьменності населення. У грудні 1919 р. в Росії з’явився декрет про ліквідацію неписьменності, в якому підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати і писати, зобов’язане навчатися грамоті російською або рідною мовою — за бажанням. У травні 1921 р. аналогічну постанову ухвалив Раднарком УСРР.

До компанії з ліквідації неписьменності було залучено профспілкові та комсомольські організації, комітети незаможних селян, кооперативи, працівників загальноосвітньої школи та культурно-освітніх установ. Крім того, в подоланні неписьменності брали участь особи, що мали якусь освіту (у порядку трудової повинності і з оплатою праці). Гаслом того часу було: «Письменний! Навчи неписьменного». У 1923 р. було створено добровільне товариство «Геть неписьменність!» на чолі з головою ВУЦВК Г. Петровським. Активістів лікнепу, більшість яких була представлена вчителями, називали по-воєнному — культармійцями. Товариство дуже швидко завоювало авторитет в українському суспільстві, до нього залучались нові активісти, таким чином уже у 1924 році воно налічувало понад 300 тисяч активних членів. На кошти товариства утримувались понад дві з половиною тисячі пунктів ліквідації неписьменності, в яких навчалося близько 100 тисяч чоловік, закуповувались підручники і допоміжна література.

Держава не лише забезпечувала безкоштовне навчання в гуртках лікнепу, а й надавала певні пільги тим, хто навчався. Зокрема, робітники звільнялися на дві години від праці зі збереженням заробітної плати, селянам надавалася 20 відсоткова знижка для обов’язкового страхування майна. Підручники для гуртків лікнепу випускалися мовами багатьох національностей. Було організовано понад 120 культармійських університетів для надання методичної допомоги активістам лікнепу, зростала кількість шкіл і пунктів ліквідації неписьменності. На кінець 1925 року їх було вже понад 13 тисяч, у них навчалось близько 540 тисяч чоловік, в тому числі понад 200 тисяч жінок.

В цей час в Україні працювали школи для малописьменних (в 1924 році таких шкіл було більше тисячі). Особливо багато таких шкіл відкривалось в сільській місцевості. В цілому в республіці в 20-х роках через систему закладів з ліквідації неписьменності та мережу шкіл для малописьменних здобуло освіту кілька мільйонів чоловік.

У галузі народної освіти у 1924 р. було поставлено завдання розпочати підготовку до запровадження чотирирічного обов’язкового початкового навчання дітей. У містах України це завдання було виконане за кілька років. Проте в цілому по Україні у 1927/28 навчальному році поза школою ще залишалося близько 35 відсотків дітей шкільного віку. Протягом 20-х років кількість неписьменних скоротилась з 70 відсотків до 43 відсотків дорослого населення.

Серйозною проблемою залишалась проблема педагогічних кадрів, хоч на початку 20-х років в системі Наркомосвіти працювало 140 тисяч працівників, вчителів катастрофічно не вистачало.

Шкільний перепис, проведений у грудні 1927 р., показав, що серед учителів лише 22,9 відсотки мали вищу або середню спеціальну освіту. Решта закінчили середню або навіть початкову школу. Отже, проблема вчительських кадрів була найгострішою, особливо якщо взяти до уваги необхідність багаторазового розширення мережі шкіл. Вона розв’язувалася шляхом істотного збільшення кількості педагогічних інститутів і технікумів, скорочення терміну навчання в них, зростання системи курсового навчання. Розвиток шкільної освіти вимагав додаткових грошових витрат. Держава збільшувала асигнування на освіту в міру поліпшення економічного становища. В 1923 — 1925 роках державна підтримка освіти зросла у сім разів. Школи стали отримувати нове обладнання, підручники. Збільшився прийом дітей до шкіл, поліпшилось матеріальне становище вчителів.

Великою загальною державною проблемою та проблемою органів народної освіти була дитяча безпритульність (тисячі дітей залишилися після світової і громадянської воєн сиротами без даху над головою). Таким дітям надавалась допомога, організовувались спеціальні дитячі заклади: дитячі будинки, колонії, комуни. До роботи в цих дитячих установах залучались вихователі та вчителі.

В цілому в 20-х роках у справі боротьби з неписьменністю і організації освіти для дітей шкільного віку було досягнуто великих успіхів. В середині 20-х років почалась реальна підготовка до впровадження обов’язкової початкової освіти дітей віком 8—11 років.

Відбудова народного господарства, необхідність реконструкції старих та поява нових підприємств і галузей промисловості на порядок денний поставили питання про підготовку кадрів спеціалістів різної кваліфікації для потреб народного господарства: від кваліфікованих робітників і техніків до спеціалістів вищої категорії — інженерів і керівників підприємств.

Кваліфіковані робітничі кадри готувались в школах фабрично-заводського учнівства та професійно-технічних школах. Упродовж 20-х років ці школи підготували сотні тисяч кваліфікованих робітників не лише для України, але й для інших республік СРСР.

Країна відчувала гостру потребу в спеціалістах високої кваліфікації. В Україні створювались нові вищі навчальні заклади та технікуми. В 20-х роках було здійснено перебудову спеціальної вищої та середньої освіти (технікуми в той час прирівнювались до інститутів і давали вузьку інженерну та спеціальну освіту). Нові вищі навчальні заклади, що відкривались в Україні готували спеціалістів для усіх, без винятку, галузей народного господарства, освіти, охорони здоров’я, права тощо. У великі вузівські центри перетворились такі міста України як Харків, Київ, Одеса, Дніпропетровськ. Вже в 1921 році в Україні діяло 43 інститути та 145 технікумів, в яких працювало більше трьох тисяч викладачів і навчалось понад 27 тисяч студентів. А всього протягом 20-х років у вищих навчальних закладах України вищу освіту отримало понад 60 тисяч спеціалістів.

Радянський режим, з підозрінням ставився до «буржуазних спеціалістів», але мирився з ними в силу необхідності. Найголовнішим у сфері культури завданням радянського уряду була прискорена підготовка спеціалістів робітничого походження. «Ми повинні вербувати своїх управителів з рядів свого класу»,— підкреслював В. Ленін.

Для вихідців із робітничого класу було відкрито «зелену вулицю» для вступу до вищих навчальних закладів. Від цих абітурієнтів не вимагалося ні свідоцтва про закінчення середньої школи, ні вступних іспитів. Але полегшені правила прийому не розв’язували проблему створення «робітничої» вищої школи: від студентів вимагалися знання. Тому при вищих навчальних закладах стали відкриватися робітничі факультети. Перші з них були організовані у 1921 р. при Київському політехнічному та Харківському технологічному інститутах. На робітфаки відряджалися комсомольці і комуністи, члени комнезамів, червоноармійці. Перше масове відрядження робітничої та селянської молоді до інститутів (понад 4 тис. чоловік) відбулося у 1933 році. Робітфаківці забезпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися державні стипендії.

У 1921 році постановою Народного комісаріату охорони здоров’я України і Головнауки в Харкові було відкрито перший в Україні фармацевтичний інститут, який став флагманом фармацевтичної освіти в республіці. Інститут готував фармацевтів вищої кваліфікації аптечного профілю; спеціалістів з дослідження харчових і смакових якостей речовин, предметів домашнього вжитку; фахівців з судово-хімічного аналізу, а також спеціалістів для хіміко-фармацевтичної промисловості. Величезний внесок в справу підготовки висококваліфікованих фахівців і викладачів зробив доктор фармацевтичних і хімічних наук професор М.А. Валяшко, який виховав близько 30 вчених-фармацевтів.

У 20-х роках уряд велику увагу приділяв розвитку вітчизняної науки. Після ліквідації (з 1920 р.) університетів наукові дослідження в УСРР зосереджувалися переважно в установах Української академії наук. Установчі збори УАН відбулися у листопаді 1918 р. Очолив Українську академію наук великий вчений, основоположник геохімії, біогеохімії та радіогеології В. Вернадський. До першого складу дійсних членів УАН увійшли також історики Д. Багалій і О. Левицький, економісти М. Туган-Барановський і В. Косинський, сходознавець А. Кримський, літературознавець М. Петров, мовознавець С. Смаль-Стоцький, правознавець Ф. Тарановський, біолог М. Кащенко, механік С. Тимошенко, геолог П. Тутковський.

У зв’язку з відмовою у квітні 1921 р. В. Вернадського від виконання своїх обов’язків президентом УАН було обрано колишнього міністра освіти та культури в уряді гетьмана П. Скоропадського, одного з провідних організаторів української академічної науки М. Василенка. У червні 1921 р. уряд УСРР схвалив положення, згідно з яким академія визнавалася найвищою науковою державною установою республіки. Після укладення Ризького миру з Польщею стало ясно, що Україну, як і до революції перетинатиме міждержавний кордон. Тому УАН назвали Всеукраїнською академією наук. Такою назвою декларувався намір об’єднати в межах однієї організації наукову інтелігенцію всієї України. На Українську академію наук покладалось завдання координувати і організовувати діяльність наукових установ республіки та окремих вчених, вивчати досягнення світової науки, спрямовувати розвиток науки і техніки у відповідності до потреб народного господарства.

У 20-х роках ВУАН існували три відділи — історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. У першому з них особливо плідно працювали Інститут української наукової мови, етнографічна та археографічна комісії. У 1921 р. було організовано Археологічний інститут. Після повернення в Україну у 1924 році М. Грушевського істотно пожвавилися дослідження з історії України. В цьому напрямку активно працювали М. Слабченко, Д. Яворницький, С. Єфремов, А. Кримський.

У фізико-математичному відділі ВУАН працювала найбільша кількість академічних кафедр — 30. На світовому рівні провадилися дослідження на кафедрах прикладної математики (Д. Граве), чистоїматематики (Г. Пфейффер), математичної фізики (М. Крилов). В Українському фізико-технічному інституті у Харкові, де деякий час працював І. Курчатов, вчені-фізики розробили кінетичну теорію плазми. Праця Л.Ландау з цієї проблеми стала основою для дослідження термоядерного синтезу. Новим словом у розвитку науки і техніки стали розробки українського вченого Є. Патона з проблем електрозварювання металів. У галузі селекції та генетики рослин і тварин плідно працювали М. Холодний, А. Сапегін, В. Юр’єв, до здобутків яких можна віднести впровадження науково обґрунтованих сівозмін. Безцінний внесок у боротьбу з епідеміями зробили українські вчені М. Гамалія та Д. Заболотний. Всесвітньо відомими були наукові праці видатного вченого-офтальмолога В. Філатова.

Соціально-економічний відділ ВУАН теж мав здобутки найвищої якості у багатьох наукових напрямках. Особливо плідно він працював під керівництвом М. Птухи. У галузі історичної науки активно і плідно працювали такі відомі вчені, як Д. Багалій, Д. Яворницький, М. Грушевський.

20-ті роки характеризувалися бурхливим розвитком української літератури та мистецтва. Великою популярністю користувалися твори прозаїків І. Микитенка, М. Хвильового, А. Шияна, Ю. Яновського, поетів М. Бажана, В. Сосюри, М. Рильського, П. Тичини, драматургів І. Кочерги, М. Куліша та ін. У галузі образотворчого мистецтва плідно працювали М. Бойчук, Ф. Кричевський, М. Нарбут, А. Петрицький, М. Самокиш та ін., в музичному мистецтві — Г. Верьовка, М. Вериківський, П. Козицький, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький та ін. Здобули визнання театральні колективи «Березіль» на чолі з Л. Курбасом, ім. І. Франка під керівництвом Г. Юри та ін. Творчість митців мала великий вплив на піднесення національної самосвідомості українського народу.

Бурхливий розвиток української літератури у 20-ті роки дав підстави дослідникам порівнювати його з добою Відродження. Особливість цього часу — розмаїття літературних напрямів, виникнення численних письменницьких груп. Деякі з них перебували під впливом Пролеткульту — офіційної радянської літературно-художньої та просвітницької організації, для якої було характерне негативне ставлення до «буржуазної» культури минулого. У Харкові виникли масові письменницькі організації: «Плуг» (1922—1932) — спілка селянських письменників, до якої входили Сергій Пилипенко, Петро Панч, Андрій Головко та ін., і «Гарт» (1923—1925 рр.) — спілка пролетарських письменників, яку очолювали Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Володимир Сосюра.

Існували також групи «непролетарських» письменників: неокласики (Микола Зеров, Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара), символісти (Павло Тичина, Дмитро Загул, Юрій Меженко), футуристи (Михайло Соменко, Гео Шкурупій).

У Києві 1924 р. утворилась літературна група «Ланка», згодом перейменована на МАРС (Майстерню революційного слова). Вона об’єднувала Григорія Косинку, Валеріана Підмогильного, Євгена Плужника та інших письменників.

У 1925 р. після розпаду «Гарту» виникла Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). До неї увійшли 22 письменники та поети, які стали гордістю української літератури: Павло Тичина, Микола Бажан, Володимир Сосюра, Юрій Смолич, Юрій Яновськнй, Петро Панч. Ідейним лідером ВАПЛІТЕ був М. Хвильовий, першим президентом — Михайло Яловий (Юліан Шпол). Це була літературно-художня організація талановитих письменників-однодумців, які намагались протистояти адміністративно-командному втручанню чиновників від культури у літературну творчість.

Поети, прозаїки, драматурги, критики — вихідці з західноукраїнських земель, які з різних причин опинилися на території УСРР, в 1925 році об’єдналися в спілку революційних письменників «Західна Україна».

20-ті роки були добою відносно вільного розвитку літератури та мистецтва, коли створили свої найкращі прозові твори М. Хвильовий, В. Підмогильний, Г. Косинка, Ю. Яновський. Широку популярність завоював гуморист Остап Вишня. На 20-ті роки припадає розквіт творчості П. Тичини та М. Рильського, поряд з ними творила ціла плеяда талановитих поетів: М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, Є. Плужник, В. Сосюра, М. Бажан, Т. Осьмачка.

У 20-х роках в Україні активно розвивалось музичне життя. Саме у ці роки почалося творче життя хорового колективу «Думка», який був створений на базі Київської консерваторії. У 1926 році музиканти-ентузіасти на чолі з В.М. Яблонським створили перший в Україні Київський симфонічний ансамбль, в якому плідно працювали композитори Г. Верьовка, П. Козицький, Л. Ревуцький.

В Україні розвивались усі напрямки образотворчого мистецтва. У середовищі українських художників утворювались різні асоціації і течії, де обговорювались питання про використання художньої спадщини, щодо подальших шляхів розвитку українського образотворчого мистецтва, методів і форм відображення нової дійсності. Характерною особливістю цього періоду була гостра боротьба між представниками різних напрямів образотворчого мистецтва. В цілому українські письменники зробили гідний внесок в розвиток образотворчого мистецтва; в естетичне виховання населення.

У непростих умовах розвивалось кіномистецтво України. Великий внесок в його розвиток зробили відомі режисери Г. Стабовий, Г. Тасін, П. Чардін, О. Довженко.

З середини 20-х років істотну роль в політичному, ідеологічному та культурному житті республіки почало відігравати радіо. Перша радіостанція почала діяти в Харкові у 1924 році.

Однак уже в середині 20-х років з’явилися перші симптоми майбутньої трагедії української культури. Після виступу Хвильового та його заклику до орієнтації на європейську, а не на російську культуру, керівництво КП(б)У почало звинувачувати діячів ВАПЛІТЕ в «буржуазному націоналізмі» та доклало зусиль для посилення ідеологічного контролю над культурою. У 1927 р. була створена Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, що вже повністю перебувала під партійним контролем. А наприкінці 20-х років українська інтелігенція зазнала перших репресій.