Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України: соціально-політичний аспект

Відродження народного господарства на засадах непу

Зміни в державній політиці були позитивно сприйняті селянами. І як результат, вже у 1921 році спостерігалось пожвавлення господарського життя на селі. У по рівнянні з 1920 роком збільшились посіви ярових культур (на 18 відсотків). Але у 1921 році Україну спіткало нове лихо — катастрофічна посуха. Вона охопила степову частину України, а також частину Росії: Поволжя, Південний Урал, Північний Кавказ. Посуха, скорочення виробництва продовольства внаслідок господарської руїни та, насамперед, непомірні реквізиції призвели до голоду 1921—1922 років. На відміну від голодомору 30-х років, у 1921—1922 роках уряд не приховував факту голоду і сприяв мобілізації внутрішніх і міжнародних зусиль для його подолання. Щоправда, деякі українські історики сьогодні дорікають більшовикам за те, що допомога надавалась в основному голодуючим народам Поволжя, часто навіть за рахунок продовольства з України, населення якої також потребувало допомоги. Навесні 1922 року в південних губерніях України від голоду люди вимирали вже цілими селами. Тоді допомога прийшла, але сотні тисяч життів врятувати вже не вдалося.

У цілому в Радянському Союзі від голоду 1921—1922 років постраждало близько 35 млн. чоловік, в тому числі в Україні — 9 млн. чоловік. Мільйони людей померли від голоду.

Однак, незважаючи на всі труднощі, нова економічна політика мала успіх. У 1922 році продовольче становище почало покращуватись, не дивлячись навіть на те, що і цей рік за погодними умовами для півдня України був несприятливим. Лише у 1923 році вдалося остаточно покінчити з голодом. Неп дав змогу здійснити те, що раніше не вдавалось здійснити силою зброї — ліквідувати повстанський рух. Селяни змирились з новою владою і почали відвертатись від повстанців. Більшовицькій владі вдалося досягти політичної стабілізації та миру в суспільстві.

Радянський уряд провів ряд заходів, щодо стабілізації і покращання продовольчого становища в Україні. Так постановою ВУЦВК, УСРР від 19 квітня 1921 року «Про відродження і зміцнення сільського господарства України» передбачалось виділення значних фінансових і матеріальних ресурсів на розвиток матеріальної бази сільського господарства. З метою більш конкретної та дієвої допомоги селу було утворено акціонерне товариство «Село — допомога». За підтримки цього товариства селяни отримали значну кількість посівного матеріалу, робочої худоби, сільськогосподарського інвентарю тощо. У 1923 році було створено Сільськогосподарський банк України, який надавав цільові кредити селянам на розширення посівів технічних культур і на придбання відповідного інвентарю, добрив, робочої худоби та інших необхідних товарів. 19 травня 1923 року рішенням ВУЦВК і РНК УСРР продовольчий податок був замінений єдиним грошовим.

Звільнившись від загрози реквізицій, селянські господарства швидко відновили свою продуктивність. У 1925—1926 році виробництво зерна в Україні майже досягло рівня 1913 року, загальний збір зернових наблизився до середньорічних показників п’яти довоєнних років. У 1927— 1928 господарському році розміри валової продукції сільського господарства республіки перевищили рівень врожаю 1913 року. Життєвий рівень селянства помітно виріс.

Але обсяг товарної продукції, що надходив на ринок з села, в порівнянні з довоєнним періодом скоротився і вже не задовольняв потреб міського населення і промисловості, що розвивалася.

Основною причиною скорочення кількості товарного хліба було те, що до революції його головними постачальниками на ринок були поміщицькі господарства і господарства заможних селян (куркулів). Перші повністю, а другі частково були ліквідовані більшовицьким режимом, а адекватної заміни їм не було. Після ліквідації поміщицького землеволодіння і роздачі землі селянам, зросла кількість селянських господарств, які більше орієнтувались на збільшення власного споживання, ніж на ринок. Більшовицький уряд економічними і адміністративними засобами підтримував незаможних і середніх селян, стримуючи ініціативу заможних господарів. (Хоча, треба сказати, що політика непу сприяла розвитку ринкових відносин на селі. Так, урядом було дозволено здавати землю в оренду і використовувати найману працю (батраків), але під контролем держави). Однією з причин зниження рівня товарності сільськогосподарської продукції була низька культура виробництва, але уряд не поспішав збільшувати капіталовкладення в розвиток аграрного сектора економіки. В політиці керівництва не було єдиної думки щодо пріоритетів відносно промисловості і сільського господарства. Наприкінці 20-х років радянський уряд зробив остаточний вибір на користь розвитку промисловості за рахунок сільського господарства і утворення шляхом насильницького об’єднання селянських господарств колгоспної системи.

Запровадження нової економічної політики сприяло і розвитку промисловості. Більшовики в умовах господарської розрухи були неспроможні вирішувати одночасно проблему відбудови і легкої, і важкої промисловості. Для цього не вистачало ні досвіду, ні коштів, ні відповідних спеціалістів. А життя вимагало вирішувати проблеми в короткий час. Тому нова економічна політика передбачала передачу дрібної і частини середньої промисловості в оренду організаціям (кооперативам, комнезамам, артілям тощо) або приватним особам, інколи навіть і колишнім власникам. Так, в оренду в Україні було передано 5200 підприємств, що становило більш ніж половину всього націоналізованого фонду. В руках держави залишилась вся важка промисловість, надра, добувна промисловість — усе те, що більшовики називали «командними висотами».

В основу діяльності підприємств у період непу було покладено принцип господарського розрахунку, що значно розширювало їх самостійність. На перше місце в оцінці діяльності підприємств висувався прибуток як основа життя і діяльності колективу підприємства. Прибуток державних підприємств повинен був стати джерелом розширення і вдосконалення виробництва, фінансування державних витрат на інші галузі народного господарства, соціальні програми тощо.

Особливістю госпрозрахунку в умовах непу було наділення самостійністю не окремих підприємств, а галузевих територіальних трестів, які об’єднували споріднені виробництва. В Україні трести почали створюватися навесні 1921 року. На базі заводів і шахт Лисичанського району в Донбасі було організовано трест «Хімвугілля». Макіївський, Петровський і Юзівський металургійні заводи об’єднав трест «Південсталь»; діяв «Цукротрест», Український текстильний трест; залізорудну промисловість об’єднав Південнорудний трест. Підприємства хімічної промисловості розподілилися між трьома трестами: «Хімвугілля», «Склосода», «Коксобензол».

Одночасно з трестами в Україні почали утворюватися синдикати — організації із закупівлі сировини, планування торговельних операцій та збуту продукції ряду трестів. Їх діяльність стосувалась організації оптових ярмарків, заснування товарних бірж, і сприяла формуванню ринку засобів виробництва. У 1928 році на долю синдикатів припадало 80—90 відсотків загального товарообігу промислової продукції.

Особливого значення уряд надавав відродженню Донбасу. З 1926 по 1929 роки 30 відсотків шахт було електрифіковано, прибуток від видобутку вугілля зріс в 3,3 рази.

В електроенергетиці почалось будівництво ряду великих об’єктів згідно з планом ГОЕЛРО — Штерівської і Чугуївської ДРЕС, Дніпровської гідроелектростанції.

В УРСР було відкрито 32 великих заводи сільськогосподарського машинобудування. Більше половини їх продукції вивозилось в інші республіки. У 1922 році на Кічнаському машинобудівному заводі біля Олександрівська (зараз Запоріжжя) було випущено перший радянський трактор, а в 1924 році там почалось виробництво важких гусеничних тракторів «Комунар». Уже у 1926 році довоєнний (1913 р.) рівень виробництва промислової продукції в країні було перевершено, а частину капіталовкладень вперше вдалося направити на новобудови.

Нова економічна політика сприяла ліквідації зрівнялівки в оплаті праці. Поступово відміняли натуральну оплату і замінювали її грошовою, одночасно враховували кількість і якість праці. До початку 1923 року заробітна плата в легкій та харчовій промисловості майже досягла довоєнного рівня. З рівнем заробітної плати в важкій промисловості все було не так просто, там процес відновлення йшов нерівномірно і досить повільно. Одна з основних причин — криза збуту, яка виникла наприкінці 1923 року, коли промтрести підняли ціни на свою продукцію. В результаті ціни на промислову продукцію перевищили ціни на сільськогосподарську продукцію в 3,9 разу. Це не могло не призвести до падіння попиту селян на промислові вироби, почався процес затоварення. Повільна реалізація продукції значно скоротила фінансові можливості підприємств, їх обігові кошти, і, як результат,— перебої з виплатою заробітної плати на підприємствах, скорочення виробництва.

Вихід знайшли у вольовому адміністративному регулюванні цінової політики. Держава визначала ціни на вугілля, іншу сировину. РНК СРСР прийняла постанову про зниження роздрібних цін. Перед трестами було поставлено завдання добиватися зниження собівартості продукції. З оптової торгівлі, особливо на селі, почали витісняти приватний капітал і замінювати його споживчою кооперацією. В результаті, уже весною 1924 року оптові ціни на промислову продукцію знизились майже на третину, а на деякі товари селянського попиту ціни стали ще нижчими.