Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України: соціально-політичний аспект

Утворення Союзу СРСР

За ініціативи Х. Раковського ЦК КП(б)У звернувся у березні 1922 року до більшовицького центру з пропозицією конкретизувати відносини Російської федерації з Україною. З аналогічними пропозиціями звернулись Білорусія і закавказькі республіки. У останні місяці 1922 року в партії розпочалась велика дискусія, яку очолив і направляв комісар в справах національностей і генеральний секретар партії Й. Сталін — відвертий централіст і ворог усього національного. Він був прибічником ідеї культурної автономії національних республік в межах Російської федерації. Обурені більшовики-неросіяни виступили проти ідеї «автономізації», кваліфікуючи її як погано прихований російський шовінізм. Хворий на той час Ленін був вимушений втрутитися в дискусію, бо боявся, що дискусія поставить під загрозу реалізацію ідеї єдиної радянської держави. Він настоював на тому, що в основі об’єднання республік повинна лежати добровільність і право виходу кожної республіки з союзу, як остаточний доказ суверенітету: Щоправда, Ленін підкреслював, що право виходу можна реалізувати тільки при умові згоди на це комуністичної партії. Враховуючи високу дисципліну в партії, її централізацію і те, що її керівництво було в Москві, згода республіканських партій на вихід своїх республік з СРСР була малоймовірною. Тому це «право на вихід» було лише декларацією.

Розгляд цього питання було винесено на обговорення чергового Пленуму ЦК РКП(б). Україну на пленумі представляв Г. Петровський. Підготовлене Сталіним рішення пленуму «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачало входження національних республік до складу Російської федерації на правах автономних утворень. Ініціатива Х. Раковського, який намагався відстояти та підняти статус незалежних республік, не знайшла підтримки членів ЦК. Перемогла централізаторська тенденція будувати відносини в майбутній федерації на тих самих принципах, на яких будувалась партія більшовиків.

Спеціальна конституційна комісія розробила конституційні принципи єдиної радянської держави, за якою мала будуватись нова союзна держава. Передбачалось утворення комісаріатів трьох типів — злиті, об’єднані і автономні. Український уряд мав вирішувати справи сільського господарства, освіти, охорони здоров’я, а також керувати внутрішніми справами, правосуддям та соціальним забезпеченням. Із союзним урядом він ділився владою в питаннях виробництва продуктів харчування, робочої сили, фінансів, народного господарства. Зовнішні зносини, армія, флот, транспорт, зовнішня торгівля, зв’язок знаходилися у виключній компетенції московського союзного уряду. 10 грудня 1922 року у Харкові відкрився VІІ Всеукраїнський з’їзд Рад. Його делегати схвалили Декларацію про утворення Союзу РСР і проект основ Конституції СРСР.

30 грудня 1922 року почав свою роботу І з’їзд Рад СРСР. На ньому були присутні 2215 делегатів, які представляли усі народи багатонаціональної держави. Радянську Україну представляло 364 делегати. З’їзд в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір, а також обрав Центральний Виконавчий Комітет в складі 371 члена і 138 кандидатів. До складу СРСР ввійшли РСФРР, Білоруська, Українська та Закавказька радянські республіки.

На ІІ з’їзді Рад СРСР 26 січня 1924 року була затверджена Конституція СРСР. Україна та інші національні республіки, що увійшли до складу СРСР, практично втратили можливість впливати на розвиток подій в країні та за її межами. Остаточні рішення питань стосовно України приймалися в Москві, часто ігнорувалися інтереси республіки.

Конституція закріпила право кожної союзної республіки на вільний вихід з Союзу, встановила, що території республік не можуть бути змінені без їхньої згоди. Однак реальна влада в республіках належала єдиній Всесоюзній комуністичній партії (більшовиків), а легальна опозиція була ліквідована, тому ці суверенні права залишалися фіктивними.

У 1925 році у зв’язку з входженням України до складу СРСР в Конституцію УСРР були внесені зміни. В ній відмічався той факт, що УСРР стала складовою частиною єдиної союзної держави. Прийнята в 1929 році нова Конституція УСРР визнавала перевагу союзних органів над республіканськими. Згідно з Конституцією в складі УСРР утворювалась Молдавська Автономна Соціалістична Радянська Республіка.

В складі Радянського Союзу Україна була другою за розміром території та чисельністю населення (після Росії) республікою. Її територія становила 450 тис. кв. кілометрів з населенням понад 26 млн. чоловік. Столицею республіки став Харків, який був близьким до Москви промисловим центром і, на відміну від Києва, не мав зв’язків з колишніми національними українськими урядами.

Увійшовши до складу Радянського Союзу, незважаючи на політичні поступки російському центру, Українська радянська республіка все ж залишилась формально національним державним формуванням з чітко окресленими кордонами, власним адміністративним центром і владними структурами. В нових умовах українці, нарешті, одержали можливість на державному рівні зайнятись розвитком своєї самобутньої національної культури, мови, освіти тощо.

Існують полярні оцінки актів 1922—1924 рр. Радянські історики завжди підкреслювали, що утворення СРСР — велике досягнення національної політики компартії, яке відповідало інтересам народу України, а також інших народів Союзу. Більшість українських істориків за кордоном, а зараз і в Україні, вважають цей акт трагедією українського народу. Дехто намагається уникнути крайніх суджень. Зокрема, Орест Субтельний, відзначаючи негативні наслідки об’єднання, водночас зауважує: «Неправильно було б сказати, що радянський федералістський устрій залишив українців та інші неросійські народи з порожніми руками... Українська Радянська Соціалістична Республіка стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, із власним адміністративним центром і апаратом. Таким чином, українці нарешті отримали територіально-адміністративні рамки, що відображали їхню національну самобутність, тобто те, чого вони не мали з часів козацької Гетьманщини ХVІІІ ст.».

Утворення СРСР було певним компромісом між Москвою та національними рухами на окраїнах колишньої імперії. Але поступки більшовиків у національно-державному будівництві мали тактичний і тимчасовий характер. Зберігаючи унітарний характер більшовицької партії, лідери ВКП(б) робили саму програму федералізації держави ілюзією. Незабаром союзні республіки фактично перетворились у звичайні адміністративні одиниці унітарної держави.