Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України: соціально-політичний аспект

Культура Київської Русі

У Київській державі сформувалась і досягла високого рівня своєрідна і неповторна культура. Вона представлена багатьма тисячами фольклорних, писемних та речових пам’яток, що збереглися до нашого часу. Побудована на традиціях землеробської культури східних слов’ян, вона увібрала в себе кращі досягнення Заходу і Сходу.

Велике місце в суспільному житті давніх слов’ян займали обрядові свята, пов’язані з виробничим циклом: весняні свята, день літнього сонцестояння, свято збирання врожаю, зимові колядки та ін. З ними пов’язана значна частина українського фольклору, що дійшла до наших днів.

Художня творчість давніх слов’ян знайшла свій прояв переважно в прикладному мистецтві. Особливе місце в образотворчому мистецтві східних слов’ян займають сюжетні зображення людей.

Уже в VII—VIII ст. виникла потреба в писемності. Слов’янські князі, що перебували на візантійській службі, почали використовувати букви грецького алфавіту для передачі слов’янських слів.

Суттєвою рисою давньослов’янської культури був релігійно-магічний характер майже усіх її проявів. Ідеологія давніх слов’ян була язичницькою (поганською). Язичництво (політеїзм) — релігія, яка визнає багатьох богів. У східних слов’ян існував культ предків. Небіжчиків спалювали і над ритуальними вогнищами зводили великі земляні насипи — кургани. Віра в загробне життя проявлялась в тому, що разом з небіжчиками клали речі, зброю, продукти, а на могилах кожного року влаштовували тризну на честь священих предків. Священними вважались річки, озера, гаї. Кожне плем’я мало своє спільне святилище. В поселеннях стояли ідоли, які зображали богів, їм «усім миром» приносили жертви. Поступово в язичницькому пантеоні відбувались зміни. Головним божеством князів та воїнів став бог грозиПерун, який поступово перетворився в бога війни. Іменем Перуна давали клятву посли, скріплювалися дипломатичні договори. Відображенням язичницького світосприйняття були магічні заклинання, прохання до богів, які підкріплювались принесенням жертв.

Невичерпні багатства народної культури знайшли своє відображення в казках, билинах, піснях, наговорах, прислів’ях, загадках, вишитих рушниках, танцювальних мелодіях.

Існував календар річних молінь. В зимові святки з 25 грудня по 6 січня молилися усім богам, влаштовували бенкети, маскаради (вдягалися в звірячі шкури), гадали на наступний рік, закликали долю зробити рік щасливим. Весною в день рівнодення відмічали свято Сонця (бога Хорса), пекли в його честь млинці, спускали з гір палаючі колеса. Деякі обряди супроводжували початок сільськогосподарських робіт. Під час визрівання хлібів відбувались «зелені святки»,прославляли бога Ярила і молили русалок про дощ. Головним літнім святом був день Купали (24 червня). Люди розпалювали великі вогнища, стрибали через них. 20 липня приносили криваві жертви Перуну,щоб грозою не побив хліба, що до цього часу вже визрівали. Восени були свята в честь Макоші. Язичницькі свята відмічались хороводами, піснями, загальними банкетами.

У ІХ ст. в епоху становлення і укріплення державності зароджується новий епічний жанр — героїчний билинний епос. Героями билин виступають, як правило, богатирі, могутні велетні, що здійсняють подвиги в ім’я Русі. Билини є дуже своєрідним історичним джерелом, що відбивають загальні тенденції доби, народне ставлення до тих подій, що відбувались. В билинах народ оспівував своїх захисників в незабутніх образах билинних богатирів: Микули Селяниновича, Іллі Муромця, Добрині Микитича, Альоші Поповича та ін.

Із впровадженням християнства відбуваються серйозні зміни і в культурі. Уже з часів Володимира започатковують освіту, відкривають перші школи. У давніх слов’ян в ІХ ст. після прийняття християнства з’явилось дві азбуки: глаголиця і кирилиця. Кирилицею, в основу якої покладена грецька азбука, ми користуємося до цього часу. Вона стала основою сучасного алфавіту.

Князь Ярослав запровадив обов’язкове навчання для молоді вищих станів, готуючи її для майбутньої діяльності. Шкільну справу в свої руки взяла церква, що надало освіті певної однобічності, так як дітей навчали за допомогою богословської літератури, передусім Псалтиря.

Наприкінці Х та у ХІ ст. київські князі сприяли розповсюдженості писемності і освіти серед князів, боярства, духовенства, багатих міщан. Ярослав Мудрий заснував бібліотеку при Софійському соборі у Києві, а Володимир Мономах писав літературні повчальні твори. Писемність поширювалась і серед простого люду. Це підтверджують знайдені в Новгороді «берестяні грамоти» і велика кількість написів, які робили на своїх виробах ремісники. Крім Софійської бібліотеки Ярослава Мудрого, в Києві та інших містах також існували бібліотеки, в тому числі монастирські і приватні. Багату бібліотеку мав Києво-Печерський монастир, який виховав цілу плеяду руських церковних письменників і літописців, а Студійний статут монастиря зобов’язував кожного ченця читати книжки з монастирської бібліотеки. В стінах монастиря готували церковних ієрархів (ігуменів, єпископів, митрополитів тощо). Вони вивчали курс богослов’я, грецьку мову, церковну літературу, риторику.

«Житіє преподобного Феодосія Печерського» (автор — Нестор-літописець) розповідає про те, що в келії преподобного Феофана йшла напружена робота над створенням книг. Монах Іларіон вдень і вночіписав книги, великий Никон їх переплітав, а сам Феодосій пряв нитки, необхідні для переплетення. Рукописні книги були дуже дорогими, мати велику бібліотеку могли собі дозволити тільки багаті люди (князі, бояри, єпископи) і монастирі. За змістом руська література була переважно релігійною, перш за все тому, що створювали її в основному представники духовенства.

Розвивалась і оригінальна література. Особливе місце в літературі давньої Русі займають літописи, які писали у монастирях ченці. Перші літописні щорічні записи належать ще до ІХ ст. Спочатку це були короткі записи в один-два рядки, але поступово літописання стає більш докладним. Найвідомішим літописом є «Повість минулих літ», започаткований близько 1039 р. невідомим ченцем Києво-Печерського монастиря, продовжив літопис Никон, а закінчив у 1112 році Нестор. Літописці Давньої Русі були не лише істориками, але й активними співучасниками політичних суперечок і на сторінках своїх хронік вони відбивали усю складність та суперечності суспільної думки ХІ—ХІІІ ст.

Крім історичних творів того часу до нас дійшли твори інших жанрів. Вершиною літературної творчості та шедевром давньоруської художньої літератури стало «Слово о полку Ігоревім», написане у 1185 році в Києві. В «Слові» широко представлено народну символіку, міфологію та звичаї, основні моральні вимоги до захисників Русі.

Це — талановитий художній і публіцистичний твір, який пронизано актуальною ідеєю того часу — об’єднання усіх сил Руської землі для боротьби з ворогами. На прикладі поразки Ігоря автор «Слова»показав, до чого можуть привести суперечки і ворожнеча князів.

Народ відтворював історичні події також у казках, билинах, піснях.

Великого поширення набули медичні знання, які починають витісняти знахарство і ворожбитство. Поширюються й знання з географії.

Значного розвитку в Київській державі набула архітектура. Разом з християнством на Русь прийшла монументальна культова архітектура. Величні православні храми вражали уяву сучасників досконалістю архітектурних форм і пишнотою внутрішнього оздоблення. Храми будували білосніжними або в червоно-рожевій тональності, а їх стіни щедро розписувались фресками на біблейські та євангельські сюжети. Будівлі кінця ХІІ — початку ХІІІ ст. мають висотні композиції. Класичним зразком нового стилю стала П’ятницька церква у Чернігові. В цей час число храмів в стольних містах Русі досягло кількох сотень. Монголо-татарське нашестя на довгі роки перервало розвиток давньоукраїнської архітектури.

З архітектурою були тісно пов’язані і такі види мистецтва, як живопис і художня різьба. Всі собори Русі оздоблювалися мозаїчними панно та фресками, іконами, образами, мармуровими капітелями, шиферними різьбленими плитами. Кольоровими малюнками (мініатюрами) і вигадливими великими літерами (ініціалами) прикрашались церковні книжки та літописи.

Особливо високого рівня розвитку досяг монументальний живопис, яскравим прикладом якого є ансамбль розписів київського Софійського собору, всі стіни якого були прикрашені фресками, а мозаїчні композиції виконані зі смальти 177 кольорових відтінків на золотому тлі.

Високого рівня у Київській Русі досягло декоративно-прикладне мистецтво. Давньоруські майстри створювали шедеври ювелірного мистецтва: золоті діадеми, медальйони, хрести, ікони, оклади книг. Золоті вироби, прикрашені кольоровою емаллю, тонкі прикраси з срібла зі сканню, черню і позолотою, чеканка, художнє оздоблення зброї — усе це ставило Русь на один рівень з розвинутими державами Європи.

Монументальне будівництво викликало необхідність розвитку художнього різьблення по каменю, склоробного виробництва, виготовлення керамічних, у тому числі майолікових, плиток для внутрішнього оздоблення князівських палат, храмів.

Розвивалось у Давній Русі і музичне мистецтво. У народному побуті традиційним були співи, танці, гра на бубнах, сопілках, гуслях та інших інструментах.

В Київській Русі ІХ-ХІІ ст. бере свій початок історія багатьох сучасних міст. І можна без перебільшення стверджувати, що культура Київської Русі увійшла складовою частиною в нашу сучасну українську культуру.

***

Київська Русь залишила яскравий слід у історії європейської та світової цивілізації. Вона була першим державним утворенням у східних слов’ян і, за словами М. Ірушевського, «Київська Русь є першою формою української державності».

Київська Русь, яка об’єднала різні східнослов’янські союзи племен, сприяла зміцненню їх обороноздатності, врятувала населення від фізичного знищення з боку кочовиків (печенігів, половців тощо). Протягом кількох століть військова могутність Русі сприяла захисту європейської християнської цивілізації від жорстоких кочових орд зі Сходу.

Київська Русь сприяла прискоренню процесу формування давньоруської народності. У межах Київської Русі розвивалися і залучалися до суспільно-політичного та державного життя десятки неслов’янських народів.

Активна дипломатична діяльність київських князів сприяла посиленню авторитету Русі не лише у Європі, а і в Азії та Близькому Сході. Завдяки династичним шлюбам і родинним зв’язкам Київська Русь мала широкі політичні, економічні та культурні зв’язки з багатьма державами світу.

В епоху Київської Русі створилась унікальна духовна та матеріальна культура як складова частина сучасної української культури.