Історія України: соціально-політичний аспект

УКРАЇНА У 20-Х РОКАХ ХХ СТОЛІТТЯ

Політичне становище України після закінчення громадянської війни. Утворення Союзу РСР. Впровадження нової економічної політики. Відродження народного господарства на засадах непу. Суспільно-політичне та культурне життя в Україні. Національно-культурне відродження. Початок соціалістичної індустріалізації народного господарства: особливості і наслідки для України.

Політичне становище України після закінчення громадянської війни

На початку 20-х років основна частина українських земель входила до складу СРСР. Тоді її площа складала 452 тис. квадратних кілометрів, а населення, за даними перепису 1920 року, становило 25,5 млн. чоловік. Більшість населення України — селяни (на селі проживало 20,9 млн. чоловік).

Частина українських земель — так звана Західна Україна (Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь) у 1919—1920 рр. ввійшла до складу Польщі. Згідно в даними перепису 1931 р. на цій території проживало 5,6 млн. українців.

Буковину після розпаду Австро-Угорської імперії захопила Румунія. Закарпаття після невдалої соціалістичної революції в Угорщині за рішенням країн Антанти було включено до складу Чехословаччини.

На початку 1921 р. в Україні встановилась Радянська влада як форма диктатури пролетаріату та незаможного селянства. Більшовики перемогли, а багаті і значна частина інтелігенції опинились в стані переможених. Більшовики провели націоналізацію капіталу, конфіскували та передали селянам в користування націоналізовані землі поміщиків, переселили робітників з підвалів та бараків в квартири багатіїв (перетворивши тим самим їх в сумно відомі комуналки), знищили стару владу і скасували усі колишні соціальні привілеї. Ці заходи сприяли підвищенню авторитету більшовиків в масах.

Вищим законодавчим органом влади в Україні став з’їзд Рад і Всеукраїнський Центральний Виконавчий комітет (ВУЦВК) на чолі з Г. Петровським. Вищу виконавчу владу — Раднарком України — очолював Х. Раковський. До піраміди влади входили губернські, повітові і сільські ради. У радах усіх рівнів переважали і керували більшовицькі фракції, інші партії до цього часу або саморозпустились, або були заборонені новою владою. Крок за кроком більшовики зміцнювали контроль над радами, державним апаратом, армією, профспілками, громадськими організаціями, пресою. Контроль над економікою, суспільно-політичним життям при усуненні опозиційних політичних організацій перетворював більшовицьку партію в партію державну, політичну організацію тоталітарного типу.

Таким чином, радянська влада, яку декларували і якою фактично керували більшовики, об’єктивно мала антибуржуазний характер, і, мабуть, все-таки була робітничо-селянською. Але, однозначно, ні робітники, ні селяни не могли її контролювати, впливати на неї. В кращому випадку, це була влада для трудящих, але не самих трудящих.

Відразу після закінчення громадянської війни Україна мала статус самостійної держави. Політичне і державне керівництво весь час підкреслювало незалежний характер радянських республік взагалі і України зокрема.

Треба сказати, що перші кроки радянської влади у 1919—1920 роках були розраховані на те, щоб продемонструвати населенню країни своє прагнення виправити помилки минулих років. На VІІІ Всеросійській партконференції у грудні 1919 року в резолюції «Про радянську владу в Україні» більшовики зобов’язувались стояти «на точці зору визнання самостійності України», підтримувати прагнення українців учитися і користуватися українською мовою в усіх сферах суспільного життя. Відносини між УСРР і РСФРР визначались як федеративні. Що стосується подальшої долі взаємозв’язків, то їх мали остаточно вирішити самі українські робітники і селяни.

У 1919 році Москва стала ініціатором утворення «воєнно-політичного» союзу радянських республік. Тоді були об’єднані основні сфери їх діяльності: оборона, економіка, транспорт, фінанси, зв’язок.

Фактично, уже тоді Україна разом з п’ятьма іншими радянськими (Росія, Білорусія, Грузія, Вірменія, Азербайджан) і двома народними (Хорезм і Бухара) республіками становили єдину державу — Країну Рад.

Це було викликано цілим рядом причин об’єктивного і суб’єктивного характеру. По-перше, стійкими залишались економічні, культурні та інші зв’язки, що формувались в Російській імперії протягом століть. З давніх часів на загальній території проживали разом українці і росіяни. Багато українців вимушені були в різний час за різних обставин переселитися на територію Росії. Не останню роль зіграла етнічна і релігійна близькість українців і росіян. По-друге, в надзвичайно складних умовах громадянської війни і іноземної інтервенції радянські республіки вимушені були об’єднати військові ресурси і управління основними галузями народного господарства, створивши єдиний центр. Крім того, в ході революції і громадянської війни соціально-класові протиріччя виступили на перший план в порівнянні з національними. Комуністична партія пропагувала інтернаціоналізм. Ці обставини приглушували тенденцію уособлення і посилювали інтеграційні процеси. І як результат —маси співчутливо ставились до того, що в інтересах боротьби проти внутрішньої і зовнішньої контрреволюції Радянська Україна зближувалась з РСФРР. Зближенню сприяло і те, що усі радянські республіки мали однакові політичні структури, що характеризувалось перш за все однопартійністю. Суверенітет Радянської України був обмежений уже тим, що компартія України входила до складу РКП(б) на правах обласної організації і мала не більше прав, ніж звичайний обласний чи губернський комітет в РСФРР. Радянські республіки мало в чому відрізнялись від автономних утворень в РСФРР.

І все ж, при усій обмеженості реального суверенітету України її державність зберігалась і навіть розвивалась. До вступу до СРСР Радянська Україна брала участь в міжнародних переговорах, підписувала угоди з іноземними державами. Так, 18 березня 1921 року, після тривалих переговорів у Ризі було укладено угоду між РСФРР та Українською СРР з одного боку, і Польщею — з другого, про припинення польсько-радянської війни 1920 р. і визнання України незалежною державою. У квітні 1921 р. у Берліні було підписано угоду між УСРР і Німеччиною про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами. Укладення цього договору свідчило про серйозні успіхи української радянської дипломатії, оскільки самим фактом підписання угоди Німеччина визнавала Україну. У 1921 році Радянська Україна установила дипломатичні стосунки з прибалтійськими державами — Литвою, Латвією та Естонією. 2 січня 1922 року було підписано договір про дружбу з Туреччиною.

Україна мала свої органи державної влади, місцевого самоврядування, територію, кордони. 28 грудня 1920 року В. Ленін, ГВ. Чичерін та голова Раднаркому УРСР Х.Г. Раковський підписали угоду про військовий та економічний союз між Російською федерацією та Україною. У цьому документі підкреслювалась незалежність та суверенітет обох країн і необхідність об’єднати їх зусилля для оборони і в інтересах відродження господарства. Згідно з угодою було об’єднано сім наркоматів: військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошти та телеграфу, Вища рада народного господарства. Перетворення органів державного управління Росії на загальнофедеративні означало фактичне включення республіки до складу Росії на правах автономії.

У першу чергу це негативно позначилось на міжнародній діяльності України: поступово загальнофедеративний наркомат зовнішніх відносин почав обмежувати міжнародну діяльність Україні. У подальшій практичній роботі центральні відомства Росії нехтували юридичним статусом України як незалежної держави.


загрузка...