Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України: соціально-політичний аспект

Західноукраїнські землі в 1918-1919 рр. 

Національно-визвольний рух в західно-українських землях активізувався напередодні поразки Австро-Угорщини у Першій світовій війні. 18 жовтня 1918 р., коли Австро-Угорська держава розпалася, у Львові зібралися представники громадськості, щоб утворити Українську національну раду — вищий орган майбутньої держави. До неї увійшли українські депутати до австрійського парламенту та крайових сеймів Східної Галичини та Буковини, представники українських партій. Очолив Раду адвокат Євген Петрушевич. Її першим маніфестом стало проголошення Української держави на етнічних українських землях — Східній Галичині, Лемківщині, північній частині Буковини і Закарпатті, тобто на українських землях в межах колишньої Австро-Угорської імперії.

Після закінчення Першої світової війни незалежність одержала і Польща. Польські політики готувалися відновити Річ Посполиту в кордонах 1772 р. та узаконити свої права на Східну Галичину. 28 жовтня у Кракові була утворена польська ліквідаційна комісія, яка заявила про намір взяти владу в Галичині в свої руки. 

Ці події прискорили повстання у Львові. У ніч на 1 листопада Національна Рада з дозволу австрійського уряду ввела свої збройні сили у Львів, а потім зайняла і усю Східну Галичину. 13 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Президентом її став голова Національної Ради Євген Петрушевич, головою Державного секретаріату (уряду) — лідер національно-демократичної партії Кость Левицький.

Першим кроком уряду ЗУНР було утворення жандармерії і Української галицької армії (УГА). Однак сформувати власне велике військо уряд не встиг. Уряд ЗУНР виступив проти негайної передачі земліселянам, чим розчарував селян і втратив їх підтримку.

20 листопада з Перемишля до Львова прибуло шість польських військових ешелонів. Уранці 21 листопада польські війська перейшли у наступ по усьому фронту у Львові. Українське командування прийняло рішення залишити Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше до Станіслава (Івано-Франківськ).

Під час повстання проти гетьманського режиму уряд ЗУНР вислав уповноважених представників до УНР, щоб домовитись про возз’єднання обох українських держав. 1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній «договір про злуку». В ньому говорилось: «Західноукраїнська Народна Республіка заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою — значить заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти своєю територією й населенням як складова частина державної цілісності в Українську Народну Республіку».

3 січня 1919 р. Українська Національна Рада затвердила в Станіславі договір, опублікувала його та доручила урядові вжити заходів з метою реалізації ідеї про соборність української нації. Але спроба возз’єднання двох українських держав, у результаті несприятливих зовнішньополітичних умов була приречена залишитись тільки декларацією. Переважаючі польські сили витіснили адміністрацію ЗУНР і Українську Галицьку армію з Галичини. В липні 1919 р. УГА і уряд ЗУНР змушені були перейти через р. Збруч на територію УНР.

На західноукраїнських землях загострилась класова боротьба, яка сприяла посиленню впливу комуністичних сил. 26 січня 1919 р. в Дрогобичі відбулась конференція, делегати якої представляли 10 тисяч робітників Прикарпаття, вони висловили недовіру до Національної Ради, закликали до встановлення влади Рад. У лютому 1919 р. на конференції у Станіславі було утворено комуністичну партію Східної Галичини. (КПСГ). Сама її назва свідчила про невизнання «буржуазної» ЗУНР У квітні в Дрогобичі була проголошена Радянська влада, але війська Національної Ради в ході кровопролитних боїв розігнали її. Ці події значно ослабили Раду і призвели до падіння ЗУНР. Наприкінці червня — початку липня польські війська окупували Східну Галичину та Західну Волинь. Формально уряд ЗУНР проіснував до 15 березня 1923 року, до того часу, коли конференція представників Великої Британії, Франції, Італії та Японії прийняла остаточне рішення передати Східну Галичину до складу Польської держави. Уряд ЗУНР заявив протест проти цього рішення, але невдовзі змушений був оголосити про свій саморозпуск.

Сьогодні можна однозначно стверджувати, що Західноукраїнська Народна Республіка не мала жодних практичних і історичних шансів вистояти. Несприятливою була міжнародна ситуація, недостатньо було внутрішніх ресурсів. Країни Антанти були зацікавлені в утворенні сильної Польської держави як буфера проти Німеччини і радянської Росії.

Приблизно за таким же сценарієм розвивались події в Північній Буковині. Війська королівської Румунії захопили територію Буковини і єдиною владою в краї стала румунська Національна Рада. На початку 1919 року Румунія захопила і південно-східну частину Закарпаття. На західноукраїнських землях в складі Румунії проводилась жорстока колоніальна політика: закривались українські школи, переслідувались громадські діячі, духовенство, здійснювалась румунізація населення, жорстоко придушувались будь-які прояви непокори з боку корінного українського населення, наприклад, відоме Татарбунарське повстання 1924 року.

Не вдалось вирішити національне питання і українцям Закарпаття. З дозволу країн Антанти Чехословаччина приєднала до себе більшу частину Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь (з 1928 року землі Закарпатської України в складі Чехословаччини називались — Підкарпатський край). Слід відзначити, що чехословацький уряд не проводив такої жорсткої політики щодо українського населення краю, як то було в Польщі чи Румунії. Він, правда, не надав Закарпаттю автономії, але все ж надав українцям деякі можливості політично і культурно самореалізуватись. Лібералізм уряду щодо українців сприяв активізації діяльності культурних громад «Просвіта», товариства русофілів тощо. Українське національне об’єднання (УНО) репрезентувало інтереси українців в чехословацькому парламенті. Таким чином можна стверджувати, що в складі Чехословаччини у українців була найбільш сприятлива політична ситуація, в порівнянні з іншими країнами, в складі яких опинились українські землі.