Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України: соціально-політичний аспект

Директорія. Закінчення громадянської війни в Україні

У ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. в Києві на засіданні опозиційного гетьманському режиму Українського Національного Союзу був утворений надзвичайний орган влади — Директорія. Вона оголосила відновлення УНР. Головою Директорії став соціал-демократ В.Винниченко, членами — С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський, А. Макаренко. Утворення Директорії мало конкретну мету — поваленнягетьманського режиму. Військові сили Директорії очолив С. Петлюра, їх основою став полк Січових Стрільців під керівництвом Є. Коновальця. Центром підготовки повстання стала Біла Церква, центр розташування січових стрільців.

15 листопада у зверненні до населення України Директорія закликала до збройної боротьби з гетьманом, пообіцявши при цьому демократичні свободи, 8-годинний робочий день, передачу поміщицької землі селянам. 17 листопада було підписано угоду з представниками німецьких та австрійських окупаційних військ про їх нейтралітет.

Керівникам Директорії вдалося підняти на повстання селян, обурених антинародними акціями гетьмана, пов’язаними з конфіскацією врожаю, поверненням земель поміщикам і розширенням каральних заходів щодо селян. У багатьох губерніях селянські повстання набули широкого розмаху. Одним з найбільших центрів опору став район Гуляй-Поля, де з літа 1918 р. діяли загони Н. Махно. Гетьманський уряд знав про підготовку повстання, але жодних дієвих заходів, щоб не допустити його розгортання, крім арешту В. Винниченка та С. Петлюри, не прийняв. Директорія звернулась до населення України з відозвою, в якій оголосила гетьмана поза законом.

Повстання, що підняла Директорія, змусило німців спішно залишити Україну. 18 листопада в бою між Мотовилівкою і Васильковим січові стрільці Директорії розгромили війська гетьмана, що визначило подальшу долю режиму. 14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський зрікся влади і разом з німецькими військами втік до Німеччини. В той же день в місто увійшли січові стрільці Є. Коновальця, а 18 грудня до Києва урочисто повернулися члени Директорії. Українська Народна Республіка була відновлена.

Таким чином, влада гетьмана проіснувала менше восьми місяців. Весь цей час вона була обмеженою, реальна влада перебувала в руках німецького командування. В чому причина краху гетьманату? Він не зумів належним чином розв’язати основні питання, поставлені революцією: провести ефективні соціально-економічні перетворення та зміцнити національну незалежність України. Проте безперечними були досягнення гетьманського уряду в сфері освіти і культури.

Після усунення від влади П. Скоропадського почався третій період в історії становлення української державності. Після того, як 19 грудня 1918 р. на майдані перед Софіївським собором у Києві відбулися військовий парад і урочистий молебень на честь перемоги Директорії, її функції як органу керівництва повстанням були вичерпані. Вона стала новим органом влади в Україні. У грудні 1918 р. Директорія переживала момент тріумфу, свого найвищого злету. 21—24 грудня у Києві відбувся селянський з’їзд, який виголосив подяку Директорії і обіцяв їй підтримку в боротьбі за Українську трудову республіку. В той же час делегати з’їзду поставили перед Директорією вимоги щодо негайного вирішення низки завдань державного і соціально-економічного характеру.

26 грудня 1918 р. Директорія відновила закони УНР, зокрема ухвалила закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу. Цього ж дня був сформований уряд Директорії під головуванням Володимира Чехівського. Цей уряд складався переважно з українців, від національних меншостей був лише міністр з єврейських справ. Перед новим урядом стояли важкі питання організації структури влади та створення боєздатних військових сил. Проте, як невдовзі з’ясувалось, ні у Директорії, ні у вищих українських політичних колах не було одностайності в поглядах на перспективи державно-національного будівництва. У керівництва не було спільної позиції з питань соціально-політичного розвитку держави. Директорія прагнула задовольнити всі вимоги народних мас.

Більшість членів керівництва виступали за радянську платформу, за союз з більшовиками проти Антанти (Грушевський, Винниченко, Чеховський). Інша частина, яку підтримував Петлюра, навпаки, виступала за союз з Антантою проти більшовиків.

Пошук компромісів призводив до безкінечних суперечок і з’ясування стосунків між різними політичними течіями та окремими діячами. Діяльність Директорії паралізувалась особистим суперництвом В. Винниченка і С. Петлюри. Таким чином, непослідовна політика Директорії швидко призвела до кризи влади. Реальна влада зосереджувалась в руках виборних отаманів напівпартизанських загонів, які частовдавались до самоуправства, організовували єврейські погроми. Головний отаман УНР С. Петлюра уже не володів ситуацією, місцеві отамани воювали лише поблизу своїх населених пунктів, у великі бої не вступали, а при несприятливих обставинах розбігалися без бою разомзі зброєю та амуніцією. Крім того, загони УНР займалися мародерством, а численні спроби С. Петлюри припинити це неподобство закінчувались невдачею. Директорія швидко втрачала свої збройні сили. Так, якщо у середині грудня 1918 р. вона мала 100-тисячну армію, то наприкінці січня 1919 р. (перед здачею Києва), чисельність її військ скоротилась до 21 тис. чоловік.

На шлях боротьби з Директорією стали і деякі українські партії. На Полтавщині повстанський рух організували боротьбисти, їх підтримав отаман Григор’єв, військо якого за чисельністю було рівним усім збройним силам Директорії.

В січні 1919 р. від УСДРП відкололась група Юрія Мазуренка (т. з. «незалежники»), яка уклала угоду з більшовиками про спільну боротьбу з Директорією. Проти Директорії виступив Н. Махно, який спільно з більшовиками в грудні 1918 р. захопив Катеринослав. На бік більшовиків перейшла Дніпровська дивізія під командуванням отамана Зеленого. Вона частково розгромила, а частково приєднала до себе збройні сили Директорії, захопила Золотоношу, Гребінку, Черкаси, Ржищів та утвердила на відвойованих територіях лівоесерівську адміністрацію. В різних районах України діяло багато збройних загонів під проводом отаманів, які не визнавали влади Директорії. Отамани часто змінювали орієнтацію, підтримуючи то більшовиків, то Директорію, то воюючи і з тими, і з іншими тим самим політична ситуація в Україні ще більше дестабілізувалась.

Директорія, як і попередні українські уряди, швидко втратила авторитет в масах. На місцях панували сваволя і анархія. Ненависть до більшовиків і білогвардійців, що воювали проти українців, місцева влада переносила на усе російське взагалі, забороняючи використання російської мови. Терміново змінювались вивіски на магазинах і державних установах, чиновники звільнялись зі своїх посадза незнання української мови. Були заарештовані декілька священиків Російської православної церкви.

Складними залишались і зовнішні проблеми. На сході та півночі Директорії протистояли війська російської Червоної Армії, на заході — польська армія Ю. Пілсудського, на півдні — російські добровольчі війська генерала А. Денікіна. Антанта, яка відмовилась визнати Директорію, висадила свої війська в Одесі та Миколаєві. Рятуючи ситуацію, Директорія змушена була звернутися до командування Антанти в Україні. Останнє висунуло попередні умови для переговорів: контроль Антанти над фінансами України, звільнення з тюрем гетьманських міністрів і священиків. Питання про незалежність України взагалі не розглядалося. Директорія змушена була прийняти ці умови, що привело до ще більшого розколу в українському уряді. На знак протесту зі складу Директорії вийшов В.Винниченко, незабаром він виїхав за кордон. Головою Директорії став С. Петлюра.

Директорія урядувала на більшій частині України близько півтора місяця. 2 лютого вона змушена була виїхати до Вінниці. Почався довгий період її поневіряння Україною (більше Директорія до Києва не поверталась).

Таким чином, прихід Директорії до влади не приніс спокою в Україну. Більше того, 1919 р. став роком повного хаосу і анархії в країні, де одночасно вели збройну кровопролитну боротьбу шість різних політичних сил: українські, російські та українські червоні, російські монархістські білі армії, війська Антанти, анархістські селянські бойові загони на чолі з отаманами, польські війська. В цей же час Буковина та Ізмаїльщина були окуповані румунськими військами, а Закарпаття угорськими, а згодом чехословацькими військами.

Наприкінці листопада 1918 р. в Москві було сформовано Радянський уряд України. З початку 1919 р. Червона Армія почала активні бойові дії на харківському напрямку та 1 січня оволоділа Харковом. Більшовиків в той час підтримала більшість селянсько-повстанських з’єднань в Україні. Директорія направила Радянському уряду ультиматум з вимогою негайно припинити воєнні дії на території України, але відповіді не одержала. Таким чином Директорія опинилась у стані війни з Радянською Росією. Головним отаманом українських військ було призначено С. Петлюру, в руках якого, незважаючи на подальше формальне існування Директорії, сконцентрувалась одноособова влада. Але вона була малоуспішною, оскільки, як і раніше, Антанта Директорії не допомагала. Переслідувані радянськими військами війська Директорії в березні залишили Вінницю. Черговою резиденцією уряду УНР стала Жмеринка. Сили Директорії танули, посилилось дезертирство, населення не надавало українському уряду майже ніякої підтримки.

Протягом першої половини 1919 р. були витіснені війська Директорії і встановлена радянська влада майже на всій території України (крім частини Правобережжя). Російські і українські більшовики встановлювали контроль над українським суспільством і в першу чергу над економікою України. Українська держава отримала нову назву: Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Стару назву — УНР — скасували. Було утворено новий уряд — Раду Народних Комісарів, яку очолив присланий з Москви Християн Раковський, болгарин за національністю. Українці в українському уряді становили незначну меншість.

З моменту проголошення радянської влади в містах і селах стали впроваджуватись заходи, які раніше були проведені в Росії. Головною особливістю цих заходів стала воєнно-комуністична практика радянської Росії. Почалась великомасштабна націоналізація промисловості, згортання товарно-грошових відносин і впровадження зрівняльного розподілу. Сільському населенню стали нав’язувати колективне господарювання через впровадження комун та артілей. Новий уряд турбувався перш за все за зміцнення своїх позицій, питання національного розвитку відводилося на другий план. Державною мовою була російська, адміністрація — також російською, як і часів Російської імперії.

У 1919 році більшовики запровадили нову політику, яка дістала назву «воєнний комунізм». Ця політика включала в себе повну націоналізацію промисловості, фінансів, транспорту, системи зв’язку. Для управління господарством утворювалась Українська Рада народного господарства. В Україні ліквідовувались великі поміщицькі, монастирські і церковні господарства, а замість них утворювались радгоспи, комуни, артілі. Встановлювалась державна монополія на найважливіші продовольчі товари. У руслі політики «воєнного комунізму» українське село було обкладене продовольчою розкладкою (розверсткою), за якою селяни за неприпустимо низькими, державою встановленими цінами повинні були віддавати радянській владі більшу частину врожаю. Заборонялась торгівля продуктами харчування. Запроваджувалась обов’язкова трудова повинність, карткова система (пайки). Країна жила за принципом «хто не працює, той не їсть». В той же час зникали будь які матеріальні стимули праці, вводилась мілітаризація виробництва, робітників, які покидали роботу, оголошували злочинцями.

У промислових центрах формувалися продовольчі загони, які проводили хлібозаготівлю по селах. Хлібозаготівля в Україні проводилась з величезними труднощами, кожний заготовлений пуд хліба був скроплений селянською кров’ю. За короткий термін (3 місяці) з України було вивезено 8,5 мільйонів пудів хліба. Для придушення будь-якого невдоволення була створена Всеукраїнська надзвичайна комісія, яка розв’язала масовий терор проти сільського населення. Усе це посилило анархію в суспільстві, що і без того страждало від кривавої громадянської війни. Виходило, що більшовицька влада, яку народ вважав своєю, і яку спочатку підтримував, нічим, насправді, не відрізнялась від гетьманської влади, яка також придушувала селянські заворушення.

До весни 1919 р. Україну охопила нова хвиля селянських виступів проти політики «воєнного комунізму». Проти більшовиків виступили навіть ті, хто ще недавно разом з ними боровся проти влади Директорії — отамани Зелений, Ангел, Григор’єв, Махно. Останній навіть почав формувати на своїй території селянські «вільні» ради. Антибільшовицькі селянські виступи впливали на моральний стан бійців Червоної Армії, яка в більшості складалась з таких же самих селян. Слабшала дисципліна, почалось повальне дезертирство. Червона Армія розкладалась на очах.

Цими обставинами скористався генерал А. Денікін. Улітку 1919 р. він при підтримці Антанти почав широкомасштабний наступ проти Червоної Армії в Україні. Його війська прорвали фронт і зайняли Донбас, почалась підготовка до наступу на Харків і Катеринослав (їх білогвардійці взяли в червні). До кінця літа Добровольча армія Денікіна контролювала значну частину Лівобережної України. 30 серпня Червона Армія без бою залишила Київ. Перемога денікінців змусила залишити Україну не лише червоних. На західноукраїнські землі виїхав уряд Директорії і відійшли петлюрівські частини.

А. Денікін не приховував своїх намірів відновити «єдину і неподільну» Росію, продовжувати війну з більшовиками до повної перемоги. На тимчасово зайнятих військами А. Денікіна українських землях встановлювалась військова диктатура. Сам головнокомандуючий був відвертим противником незалежності України в будь-якій формі і свої переконання втілював на практиці. Будь-які прояви національного в окупованій Україні заборонялись. Нова влада знову наказала зняти усі вивіски з установ, залізниць, магазинів, тепер уже українські. Активізували свою діяльність російські чорносотенські організації, закривались національні школи тощо. Особливу жорстокість денікінський режим виявив у відношенні до євреїв. Десятки тисяч українських євреїв були знищені каральними загонами білогвардійців.

Як і П. Скоропадський, Денікін почав відновлювати поміщицьке землеволодіння, відбирати землі у селян і повертати їх попереднім власникам. Крім того селяни мали безкоштовно віддати поміщикам третину зібраного зерна, половину сіна і шосту частину овочів. З кожної десятини землі селяни повинні були віддати на потреби Добровольчої армії по 5 пудів хліба. Таким чином, білогвардійський продовольчий податок був не меншим, а може навіть і більшим, ніж більшовицький. До того ж нова влада забирала ще й землю.

Денікінський режим викликав масовий протест з боку українського селянства, сприяв посиленню селянсько-повстанського руху. До осені 1919 року в повстанських загонах нараховувалось більш ніж сто тисяч бійців. Проти денікінців боролися різні за своїми політичними переконаннями сили: більшовицькі, петлюрівські, анархістські. Повстанці знищували білогвардійців, наносили серйозні удари по тилам Добровольчої армії. Деякі повстанські загони контролювали значну частину територій на півдні та сході України.

До середини жовтня командування Червоної Армії, сконцентрувавши сили, перейшло в наступ, змушуючи А. Денікіна відступати. Білогвардійці відступали у двох напрямках: на Ростов і на південь, до Криму, Одеси. 15 грудня 1919 року війська Червоної Армії захопили Київ і продовжували наступ на Україну. Протягом грудня-січня більшовицькі війська вийшли з півночі на Правобережжя, де перекрили наступ польських військ. Частини Червоної Армії витіснили денікінців з Донбасу, захопили Харків і Катеринослав. На початку лютого 1920 року більшовики зайняли Одесу, вийшли на Правобережжя з півдня і довершили розгром армії Денікіна.

Залишки Добровольчої армії відступили з Кавказу та Одеси до Криму. Після відставки в квітні 1920 року А. Денікіна кримське угрупування білогвардійських військ очолив командир кавказького корпусу П. Врангель. Країни Антанти посилили військо Врангеля сучасними видами зброї, танками та літаками.

Боротьба за владу між більшовиками і монархістами вступала у завершальну фазу. Спробу взяти реванш у війні з більшовиками зробив П. Врангель. Після того, як у червні за допомогою англійців до Криму з Кубані було переведено близько 40 тисяч денікінців, що суттєво посилило білогвардійські війська, Врангель перейшов у наступ. Йому вдалося захопити частину південної України і місто Олександрівськ (Запоріжжя).

На боротьбу з врангелівськими військами були задіяні кращі сили Червоної Армії, яку підтримувала повстанська армія Н. Махна. Всі війська, які брали участь у бойових діях проти Врангеля, були об’єднані в окремий Південний фронт під командуванням М. Фрунзе. Під натиском переважаючих сил Червоної Армії Врангель змушений був відступити за Перекоп. В листопаді 1920 року частини Червоної Армії прорвали оборону врангелівців і увірвались до Криму, змусивши білогвардійців спішно втікати з Криму на кораблях до Константинополя. 13 листопада більшовики зайняли Сімферополь, 15 листопада — Севастополь, а 16 листопада — Ялту та Керч.

Після завоювання Криму більшовики почали кампанію масового терору проти білогвардійців, що не встигли евакуюватися та проти місцевого населення, яке звинувачувалось у підтримці білого руху. За різними даними в Криму від рук більшовиків з кінця 1920 року до середини 1921 року загинуло від 50 до 120 тисяч осіб, у тому числі і місцеві жителі. Репресії торкнулися і недавніх союзників більшовиків у боротьбі з білогвардійцями — махновців.

Громадянська війна завершилась перемогою більшовиків.

Особливе місце в історії громадянської війни займав Польський фронт. Він виник у квітні 1920 року, після того, як С. Петлюра підписав з польським урядом угоду про утворення антибільшовицького фронту. Згідно з цією угодою поляки визнавали існування незалежної УНР, Директорію і С. Петлюру, як представника вищої влади в Україні. Зі свого боку Україна згоджувалась на передачу Польщі всієї Східної Галичини, частини Волині та Полісся. Такою була ціна, яку заплатив С. Петлюра за визнання Польщею незалежної УНР і надання нею допомоги в війні з більшовиками.

25 квітня почався спільний наступ українсько-польських сил на Україну. Більшовицьке командування, яке не чекало цього наступу, не змогло організувати серйозного опору. Поляки захопили значну територію України і 7 травня 1920 року увійшли до Києва. Проте на цьому наступ польських військ на Україні закінчився. Саме перебування поляків у Києві було недовгим. Польська окупація України викликала глибоке обурення населення. На окупаційній території почався партизанський рух. Успішно проходила мобілізація до Червоної Армії, що дало можливість накопити сили для переходу у контрнаступ. В Україну були перекинуті найбільш боєздатні частини, втому числі чапаєвська дивізія, Перша Кінна армія та інші війська.

5 червня 1920 року почався контрнаступ більшовицьких військ, 12 червня польська армія залишила Київ. 20 травня 1920 року між Польщею і радянською Росією було підписане перемир ’я, згідно з яким радянська сторона давала згоду на те, щоб Західна Україна і Західна Білорусія залишалась у складі Польської держави.