Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України: соціально-політичний аспект

Центральна Рада та її Універсали

Революційні події не могли не позначитися і на українському національному русі. Українські політичні сили вийшли з підпілля і розгорнули легальну діяльність. 3—4 березня в Києві було організовано Українську Центральну Раду — представницький орган української демократії, що виник на хвилі революційних подій і очолив національно-визвольний рух в Україні. Ініціатором утворення Центральної Ради було Товариство українських поступовців (ТУП). Партійний склад Української Центральної Ради був досить різнобарвним. До її складу входили Товариство українських поступовців на чолі з С. Єфремовим, Д. Дорошенком (ТУП пізніше реорганізувався в Союз українських автономістів-федералістів); Українська соціал-демократична робітнича партія на чолі з В. Винниченком, С. Петлюрою; Українська народна партія на чолі з М. Міхновським. Крім партійних організацій до складу УЦР увійшли представники громадських організацій, культурно-освітніх і кооперативних установ, духовенства, військових, студентів. Центральна Рада стала представницьким органом українського народу з елементами парламентаризму. Було зроблено все для того, щоб Центральна Рада відображала максимально широкий спектр суспільства і сприяла досягненню національної згоди.

Згодом Центральна Рада на місцях почала утворювати свої органи влади — губернські, міські, повітові українські ради і збройні сили — українські полки, загони гайдамаків, вільного козацтва та інше.

Центральна Рада відразу перетворилася на вагомий чинник політичного життя України. Головою Центральної Ради заочно обрали відомого українського патріота, професора історії М.С. Грушевського. Його заступниками стали історик і публіцист, соціаліст-федераліст С.А. Єфремов і письменник, соціал-демократ В.К. Винниченко.

З самого початку свого існування Центральна Рада поставила перед собою мету — вирішення проблеми національного устрою України. Щоправда з цього питання єдиної думки у членів Центральної Ради не було. У Центральній Раді були як прихильники автономії України у складі Росії, так і прихильники негайного проголошення її незалежності. Один із лідерів самостійників — Микола Міхновський — бувсеред співзасновників Центральної Ради. Між автономістами і самостійниками почалася тривала боротьба, яка знижувала загальний потенціал українського національно-визвольного руху.

І все ж, незважаючи на внутрішні суперечності, Центральна Рада відразу взяла курс на демократизацію громадського життя, національне визволення, розв’язання соціальних конфліктів. 22 березня 1917 року Центральна Рада прийняла звернення «До українського народу», в якому закликала активно протистояти анархії, зберігати спокій, об’єднуватись в політичні організації. На підтримку Центральної Ради та її звернення 1 квітня 1917 року в Києві була організована велика маніфестація (близько 100 тисяч учасників), де М. Грушевський заявив про прагнення Центральної Ради добитися національної автономії України в складі Росії. Центральна Рада, насамперед, домагалась від Тимчасового уряду широкої автономії для України з одночасним забезпеченням прав національних меншин, проголошення Росії демократичною федеративною республікою, утворення «національного фонду» для вирішення назрілих питань української освіти і культури.

Для підтвердження своїх повноважень і надання їм більшої ваги, Центральна Рада скликала 6-8 квітня Український Національний конгрес. На ньому були широко представлені політичні партії та різні українські організації — класові, військові, економічні, культурні. На конгресі було прийнято ряд вимог до російського уряду: скликання Всеросійських Установчих зборів і вирішення на них питання про новий державний устрій Росії; надання національної автономії Україні з чітким визначенням її території і кордонів; участь представників України в міжнародному мирному конгресі, проведення українізації адміністративного, культурного і господарського життя в Україні, забезпечення прав національних меншин. Конгрес визнав Центральну Раду як Крайову Раду, поповнив її своїми представниками і доручив їй добиватися від Тимчасового уряду автономії для України. Головою Центральної Ради конгрес обрав М. Грушевського, а його заступниками — С. Єфремова і В. Винниченка. Соціально-економічних питань конгрес майже не торкався. Питання, які розглядались на Конгресі, у квітні-травні 1917 року обговорювались ще на щонайменше десяти з’їздах і конференціях різних політичних партій і організацій України: кооператорів, робітників, селян, вчителів, студентів. Ці з’їзди і конференції в цілому схвалили рішення конгресу і наполягали на проведенні переговорів між Центральною Радою та Тимчасовим урядом про визнання автономії України.

Таким чином, досить швидко і несподівано для багатьох, особливо для росіян, Центральна Рада отримала широку підтримку і незабаром перетворилась у своєрідний український парламент, отримала статус вищого загальноукраїнського органу державної влади. Поряд з Центральною Радою на Україні діяли представники Тимчасового уряду — комісари. Таким чином вже весною 1917 року в України встановилось двовладдя — української Центральної Ради і Тимчасового уряду Росії. Проте лише Центральна Рада представляла українські національні інтереси.

Центральна Рада вступила у відкриту боротьбу за владу в Україні. Її лідери проголошували, що вони виступають від імені усіх без винятку класів та соціальних груп, між якими, як вони стверджували, панує атмосфера миру та співробітництва. Але такі заяви буди далекими від реальної дійсності. Дії Центральної Ради викликали різкий осуд російських революційних партій, що діяли в Україні (перш за все більшовиків), і невдоволення серед неукраїнських буржуазних та дрібнобуржуазних верств, русифікованої частини населення.

16 травня 1917 року Рада відрядила до Петрограда повноважну представницьку делегацію на чолі з заступниками голови Ради В. Винниченком та С. Єфремовим. Вона вручила Тимчасовому уряду вимогу погодитися на проголошення автономії України в складі федеративної Росії. Але уряд відкинув вимогу Центральної Ради. 26 травня Центральна Рада обнародувала текст декларації до Тимчасового уряду в якій було висунуто такі умови: передача українського питання на розгляд міжнародної конференції; запровадження посади крайового комісара в Україні; створення міністерства у справах України при Тимчасовому уряді; проведення «українізації» початкової, середньої та вищої школи, призначення державних чиновників та священиків в Україні лише з громадян української національності; фінансування «національно-культурних потреб українського народу» за рахунок коштів держави та ін.

Тимчасовий уряд продовжував відстоювати позицію збереження «єдиної і неподільної» Росії і негативно поставився до вимог діячів Центральної Ради. Політика уряду була повністю підтримана російськими кадетами, меншовиками та есерами, навіть тими, що діяли в Україні.

Уряд навіть заборонив проведення Першого Українського військового з’їзду. Незважаючи на заборону з’їзд все-таки відбувся і від імені сотень тисяч озброєних солдат визнав Центральну Раду єдиниморганом, який здатний вирішувати усі внутрішні питання України. Делегати виступили за автономію України в рамках федеративної Росії та за будівництво українського національного війська. Для здійснення програми будівництва національної армії при Центральній Раді було створено Тимчасовий Український Військовий Генеральний Комітет на чолі з Сименом Петлюрою.

Незабаром відбувся селянський з’їзд, що висунув аналогічні умови. До речі, селянський з’їзд навіть закликав Центральну Раду не чекати Всеросійських Установчих зборів, які Тимчасовий уряд планував зібрати в листопаді 1917 року, а скликати Українські Установчі збори раніше і на них вирішити долю України.

В умовах загальнонаціонального піднесення Центральна Рада наважилась на рішучий крок: схвалила і урочисто проголосила на загальних зборах Центральної Ради за участі представників рад робітничих, солдатських і селянських депутатів 10 (23) червня 1917 року Універсал «До українського народу на Україні і поза Україною сущого», названого пізніше І Універсалом. Автором тексту Універсалу був М. Грушевський.

В Універсалі висловлювалась надія на те, що неукраїнські народи, які живуть в Україні, разом з українцями будуть створювати нову державу. Рада цим документом оголошувала себе органом, здатним приймати акти конституційного значення — універсали. В І Універсалі проголошувалося: «Хай Україна буде вільною, не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право порядкувати своїм життям, хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдським, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські збори (Сейм)».Таким чином, проголошувалась автономія України. Вищим законодавчим органом України в майбутньому мали стати Всеукраїнські Установчі збори.

Згідно з І Універсалом Центральна Рада фактично перетворювалась в орган державної влади. 28 червня вона утворила тимчасовий революційний уряд — Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком, який одночасно виконував обов’язки генерального секретаря внутрішніх справ. Генеральний секретаріат розгорнув підготовку виборів до Установчих зборів автономної України. Наприкінці червня для прийняття важливих рішень в перервах між засіданнями Центральної Ради (в липні 1917 року до її складу входило 822 делегати) було створено Малу Раду в складі 40 осіб.

Універсал справив величезне враження на українське суспільство, яке зустріло його з радістю і захопленням. Авторитет Центральної Ради стрімко зріс.

Проголошення Універсалу, створення Генерального секретаріату та активна підтримка цих актів широкими верствами українського народу та армії справила відповідне враження і на Тимчасовий уряд, і на російську демократію. Вони засудили І Універсал. Вороже сприйняла акт про автономію України більшість її російського населення. Проте політична криза, провал червневого наступу російських військ на Південно-Західному фронті змусили Петроград шукати компромісу з Києвом.

29 червня 1917 року до Києва прибули три міністри Тимчасового уряду: О. Керенський — міністр юстиції, М. Терещенко — міністр закордонних справ та І. Церетелі — міністр внутрішніх справ. Після дводенних переговорів було вироблено основні засади компромісу. Текст домовленості Центральна Рада оформила як ІІ Універсал (3 липня 1917 р.).

Найголовнішим для українців було те, що Тимчасовий уряд зобов’язувався визнати Центральну Раду крайовим органом негайно, не чекаючи Установчих зборів. Її склад поповнювався представниками усіх національностей, які проживали в Україні, і з цього моменту вона фактично проголошувалась парламентом України. Тимчасовий уряд погодився з українізацією військових частин.

З іншого боку, Центральна Рада зобов’язувалась не впроваджувати самочинно автономію до рішення цього питання Всеросійськими Установчими зборами. Крім того, не визначалась територія, на якій діє влада УЦР та Генерального секретаріату, а також повноваження останнього. Тимчасовий уряд залишав за собою право затверджувати склад Генерального секретаріату, а російське командування повинне було контролювати процес формування українських військових частин. Соціальні питання, в тому числі і аграрне, відклали до скликання Установчих зборів. Як пізніше визнавав В. Винниченко, члени Центральної Ради «свідомо відклали на потім вирішення гострих соціальних питань».

Зміст Універсалу свідчив про те, що Центральна Рада робила істотні поступки Тимчасовому уряду, який прагнув обмежити національно-визвольний рух в Україні.

Такий політичний компроміс Центральної Ради з Тимчасовим урядом не підтримали ряд політичних об’єднань та рухів в Україні. Різкий осуд рішення Центральної Ради отримало на Загальноукраїнському робітничому з ’їзді (11—14 липня). Делегати з ’їзду рішуче виступили за негайне проголошення широкої автономії України.

Але домовленості з Центральною Радою Тимчасовий уряд не виконав. Після того, як в серпні Тимчасовий уряд очолив О.Ф. Керенський, права Центральної Ради та Генерального секретаріату були значно обмежені. Генеральному секретаріату було заборонено продовжувати роботу з організації виборів до Українських Установчих зборів. А восени в Україні діяльність державних структур була фактично паралізована.

Документальним підтвердженням наступу Тимчасового уряду стала «Тимчасова інструкція Генеральному секретаріату Тимчасового уряду в Україні» (3 серпня 1917 року). В цій інструкції мова йшла вже не про автономію, а про місцеве самоврядування. Влада Генерального секретаріату поширювалась лише на 5 губерній: Київську, Волинську, Подільську, Полтавську та Чернігівську. А сам Генеральний секретаріат проголошувався органом Тимчасового уряду, а не Центральної Ради. Сама ж Центральна Рада була позбавлена законодавчих прав.

Цілком природно, інструкція викликала протест як самої Центральної Ради, так і демократичної громадськості України, хвилю обурення народних мас.

У самій Україні активізувалась великодержавна російська реакція. Авторитет Центральної Ради почав стрімко падати. Головна причина цього була в прорахунках в політиці Центральної Ради, в серйозних розбіжностях серед політичних сил в українському уряді, які спричинили затяжні безплідні дискусії зі взаємними звинуваченнями. За ними загубилась основна декларована мета діяльності українського парламенту — проведення активної соціально-економічної політики. Демагогічні обіцянки політиків досить швидко привели Центральну Раду та її уряд до втрати довір’я у значної частини населення. Центральна Рада так і не змогла навести порядок і законність, налагодити ефективне управління Україною, забезпечити продовольством міста, не провела обіцяну селянам аграрну реформу, не спромоглась створити власні збройні сили і т. п.

Прорахунки Центральної Ради можна пояснити молодістю українських політиків, ідеалізмом і радикалізмом соціалістів, які переважали в Центральній Раді. В результаті від неї стали відвертатися як міське населення, так і селяни, які спочатку досить гаряче її підтримували.

Зростаюче незадоволення мас політикою уряду сприяло посиленню впливу більшовицької партії. Її гасла про передачу селянам землі, задоволення соціальних потреб робітників, негайний мир мали досить привабливий вигляд. Посилення впливу більшовиків не було випадковим. Серед усіх партій (особливо популярних в той час соціалістичних) ця партія виявилась найбільш організованою. У більшовиків було багато досвідчених і рішучих керівників, які цілеспрямовано вели пропаганду за проведення соціалістичної революції. На їхню думку, лише вона могла забезпечити трудящим «мир, хліб і землю». Після лютневої революції вплив більшовиків в Україні поступово посилювався. Зростала чисельність більшовицьких організацій: в період лютневої революції вони об’єднували трохи більше 2 тисяч, в квітні — близько 8 тисяч, влітку — 33 тисячі, в жовтні — більш ніж 50 тисяч, а в грудні 1917 року — 70 тисяч членів.

Восени 1917 року Росію охопила гостра економічна і політична криза, викликана війною та небажанням Тимчасового уряду проводити соці-альні перетворення в країні. Російська держава опинилась на межі майже повного паралічу влади. Усі спроби Тимчасового уряду взяти ситуацію під контроль ні до чого не привели: посилилась соціальна напруга, піднялась хвиля страйкового руху в містах, розгорнувся масовий селянський рух, який охопив майже 9/10 губерній європейської частини Росії.

Революційні настрої охопили і російську армію. Солдати та матроси втомились від війни і не хотіли воювати. Армія практично вийшла з-під контролю командування. Розправи над офіцерами стали звичайним явищем, як і дезертирство та братання з німецькими та австрійськими солдатами на фронті. Армія все більше підпадала під вплив більшовиків.

Прорахунки Тимчасового уряду викликали незадоволення народних мас його політикою. Стомлені, розлючені, голодні маси народу вимагали негайних змін, що було на руку більшовикам. 25 жовтня (7 листопада за новим стилем) у Петрограді більшовики захопили владу. Тимчасовий уряд упав. Більшовики утворили новий уряд — Ради Народних комісарів — на чолі з В.І. Леніним.

У Києві в цей час ситуація була вкрай заплутаною. Тут ще зберігались адміністративні органи Тимчасового уряду, які користувалися підтримкою більшості загальноросійських партій і керівництва Київського військового округу, діяли державні установи Центральної Ради і більшовицькі ради. Тому постало природне питання: кому дістанеться влада? Першими в боротьбу за владу вступили більшовики. 28 жовтня під їх керівництвом робітники київського заводу «Арсенал» і деяких інших підприємств підняли повстання проти органів Тимчасового уряду. Центральна Рада зайняла спочатку вичікувальну позицію, але у вирішальний момент, не дивлячись на свою відверто антибільшовицьку позицію, прийшла на допомогу повсталим з підкріпленням в 8 тисяч бійців. Скориставшись тим, що основні сили супротивників були ослаблені, Центральна Рада, спираючись на багнети солдатів, прийшла до влади, військові підрозділи УЦР зайняли усі стратегічні пункти міста і почали наводити порядок.

Прийшовши до влади в Києві, Центральна Рада прагнула розширити свою владу на всю Україну. Але реально тоді влада Ради обмежувалась центральними, північними і західними регіонами. На інших територіях боротьба за владу між Центральною Радою і радами робітничих і солдатських депутатів, що контролювались більшовиками, продовжувалась аж до кінця 1917 року.

Ще 27 жовтня у зверненні до всіх громадян України Генеральний секретаріат дав негативну оцінку жовтневому збройному повстанню і з самого початку вороже поставився до більшовицької влади.

7 (20) листопада УЦР виступила з ІІІ Універсалом, в якому проголошувалось утворення Української Народної Республіки (УНР) як автономної частини небільшовицької, демократичної Російської республіки. На думку багатьох істориків, це була стратегічна помилка Центральної Ради. В той момент були усі можливості для проголошення повної державної самостійності України.

Після ліквідації Тимчасового уряду і його представництв в Україні, невизнання Радянської влади, Центральна Рада і її уряд — Генеральний секретаріат — стали єдиними господарями в Україні. Їх влада поширювалась на 9 губерній. Влада поставила питання про необхідність вирішення питання про приєднання до України деяких районів суміжних неукраїнських губерній, в яких більшість населення становили українці.

Центральна Рада проголосила демократичні свободи: свободу слова, друку, зборів, страйків. В Україні була відмінена смертна кара, земля проголошувалась власністю усього народу та передавалась селянам без викупу, встановлювався восьмигодинний робочий день, державний контроль і регулювання промисловості. Центральна Рада зобов’язувалася розпочати мирні переговори. Правда, здійснення соціально-економічних програм відкладалось до проведення виборів до Українських Установчих зборів, що неоднозначно було сприйнято в суспільстві.

Діяльність Центральної Ради привернула увагу іноземних держав. Деякі з них визнали УНР і прислали своїх представників для встановлення дипломатичних відносин з Україною. Першими це зробили Франція та Англія.

Проголошення УНР стало видатною подією в житті українського народу. Це був черговий етап у розвитку української національно-демократичної революції. Сам факт проголошення та утворення УНР і визнання її статусу як складової частини Російської федерації був сприйнятий позитивно більшістю населення України. Прихильників повної незалежності серед самих українців було небагато і вони не мали значного впливу в масах. Деякі історики пояснюють це тим, що рівень національної самосвідомості в українському суспільстві був досить низьким.

Всупереч своїм обіцянкам, Центральна Рада не розв’язала ні аграрного, ні робітничого, ні національного питань. Проти селян, які розпочали поділ поміщицьких земель, висилались каральні загони. 15 листопада Генеральний секретаріат видав наказ місцевим органам влади про придушення селянських виступів проти поміщиків силою зброї. На промислових підприємствах України зростало безробіття, проблему якого Центральна Рада вирішила розв’язати досить своєрідно. З метою хоч трохи розрядити революційний настрій, що наростав серед робітників, вона прийняла постанову вислати з Києва всіх неукраїнців, нібито з метою боротьби з безробіттям.

Серед населення усе наполегливіше стали лунати голоси про необхідність скликання Всеукраїнського з’їзду Рад, який, за прикладом Радянської Росії, передав би владу робітникам і селянам.

Перший з ’їзд Рад України повинен був відбутися 4 грудня 1917 року у Києві. Але на нього крім законно обраних делегатів прибули і численні представники Центральної Ради. Тоді делегати з’їзду Рад в знак протесту Центральній Раді покинули ці збори і переїхали в Харків, де, об’єднавшись з делегатами ІІІ з’їзду Рад Донецького та Криворізького

басейнів, проголосили себе І Всеукраїнським з’їздом Рад. Він розпочав свою роботу 11 (24) грудня. На другий день роботи, 25 грудня, з’їзд проголосив Україну Республікою Рад, обрав Центральний Виконавчий Комітет Рад України та проголосив Центральну Раду поза законом, а усі її постанови і рішення недійсними. Центральному виконавчому комітету Рад з’їзд наказав негайно розповсюдити на території України усі декрети і розпорядження уряду Радянської Росії — про мир, землю, робітничий контроль над виробництвом, про демократизацію армії, про розширення прав органів місцевого самоврядування. З’їзд прийняв рішення про зміцнення федеративних зв’язків з Радянською Росією. 28 грудня 1917 року у відповідності з рішеннями І Всеукраїнського з’їзду Рад було утворено перший робітничо-селянський уряд України — Народний секретаріат на чолі з Г. Пятаковим.

Таким чином, на початку 1918 року на території України діяли два уряди, які наполегливо стверджували, що кожен з них — український і робітничо-селянський. Почалась «війна декретів». Харківський уряд, за яким стояли російські більшовики, поступово розширював територію Радянської України. Так, вже в грудні більшовики прийшли до влади в Катеринославі, в січні 1918 році більшовики вигнали калединців з Донбасу. Згодом радянська влада перемогла в Полтаві, Чернігові, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Вінниці, Кам’янці-Подільському, Жмеринці та інших містах і селах України.

Більшість робітників підтримувала радянську владу, селяни активної участі в політичній боротьбі не брали і очікували, хто переможе.

Для Центральної Ради ситуація в Україні складалась досить несприятливо. Погіршилися відносини з більшовицькою Росією. Центральна Рада, яка не приховувала своїх антибільшовицьких настроїв, проводила і відповідну антибільшовицьку політику. Спочатку за її наказом були розпущені більшовицькі військові частини в Україні, їх роззброїли і вислали за межі республіки. Одночасно уряд вирішив пропустити через Україну частини донських козаків, що повертались з фронту і були вороже налаштовані проти Радянської влади. Звичайно, Центральна Рада бачила в донських козаках своїх однодумців в боротьбі за майбутню демократичну федеративну Росію. Усе це викликало рішучий протест Раднаркому РСФРР. 16 грудня 1917 р. РНК Російської федерації направила українському уряду маніфест-ультиматум за підписом В. Леніна і Л. Троцького, в якому, визнаючи УНР як автономну державу, вимагав допустити в Україну озброєні частини радянської Росії, заборонити донським козакам повертатися з фронту через територію України, надати допомогу більшовицьким військам на Південному фронті в боротьбі з генералом О. Каледіним, припинити роззброєння радянських збройних сил в Україні.

18 грудня український уряд відхилив ультиматум Леніна — Троцького. З цього конфлікту почались воєнні зіткнення між Радянською Росією і Україною, які продовжувалися з перервами до кінця листопада 1921 року.

На початку січня 1918 року Раднарком розпочав повномасштабну війну проти Центральної Ради. Російська армія чисельністю близько 60 тис. матросів та червоногвардійців, під загальним керівництвом В. Антонова-Овсієнка, почала наступ на Київ. Збройну боротьбу за владу розпочав і харківський уряд.

Для Центральної Ради ситуація ускладнювалась тим, що до цього часу її авторитет в суспільстві остаточно упав, так як в соціально-економічній сфері довгоочікувані перетворення не відбувались, їй ні на кого було опертись в змаганнях з більшовицьким урядом. Навіть своєї власної армії Центральна Рада не мала. Розпропаговані солдати, більшість робітників в містах, а в селах біднота підтримували харківський уряд.

Упродовж січня більшовицькі війська зайняли Лівобережжя. Центральна Рада не змогла організувати дієвого опору. Кілька сотень студентів та гімназистів, які виступили назустріч більшовицьким військам, майже усі загинули 16 (29) січня під Крутами, на схід від Ніжина. Головними причинами поразки військ Центральної Ради у війні з радянською Росією стали прорахунки і недоліки самої української влади. Керівництво Центральної Ради так і не спромоглося створити боєздатну національну армію. Негативну роль в долі Центральної Ради відіграло невдоволення більшої частини населення внутрішньою політикою УЦР, тому більшість українців зайняла нейтральну позицію до подій, що розвивались. Українських солдатів приваблювали обіцянки радянського уряду роздати селянам землю і припинити війну. Фатальну роль відіграла і впевненість керівництва УЦР в тому, що війна між «соціалістичними» державами не можлива в принципі, а тому до війни воно було психологічно не готове. В результаті УЦР в вирішальний момент історії не змогла повести за собою широкі народні маси.

Під впливом наступу більшовицьких військ, які у 20 разів переважали сили Центральної Ради, її керівництво пішло на повний розрив з російським центром. До цього його підштовхували і зовнішні обставини. Ведучи переговори в Брест-Литовську з німецьким командуванням, Центральна Рада не мала надій підписати з ним угоду доти, доки Україна формально залишалася частиною Росії.

В таких умовах, у ніч на 12 (25) січня М. Грушевський оголосив ІV Універсал. Усі українські партії проголосували за нього. Проти виступили російські соціал-демократи і БУНД. Універсал проголосив Україну незалежною суверенною державою. «Віднині Українська Народна Республіка є самостійною, незалежною, вільною, суверенною Державою українського народу. З усіма сусідніми державами, а саме Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною і іншими ми бажаємо жити в злагоді і приязні, але жодна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки...». Центральна Рада заявила, що долю України повинні визначати Українські Установчі Збори, до їх скликання Центральна Рада залишатиметься верховним органом влади. Генеральний секретаріат було перейменовано на Раду Народних Міністрів. Прагнучи повернути довір’я селян, Рада 19 січня зробила ще один радикальний крок — ухвалила закон про ліквідацію права власності на землю.

Проголошення незалежності України і заклик до миру відбулись в той час, коли значна частина України вже була зайнята більшовицькими військами. Не було єдності і в самій Раді. Незабаром В.Винниченко під тиском міжпартійних незгод подав у відставку. Раду Народних Міністрів очолив український есер З. Голубович, однак вона протрималась у Києві лише 10 днів.

16 січня в Києві розпочався збройний виступ окремих частин міського гарнізону і робітників заводу «Арсенал», спрямований проти УЦР. Повстання було придушене з надзвичайною жорстокістю — понад 200 робітників потрапили до полону і були безжалісно розстріляні, загальні втрати повсталих перевищували тисячу чоловік.

Але розгром повстання не врятував саму Центральну Раду. Її керівництво змушене було перебратися з Києва до Житомира, а 21 січня 1918 р., радянські війська під командуванням офіцера російської армії С. Муравйова почали артилерійський обстріл столиці. П’ять діб ураганного обстрілу перетворили життя киян на пекло. 26 січня червоні війська увійшли в Київ. За наказом Муравйова в столиці почалась кривава різанина, жертвами якої стали тисячі жителів української столиці.

28 січня було проголошено утворення Української Робітничо-Селянської Республіки. Центральний Виконавчий Комітет з його Народним Секретаріатом в Харкові проголошувались вищою владою. Україна оголошувалась складовою частиною Російської федерації, з повною єдністю у справах внутрішньої і зовнішньої політики з Раднаркомом Росії.

В цих умовах єдиним порятунком Центральної Ради був мир із центральними державами (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія) та їх підтримка в війні з Радянською Росією. Тому Генеральний секретаріат Центральної Ради вирішив направити делегацію в Брест-Литовськ, де в той час йшли переговори між німецьким командуванням і делегацією більшовицької Росії про підписання сепаратного миру.