Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України: соціально-політичний аспект

Україна в роки Першої світової війни 

На межі ХІХ—ХХ ст. загострилась боротьба європейських держав за територіальний поділ світу, яка призвела до розв’язання локальних воєн (1898 р.— війна між США та Іспанією, 1899—1902 рр.— англо-бурська, 1904—1905 рр. російсько-японська війна, 1911—1912 рр. — італо-турецька війна та ін.).

Локальні війни викликали швидку мілітаризацію економіки, збільшення фінансових витрат на озброєння, зростання збройних сил та загострення міжнародної ситуації. Європейські держави стали об’єднуватись в військові союзи та блоки. Так, у 1882 році правлячі кола Німеччини підписали союзну угоду з Австро-Угорщиною та Італією, утворивши, тим самим, Троїстий союз, головною метою якого була боротьба з Францією та Росією.

У 1904 році Англія та Франція уклали угоду проти агресивних планів Німеччини. Військовий союз двох держав отримав назву Антанта. У 1907 році до Антанти приєдналась Росія.

Таким чином в Європі утворилось два воєнних блоки провідних держав. Посилилась гонка озброєнь, мілітаризація економіки, почалась практична підготовка до великої війни. Кожна з країн, що готувались до війни, прагнули до загарбання чужих територій, завоювання нових ринків збуту, до послаблення своїх конкурентів. Тому Перша світова війна є загарбницькою з боку усіх її учасників.

Перша світова війна розпочалася у липні 1914 року. Країни Четвертого союзу, що воювали на Східному фронті, в своїх стратегічних планах відводили Україні важливу роль, розглядали її як плацдарм для подальших завойовницьких походів і як майбутню колонію. Колоніальні плани Австро-Угорщини стосувались Волині та Поділля, крім того вона прагнула зберегти своє панування в Східній Галичині, в Закарпатті та на Буковині. Німеччину перш за все цікавили продовольство, вугілля, залізна та марганцева руда, металургія та машинобудування України. Великий німецький підприємець, «сталевий король» Німеччини Август Тіссен так сформулював військову програму своєї держави щодо України: «Росія повинна віддати нам ... Донецький басейн з Одесою, Кримом та Приазов’ям». Реакційні кола країни вважали, що українці не здатні утворити власну державу і вимагали приєднати її до Німеччини. Турецький уряд розробляв план захоплення Північного Причорномор’я і встановлення турецького контролю над усією акваторією Чорного моря.

Зі свого боку Російська імперія за рахунок західноукраїнських земель прагнула розширити свої володіння до Карпатських гір. Надалі планувалось перетворити українські землі в плацдарм для подальшої експансії Росії на Балканах. Захоплення західноукраїнських земель Росією маскувалось гаслом «визволення підневільної Русі» та «возз’єднання братів-русинів».

Згідно з «планом А», який було розроблено російським генеральним штабом, передбачалось нанесення головного удару по військових силах Австро-Угорщини, оволодіння Карпатами і Закарпаттям, а потім — Будапештом та Віднем.

І австрійські, і німецькі, і російські імперські сили, що планували захоплення українських земель, розраховували на підтримку частини місцевого населення. В хід йшли різні засоби: від прямого підкупу до шантажу та нацьковування представників різних національностей один на одного.

Таким чином український народ, позбавлений власної державності, всупереч власним інтересам і бажанням, був втягнутий в орбіту І світової війни, що перетворилась для нього у братовбивчу.

Уряди названих країн намагались приховати несправедливий характер загарбницької війни, що розпочалась в Європі, надати їй в очах народних мас вигляду оборонної, національної, «вітчизняної».

По-різному поставились до Першої світової війни політичні партії та організації України. Більшість з них війну підтримали. Майже всі місцеві організації загальноросійських партій підтримали царський уряд. Таку ж позицію зайняли й українські політичні партії та організації — ТУП, УСДС, «Спілка» та ін. Так позицію ТУП можна охарактеризувати як позицію лояльного нейтралітету. Керівники об’єднання тимчасово зняли з порядку денного свої національні вимоги, але не закликали ні до підтримки, ні до усунення царського уряду. Соціал-демократичні партії закликали робітничий клас своїх країн згуртуватись навколо своїх урядів, і надати їм матеріальну і моральну підтримку.

Винятком стала партія більшовиків, яка розгорнула роботу в масах, направлену проти війни, за перетворення її з війни імперіалістичної у війну громадянську. Таким чином більшовицька партія, використовуючи політичну та економічну кризу, викликану війною, планувала прийти до влади.

Що стосується УСДРП, то її члени і навіть лідери, не змогли виробити єдиної політики відносно війни, що почалась. Більша частина членів партії на чолі з С. Петлюрою підтримали царський уряд. В. Винниченко (його підтримували деякі місцеві організації) вимагав припинення війни та надання Україні автономії. А В. Дорошенко і частина членів УСДРП взагалі виступили за підтримку Австро-Угорщини та Німеччини, бо мали надію за їх допомогою створити незалежну українську державу. Деякі члени цієї частини УСДРП і «Спілки» емігрували до Австрії, де у Відні незабаром утворили «Спілку визволення України» (СВУ).

Позиції політичних партій в Західній Україні були досить схожими: майже усі вони підтримували Австро-Угорщину. В серпні 1914 року лідери цих партій створили у Львові Головну Українську Раду під керівництвом К. Левицького. Головною метою її діяльності було сприяння перемозі Австро-Угорщини в війні та поразка Росії. Керівники Ради вважали, що поразка Росії в війні допоможе визволенню усіх українців. Рада утворила національну військову організацію — Легіон січових стрільців і звернулася до населення з закликом визволити Україну, сприяючи австро-угорським військам на полі бою. Протягом двох тижнів до легіону записалось 30 тис. осіб. Але австрійський уряд не був зацікавлений в створенні великих українських військових формувань, це його просто лякало. Особливу стурбованість виявили поляки. Вони зробили усе для того, щоб на службу до Українського легіону (Українські січові стрільці) прийняли лише 2 тисячі осіб. Абсолютна більшість західних українців воювала в складі австрійської армії.

Активно діяли на західноукраїнських землях і москвофіли, які заперечували право українського народу на національну самостійність та закликали до возз’єднання усіх «руських» земель під владою російського царя. Москвофіли користувались підтримкою незначної частини західноукраїнської інтелігенції, робітників та селян.

Так сталося, що розділені кордонами українці в черговий раз вимушені були воювати один проти одного за інтереси чужих імперій. 3,5 млн. українців воювали в складі російської армії, 250 тис.— в австрійський. Сама ж українська земля стала ареною жорстоких і кровопролитних битв. Особливо постраждала Галичина. Її населення зазнало страшних збитків від руйнувань, спричинених воєнними діями, а також від жорстокої політики щодо місцевого населення як російського, так і австрійського командування.

З початку війни західноукраїнські землі стали центром активних бойових дій. Спочатку успішний наступ вели російські війська. Вони у серпні — вересні 1914 року захопили Східну Галичину та Північну Буковину з їх центрами — Львовом та Чернівцями. В ході цієї операції австрійські війська втратили більше 400 тис. осіб (з них 100 тис. потрапили до полону). Тоді ж бойове хрещення пройшли і українські січові стрільці. Навесні 1915 року під час взяття російськими військами фортеці Перемишль ще 120 тис. австрійських солдат потрапили у полон. Своїм головним завданням на завойованій території царська адміністрація вважала боротьбу з «мазепинцями». Перший російський генерал-губернатор Галичини граф О. Бобринський проводив політику насильницької русифікації регіону, грубо насаджував деспотичні російські порядки, закривав українські школи, бібліотеки, національні культурні заклади. Почалися арешти серед українських політичних діячів, що дотримувались проавстрійської орієнтації. Понад 12 тис. представників західноукраїнської інтелігенції, що боролись за національне відродження України, були депортовані до Сибіру. Одним з перших заарештували митрополита греко-католицької церкви графа А. Шептицького, який потім кілька років, аж до революції 1917 року, перебував в ув’язненні в м. Суздалі. У Києві заарештували та вислали за межі України одного з видатних лідерів українського національно-визвольного руху М. Грушевського.

Шовіністична політика царської окупаційної влади у Галичині шокувала демократичну громадськість Росії. Навіть П. Мілюков, лідер партії кадетів, людина консервативних поглядів з національного питання, вимушений був визнати, що політика російського самодержавства в Галичині — це «європейський скандал». Політика російського командування на окупованих територіях Галичини та Північної Буковини сприяла посиленню недовіри місцевого населення до Росії і російського народу і об’єктивно посилювала вплив українських національних партій і організацій.

Однак, російська армія не довго перебувала на зайнятій нею території. Під натиском значно переважаючих сил супротивника вона вимушена була відійти і закріпитися на лінії Кам’янець-Подільський — Тернопіль — Кременець.

Відхід російської армії з Карпат супроводжувався масовою депортацією українців і євреїв, яких російський уряд вважав ненадійними. Ті українці, що прийняли православ’я, покидали край добровільно, боячись розправи з боку австро-угорської влади. Усього з західних регіонів України добровільно або примусово виїхало близько 6 млн. осіб. Людей вивозили в нелюдських умовах, в товарних вагонах. Були випадки, коли такі вагони відкривались вмісцях прибуття, в них знаходили лише трупи.

Повернення австрійської влади ще більш погіршило становище місцевого українського населення, перш за все тому, що в своїх невдачах на початку війни австрійці звинуватили українців. Почались масові арешти українців, яких підозрювали в «проросійських» настроях і вважали «неблагонадійними». Сотні з них були страчені, а 30 тис. галичан і буковинців були інтерновані та відправленні до концтаборів. Австрійський уряд і командування проводили криваві розправи над мирним українським населенням. Трибунали та військово-польові суди стали звичайним явищем. Особливо переслідувались мирні жителі російського походження. Фактично австрійське командування, як і до цього російське, на західноукраїнських землях встановило воєнно-поліцейську диктатуру.

У 1917 році, коли австрійський уряд з тактичних міркувань вирішив перекласти провину на армію, а терор 1914—1916 років став темою обговорення в парламенті, відкрилися страшні факти: більше ніж 60 тис. повішених і розстріляних, близько 100 тис. загиблих в таборах від голоду та епідемій.

На Буковині наслідки війни були не менш катастрофічними: війна знищила тут більшість працездатних осіб. На кінець 1914 року в Чернівцях залишилась лише третина довоєнного населення. В краї не залишилось жодного села, де б не було спалених хат.

Таким чином у ході війни українці Галичини і Північної Буковини отримали можливість переконатися в тому, що розраховувати на допомогу австрійського уряду в справі національного визволення не можна. В визвольному русі на Західній Україні почалась криза.

Наприкінці 1916 року австрійський уряд надав Галичині повної автономії, але без поділу на самостійні польську та українську частини, як того вимагали українці. В результаті від наданої автономії виграли поляки, які отримали реальну владу в краї, а, значить, і можливість і надалі знущатись над українським населенням.

Навесні 1916 року почалась нова наступальна операція російських військ, що ввійшла в історію під назвою «Брусилівського прориву». Після жорстоких боїв російські війська знову захопили Чернівці, Коломию, Броди, Луцьк. Втрати австро-угорської армії становили більш ніж 1 млн. осіб вбитими та пораненими.

Але на цьому наступ російських військ на території України припинився. Обидві сторони не могли вести воєнні дії, так як були знесилені. Далі війна набула позиційного характеру.

До 1917 року війна виснажила усі країни, що брали в ній участь, особливо царську Росію. Війна вимагала величезних фінансових і матеріальних витрат. За роки війни скоротилося виробництво на підприємствах харчової та легкої промисловості. Більш-менш стабільно працювали лише галузі, що виконували замовлення для армії. З усіх учасників війни Росія зазнала найбільших втрат — понад 8 млн. осіб убитими, пораненими та полоненими.

Війна та прорахунки царського уряду призвели до ще більшої кризи в усьому суспільстві. Голод став звичайним явищем, особливо серед міського населення. В країні розгорталися страйки, зростало розчарування та невдоволення в народі. Російська імперія стала першою, що розвалилась під натиском війни.

Поглиблення соціально-економічної і політичної кризи в країні сприяло активізації діяльності українських політичних сил, зокрема — лівої соціалістичної орієнтації. Так, у грудні 1916 року, радаТУП звернулась до українського народу з декларацією під назвою «Наша позиція». В декларації різко засуджувалась війна, яка «висмоктала усі життєві соки краю». В декларації були сформульовані основні національні і політичні вимоги українського народу: «націоналізація усіх форм приватного і суспільного життя», «демократична автономія» України у складі федерації рівноправних народів Росії.

В діяльності українських соціалістів у 1916 році можна прослідити дві тенденції: боротьба за революційну перебудову суспільства і відстоювання ідеї самостійності України. Найбільш традиційними і зрозумілими для народу гаслами були: «Геть війну!», «Хай живе автономна Україна!».