Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України: соціально-політичний аспект

Революція 1905—1907 років в Україні

Початок революційним подіям поклала трагедія 9 січня 1905 року в Санкт-Петербурзі. В цей день царськими військами була розстріляна мирна маніфестація робітників. Було вбито більш ніж 200 осіб і кілька сотень поранено. Обурення робітників не знало меж. Наступного дня 125 тисяч робітників російської столиці оголосили страйк. Незабаром революційні події охопили всю Російську імперію. 

Виступи російських робітників і демократичної інтелігенції були активно підтримані в Україні. У січні—лютому 1905 року страйкували робітники всіх основних промислових районів України — Катеринослава, Горлівки, Юзівки, Єнакієво, Маріуполя, Житомира, Бердичева.

Весною 1905 року почались селянські заворушення. В першій половині 1905 року рух селянського протесту охопив половину усіх повітів України. Знову запалали поміщицькі маєтки. Протягом січня—лютого 1905 року в Україні відбулося близько 130 селянських виступів, в квітні — 250, в травні — 953, в червні — близько 500.

Революційні події наростали та набували дійсно всенародного характеру. Революційні рухи робітників і селян підтримала передова частина демократичної інтелігенції, міського населення, студентство, учнівська молодь.

Революційний рух охопив й армію. Одним з найяскравіших епізодів революції 1905-1907 років в Росії стало повстання на броненосці «Потьомкін». Повстання спалахнуло стихійно. 14 червня року повсталі матроси перебили офіцерів і підняли над броненосцем червоний прапор. «Потьомкін» прибув в Одеський порт, де до нього приєднався броненосець «Георгій Побєдоносець». Повсталі матроси обох броненосців вирішили об’єднатись зі страйкуючим одеським пролетаріатом. Але офіцери «Георгія Побєдоносця» посадили його на мілину. «Потьомкін» змушений був відійти до румунського порту Констанца за вугіллям і провіантом. Там повсталі моряки обнародували (за допомогою лідера румунських соціал-демократів X. Раковського) два документи — «До всього цивілізованого світу» і «До всіх європейських урядів».

Через деякий час команда броненосця вимушена була здатися румунським властям. Моряки висадилась на берег і були інтерновані, а корабель повернувся в Росію. Частина потьомкінців осіла в Румунії, інші емігрували за океан. Незважаючи на невдачу, повстання на броненосці «Потьомкін» мало велике значення. Це був перший масовий виступ у збройних силах Російської імперії, перший випадок переходу військової частини на бік революції.

До жовтня 1905 року страйковий рух переріс в загальноросійський політичний страйк. В Україні страйкувало 120 тисяч осіб. Основні гасла страйку: 8-годинний робочий день, запровадження демократичних свобод, скликання Установчих зборів тощо. В Катеринославі, Харкові, Одесі відбулись барикадні бої та зіткнення між страйкарями і царськими військами. Для керівництва революційним рухом робітників стали утворюватись страйкові комітети боротьби, які об’єднували представників різних партій.

Царизм втрачав контроль над ситуацією. В цих умовах Микола ІІ вимушений був піти на серйозні поступки аби знизити напруження революційної боротьби в країні і зберегти самодержавну владу. 17 жовтня він підписав Маніфест, яким «дарував» народу громадянські свободи — недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів. Було зроблено рішучий крок до конституційної монархії, замість самодержавства декларувалося скликання законодавчої Державної Думи, тобто російського парламенту. Передбачалось залучити до участі в Думі «ті класи населення, які зараз зовсім позбавлені виборчих прав, сприяючи, таким чином, подальшому розвитку засад загального виборчого права...».

Маніфест являв собою фактичну капітуляцію правлячих кіл Російської імперії перед вимогами мало не всіх верств суспільства модернізувати існуючий політичний лад. Публікація Маніфесту призвела до перегрупування політичних сил. Ліберали із задоволенням зустріли Маніфест 17 жовтня. Вони закликали припинити революційну боротьбу та покласти надії на Думу.

Задовольнившись поступками, буржуазія організувалась в політичні партії кадетів та октябристів («Союз 17 октября»). Октябристи на чолі з О. Гучковим, М. Родзянко та ін. представляли інтереси великої буржуазії та основної частини поміщиків. Партія октябристів об’єднала прихильників сильної монархічної влади. Очолювані П. Мілюковим і П. Струве кадети були прихильниками створення конституційної парламентської монархії, виступали за забезпечення демократичних свобод, за законодавче вирішення «робітничого питання». Партія конституційних демократів відбивала інтереси російської буржуазії, частини поміщиків та інтелігенції. На дещо схожих з кадетами позиціях стояла Українська демократично-радикальна партія.

За продовження революції виступали революційні партії — більшовики та ліві есери. Більшовики вважали, що «Маніфест» надає свободи народу лише на папері та закликали населення до зброї. Повільна реалізація положень Маніфесту та активна пропагандистська діяльність революційних партій активізували революційну боротьбу робітників і селян. Обіцянки царського уряду не заспокоїли населення, частина якого перейшла до збройної боротьби. У середині листопада 1905 р. відбулось повстання моряків Чорноморського флоту в Севастополі, очолене лейтенантом П. Шмідтом. В тому ж листопаді спалахнуло повстання саперної бригади Київського гарнізону на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським. Ці та інші виступи не були пов’язані між собою, тому і не могли закінчитися перемогою.

Порівняно підготовленими та організованими були збройні виступи робітників під час загального політичного страйку в грудні 1905 року. Основним районом збройної боротьби проти самодержавства в Україні став Донбас. Найбільш значним у грудні 1905 року було повстання в Горлівці. 12 грудня відбувся революційний виступ робітників Харкова, 13-14 грудня — Олександрівська. Збройні сутички робітників з військами відбувались і в інших містах України. Але окремі збройні виступи не переросли у загальне збройне повстання і були придушені царизмом. Після цього революція пішла на спад.

Під впливом революційних виступів робітників посилились селянські виступи. Серед селянства проводили роботу есери, соціал-демократи, РУП, «Спілка». В результаті вже в першій половині 1905 року селянським рухом було охоплено 43 з 94 повітів України, а всього відбулося 1857 селянських виступів протесту, які посилились після жовтневого політичного страйку. У багатьох селах виникали революційні селянські комітети, утворювались бойові дружини, які проводили арешти та роззброювали жандармів, а також виконували організаційні функції місцевої влади. До осені 1905 р. селянський рух охопив вже 64 повіти України. Прокотилась хвиля стихійних селянських повстань, серед яких найбільш масовим був виступ селян у Великих Сорочинцях Полтавської губернії. Відомий російський письменник В. Короленко в памфлеті «Сорочинська трагедія» описав криваву розправу над учасниками цього повстання. Протягом жовтня — грудня 1905 року в Україні відбулось більше 1800 селянських виступів, які охопили 2100 сіл з населенням 2 млн. осіб. Усього ж у 1905 році відбулося близько 40 тис. селянських виступів (6884 села з населенням 5 млн. осіб.). У 1906 році селянський рух, на відміну від робітничого, ще був на підйомі. В першому півріччі селяни вже 75 повітів (з 94) піднялись на боротьбу. Але вже в другому півріччі ці виступи пішли на спад. В основному селянська боротьба мала стихійний характер і була слабо пов’язана з виступами робітників, що дало змогу царському урядові легко розправитися з революційно настроєним селянством.

У часи першої російської революції значно посилився український національний рух. Передова громадськість України виступала за рівноправність усіх народів, проти великодержавної, шовіністичної політики царизму, за право вільно користуватися рідною мовою в школах, пресі, на сцені, в літературі, в державних установах.

Поряд з політичними партіями в роки революції виникли і розгорнули активну діяльність культурно-освітні українські організації — «Просвіти», якими керували відомі діячі прогресивної демократичної української інтелігенції — М. Коцюбинський, Леся Українка, М. Аркас, П. Мирний та ін.

Незважаючи на протидію царських властей, просвіти прагнули підняти національну самосвідомість українського народу. З цією метою створювались бібліотеки-читальні, організовувався випуск науково-популярної літератури українською мовою, проводились літературні і музичні вечори, лекції, вистави українською мовою, відкривались школи, де навчання проводилось рідною мовою тощо.

З 1905 року за вимогами студентів і громадськості в університетах України ряд нових навчальних дисциплін почали викладати українською мовою: в Одеському — історію України; в Харківському — історію літератури.

В роки революції після Маніфесту 17 жовтня, який проголосив свободу слова та друку з’явилась українська преса. Першим українським виданням був журнал «Хлібороб», що видавався братами Шеметами в Лубнах. У 1906 році в Києві, Харкові, Одесі та інших містах України, а також в Петербурзі і Москві виходило 18 українських газет і журналів, а в 1907 році їх було вже 24.

Весною 1906 відбулися вибори в І Державну Думу Росії. Більшовики і ліві есери бойкотували вибори й участі в них не брали, а тому не увійшли до складу І Думи.

Вибори проходили в умовах репресій і арештів. Від України було обрано 102 депутати: 24 поміщики, 26 інтелігентів, 42 селянина, 8 робітників, 2 демократи-реформісти, 4 автономіста, 28 трудовиків, 5 соціал-демократів, 28 безпартійних.

І Дума розпочала роботу 24 квітня 1906 року. Більш ніж на третину вона складалася з кадетів. Відразу ж у Думі сформувалась «Українська думська громада», яка об’єднала 45 депутатів. Очолив її адвокат і громадський діяч з Чернігова І. Шраг. «Думська громада» видавала спеціальний «Український вісник», в якому активно працювали М. Грушевський, М. Туган-Барановський, І. Франко та ін. Громада вимагала надати Україні в її етнографічних межах політичну автономію, запровадити українську мову в школах, судових установах та адміністративних органах. Щодо головного питання революції — аграрного — в громаді не існувало єдиної думки. Кадети виступали за передачу селянам частини поміщицької землі за викуп, селяни — за конфіскацію поміщицьких земель і націоналізацію всієї землі.

8 червня 1906 року, через 72 дні роботи, І Державна Дума була розпущена. У відповідь посилився революційний терор: за 1906 рік було вбито 768 і поранено 820 представників влади.

У січні 1907 року відбулися вибори в ІІ Державну Думу. На цей раз в виборах взяли участь всі політичні партії, склад ІІ Думи «полівішав».

Україну, як і раніше, представляли 102 депутати: 16 поміщиків, 17 «лівих» соціал-демократів, трудовиків та кадетів представляли 65 депутатів. Українська думська громада нового складу об’єднувала 47 депутатів. Вона видавала журнал українською мовою «Рідна справа («Вісті з Думи). Платформа громади складалась на основі програмних установок УСДРП: автономія України, амністія політичним в’язням, свобода слова, друку, зборів, пересування, спілок, віросповідання, українізація школи, судочинства та церкви. Єдиної політики щодо аграрного питання нова громада знову не виробила.