Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України: соціально-політичний аспект

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НА МЕЖІ СТОЛІТЬ (КІНЕЦЬ ХІХ - ПОЧАТОК XX СТ.)

Соціально-економічний розвиток України. Поява політичних партій і рухів. Революція 1905-1907 років в Україні. Посилення політичної реакції в Україні після поразки революції. Столипінська аграрна реформа та її здійснення в Україні. Україна в роки Першої світової війни. 

Соціально-економічний розвиток України 

Наприкінці ХІХ — початку ХХ століття в Україні відбувались значні економічні та соціальні зміни. В Російській імперії, як до того в інших європейських країнах, почався процес індустріалізації. Її темпи були досить швидкими. Україна стала одним з тих регіонів, де капіталізм з 90 років ХІХ ст. став розвиватися особливо швидко. На межі століть Україна перетворилась в головний вугільно-металургійний район імперії. Два нових промислових центри — Донецький вугільно-металургійний і Криворізький залізорудний — витіснили на другий план традиційний промисловий центр ще з ХVІІІ ст. — Урал.

Протягом 60-80-х років ХІХ століття уральські заводи збільшили видобуток залізної руди вчетверо, а заводи України — в 158 разів. На початок ХХ ст. Україна давала вже більше половини чавуну, близько 65 відсотків видобутку кам’яного вугілля від загального російського виробництва. І взагалі, майже 21 відсоток усієї промислової продукції Російської імперії вироблявся в Україні. На межі століть промисловість України займала друге місце в промисловому виробництві Росії після Центрально-Промислового району. Тут було сконцентровано 20,9 відсотків промислових підприємств країни, вироблялось більш ніж 50 відсотків сільськогосподарських машин, 40 відсотків паровозів, 81 відсоток цукру тощо.

Швидкому економічному розвитку України сприяло будівництво залізниць. З 1890 р. по 1900 рік мережа їх збільшилась на 20 тис. км, що дало змогу об’єднати усі найважливіші промислові центри України і сприяло активізації внутрішньої та зовнішньої торгівлі.

На початку ХХ ст. в Російській імперії утворювалась загальна система господарства, єдиний імперський господарський механізм. Економічні зв’язки різних територій порушували економічну замкнутість, відокремленість національних регіонів. До кінця ХІХ ст. в Україні остаточно сформувалась капіталістична система. 

Незважаючи на швидкі темпи розвитку промисловості, Росія продовжувала залишатись переважно аграрною та досить відсталою країною. Але, як і в розвинутих європейських країнах, у Росії в процесі становлення капіталістичної промисловості сформувались класи капіталістичного суспільства — промисловий пролетаріат та буржуазія. Нова соціальна структура в наступні роки визначала політичне життя країни.

Характерною особливістю формування робітничого класу в Україні була його висока концентрація на великих підприємствах і в промислових центрах країни, що сприяло його високій організації. Так, в металургійній промисловості усі 100 відсотків робітників працювали на великих заводах, на залізничному транспорті — 87,4 відсотка, у вугільній — 84 відсотки, в цукровій 64,4 відсотка. У 1913 році в Україні було 380 підприємств, на яких працювали більш ніж 500 робітників (63,8 відсотка від їх загальної кількості). Великими пролетарськими центрами стали Харків, Київ, Катеринослав, Одеса, Луганськ, Юзівка, Маріуполь.

В умовах панування самодержавних порядків у Російській імперії, становище робітників було важким. Відсутність політичних прав, заборона створювати професійні спілки, об’єднуватись в політичні організації, супроводжувалась нестерпним економічним становищем. Робочий день на більшості підприємств тривав 12-16 годин. Не було налагоджено і системи охорони праці, техніки безпеки та медичного обслуговування робітників. Жили вони в жахливих умовах, переважно в бараках та землянках. Украй низькою була заробітна плата.

Особливо тяжким було становище робітників у період економічних криз. Наприклад, глибока економічна криза 1900-1903 року призвела до значного погіршення економічного становища робітників. Закриття та скорочення обсягу виробництва підприємств зумовило зростання безробіття. На багатьох підприємствах і так мізерна заробітна плата була знижена ще на 30-40 відсотків. Зростали штрафи, побори та різні вирахування із заробітної плати працівників. Робітники всієї Росії були політично безправними, а в Україні вони зазнавали ще й національного гноблення.

Україна була ареною підприємницької діяльності іноземних капіталістів. Донецький і Криворізький басейни, наприклад, майже повністю контролювались закордонними компаніями. Частка іноземних акціонерних капіталів в Україні досягала 80-90 відсотків. Активно діяли в Україні і російські підприємці. Вони контролювали значну частину української промисловості. З нею були тісно пов’язані і більшість петербурзьких банківських домів. Зростала чисельність української буржуазії. За даними перепису 1897 року в 8-ми губерніях України 40 тисяч підприємців рідною мовою назвали українську.

Впровадження в економіку України іноземного та російського капіталу прискорило розвиток капіталізму, але створило іншу серйозну проблему: посилювалась експлуатація робітників, а природні багатства країни нещадно грабувались.

Характерною рисою української економіки було те, що тут розвивалась здебільшого видобувна промисловість. На той час в Україні вироблялись лише сільськогосподарські машини та інвентар, локомотиви. В основному готові вироби завозились в Україну з Росії. У 1913 році Україна вивозила до Росії 70 відсотків сировини і лише 15 відсотків її промислових потужностей працювали на виготовлення готової продукції. Це створювало серйозну диспропорцію в промисловому розвитку України.

Як уже говорилось, не дивлячись на стрімкий промисловий розвиток, Україна залишалась переважно аграрним краєм. Так, якщо в Англії міське населення становило 79 відсотків, в Німеччині — 56 відсотків, то в містах України проживало всього 12 відсотків населення. Основна маса українського населення жила в селах та займалась сільським господарством. Тому головним в суспільному житті продовжувало залишатись аграрне питання.

На початку XX ст. капіталістичні відносини стали невід’ємною рисою поміщицького господарства. На правобережних землях України головним напрямком спеціалізації капіталістичного поміщицького господарства стало вирощування та переробка цукрового буряку — цукрова промисловість. Степові райони України поступово перетворились в регіон ринкового землеробства, звідки зерно вивозилось частково у внутрішні губернії Росії, але в основному — за кордон.

У ці роки Російська імперія займала друге місце в світі по експорту зерна, при цьому 9/10 пшениці — основної зернової культури — вивозилось з України. Товарне господарство вели нечисленне дворянство та заможні селяни, які зуміли перетворити свої господарства на великі сільськогосподарські підприємства.

У сільському господарстві України знайшли прояв дві тенденції: американського (фермерського) і прусського (буржуазно-поміщицького) шляхів розвитку.

Розвиток капіталізму в сільському господарстві України відбувався нерівномірно. Інтенсивно він проходив на Правобережжі, а найбільш глибоко капіталістичні відносини проникли на південь України. Це пояснюється тим, що там широко використовувалась більш дешева наймана праця сезонних робітників, швидше впроваджувались сільськогосподарські машини, менше було залишків кріпосництва. На Лівобережжі ширше використовувалась феодальна система відробітку, що негативно відбивалось на соціальному становищі селян. На селі значно прискорився процес соціальної диференціації селянства. Земля та засоби виробництва зосереджувались в руках заможних селян. Більшість же селян страждала від малоземелля і безземелля. У 1905 році частка незаможних серед селянства складала близько 56 відсотків.

Тяжкі умови життя селянства, збереження великого поміщицького землеволодіння, вплив революційної боротьби робітничого класу сприяли активізації селянського руху. Але він мав стихійний та розрізнений характер. Уже на початку 1900 року відбулись селянські виступи в Київській та Подільській губерніях. Селяни самочинно захоплювали поміщицькі землі, вирубували ліси, розорювали сіножаті, вимагали повернення «відрізків». Селянський рух охопив майже всю Україну, але найбільшого розмаху набув на Правобережжі. У 1902 році селянські виступи в більшості повітів Полтавської та Харківської губерній переросли в збройні сутички з поліцією та військами. У травні 1901 року в Полтавській губернії селяни розгромили 40 поміщицьких маєтків. Повстання було жорстоко придушене за допомогою війська. Всього в Україні у 1902 році відбулося 320 селянських виступів, що охопили 556 сіл, а впродовж 1903 — 1904 років — 411 виступів, в яких взяло участь 439 сіл. Революційні настрої селян наростали під впливом революційних партій, які проводили агітаційну роботу в селянських масах, закликаючи їх на боротьбу з самодержавством.