Історія України: соціально-політичний аспект

Розвиток капіталізму в промисловості і сільському господарстві 

В той же час, реформи 60-70-х років створили умови для економічного та політичного розвитку країни на якісно новій основі — розвитку капіталістичних відносин. Для аграрного сектора в нових умовах було характерне зростання прошарку заможного селянства, розорення поміщицьких господарств (особливо високі темпи цей процес набув на півдні України), посилення процесу обезземелення селянства. Продовжувалось його майнове розшарування; виділились три основні групи селянських господарств — заможні, середняцькі, бідняцькі. Розвивалось поміщицьке підприємництво зі спеціалізацією районів: Південна Україна — зернове господарство, Правобережна — вирощування цукрового буряку та технічних культур як сировини для промисловості, харчова промисловість. 

Наприкінці ХІХ ст. в шести з дев’яти губерній переважала капіталістична система господарювання (Катеринославська, Таврійська, Київська, Подільська та Волинська), в двох — змішана система (Полтавська та Харківська), відробіткова — в одній (Чернігівська). Для аграрного сектора були характерні два типи господарств, що розвивались за американським та прусським шляхами розвитку. Перший переважав у господарствах півдня України та господарствах державних селян та козаків Правобережжя та Лівобережжя, другий — в селянських господарствах Правобережної та Лівобережної України.

У 60-70 рр. ХІХ ст. прискорюється промисловий переворот, який дав поштовх широкому промисловому будівництву на півдні України, зростанню чисельності населення в степовій смузі. Відбувся умовний поділ України на два регіони: промислово-розвинений Південно-Східний та аграрно-відсталий Північно-Західний.

Зростала питома вага галузей важкої промисловості, зокрема вугільної, металургійної, машинобудівної, видобувної, металообробної. Наприкінці ХІХ ст. Україна стає головною вугільно-металургійною базою Російської імперії, без якої індустріалізація Росії була б неможливою.

Період 1866-1879 рр. був періодом активного будівництва залізниць, було прокладено 4,5 тисяч верст залізничних колій. Перша — з’єднала Одесу і Балту (196 верст) і почала працювати у 1865 р. Довжина залізниць в Україні становила 1/5 залізничної мережі Росії, вони зв’язали всі головні міста України між собою та чорноморськими портами і з промисловими центрами Росії. Розвився річковий та морський транспорт. По річках України ходило 220 пароплавів. В 70-ті роки завершився процес створення телеграфної мережі в Україні.

Вагому роль в промисловому розвитку України займало іноземне інвестування: Франції, Бельгії — в кам’яновугільну, машинобудівну, металообробну промисловість; Німеччини — в машинобудівну, металообробну промисловість.

На Правобережжі і Лівобережжі продовжували розвиватися цукрова, харчова, легка промисловість. На початку 80-х років у зв’язку з посиленим впровадженням парової енергетики, цукрова промисловість досягла значного розвитку: в Україні вироблялось 80 відсотків цукру від загальноросійського виробництва. В цій галузі панівні позиції посідали підприємці Яхненки, Симиренки, Харитоненки, Бродські, Терещенки.

У 90-х рр. Україна виробляла більше половини сільськогосподарських машин. У 1895 р. розпочалося будівництво Харківського паровозобудівного, а в наступному році — Луганського машинобудівного заводів. Вже в 1900 р. ці заводи випустили 23,3 відсотка машин від загальноросійського виробництва. Індустріалізація сприяла розвитку міст, завершився процес формування кадрів постійних робітників та торговельно-промислової буржуазії. На 1897 р. кількість робітників в Україні становила 400 тис., великої буржуазії — 290 тис., дрібних підприємців — 414 тисяч, дрібних виробників — 910 тис. осіб.

Індустріалізація збільшила частку України у промисловому виробництві Російської імперії (до 20 відсотків), привела до збільшення кількості міст і міського населення (у 1897 р у містах проживало 16 відсотків населення Східної України).

Українська промисловість, розвиваючись у руслі загальноімперських економічних тенденцій, водночас, у силу ряду обставин (вигідне географічне розташування, природні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила тощо) мала свої особливості. Вже на початку XX ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях була не тільки лідером Російської імперії, а й посіла одне з перших місць у світі. П ’ять найбільших південних металургійних заводів (Юзівський, Дніпровський, Олександрійський, Петровський, Донецько-Юр’ївський) виробляли близько 25 відсотків загальноросійського чавуну. Заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли близько 60 відсотків цукру-рафінаду у Російській імперії. На великих підприємствах (понад 500 осіб) в Україні працювало понад 44 відсотків усіх робітників, у той час як у США — 33 відсотки.

Концентрація промислового виробництва створила умови для процесу монополізації, і тому утворення монополій почалося спочатку саме у найбільш «концентрованих» галузях — металургійній, кам’яновугільній, залізорудній та ін. На початку сторіччя виростають синдикати «Продвагон» (1901), «Продамет» (1902) «Трубопродаж» (1902), «Цвях» (1903). Це були досить могутні об’єднання. Наприклад, утворений у 1904 р. синдикат « Продвугілля», до якого входили 18 окремих акціонерних товариств, контролював 75 відсотків видобутку кам’яного вугілля у Донецькому басейні. Буржуазія отримувала надприбутки навіть у кризових умовах. Монополії гальмували господарський розвиток, заважали технічному прогресу, звужували сферу регулюючої дії ринкових відносин.