Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України: соціально-політичний аспект

Реформи 60-70-х років в Росії і Україні 

Криза феодально-кріпосницького ладу досягла у 1859—1861 роках свого апогею, що виявилось, перш за все, у катастрофічному відставанні Російської імперії від країн Заходу, в ганебній поразці Росії в Кримській війні, в зростанні селянських повстань і заворушень.

Необхідність відміни кріпосного права розуміли і революційно-демократична інтелігенція, і молода буржуазія, і значна частина дворянства. У необхідності реформ був переконаний і російський імператор Олександр ІІ, який добре усвідомлював, що альтернативою реформам може бути лише селянська революція. Йому належать слова, суть яких зводиться до думки, що уряд повинен відмінити кріпосне право зверху, не чекаючи, поки його відмінять народні маси знизу. Для розробки проекту реформи у 1857 році указом царя була створена Таємна (пізніше перейменована в Головну) Комісія, до складу якої входили поміщики як прибічники, так і противники реформи. Безумовно, при розробці проекту реформи, перш за все, враховувалися інтереси дворян. Про це відверто заявив Олександр ІІ у січні 1861 року на засіданні Державної ради: «Я переконаний, панове, що при розгляді проекту, поданого до Державної ради, ви погодитесь, що все, що можна було зробити для захисту інтересів поміщиків — зроблено». 19 лютого 1861 року Олександр ІІ підписав «Маніфест» про відміну кріпацтва.

У «Маніфесті» реформа характеризувалася як «добровільне пожертвування шляхетного дворянства, як благоденство для народу». Насправді, охороняючи інтереси поміщиків, уряд запропонував грабіжницький документ, який привів до розорення мільйонів селянських господарств. Не дивно, що підписаний царем 19 лютого маніфест було обнародувано тільки 7 березня. Уряд розумів, що селяни чекають іншої реформи і його лякали можливі селянські заворушення. Тому напередодні проголошення маніфесту в українські повіти було введено додаткові військові підрозділи. Як і передбачалось, проголошення маніфесту не викликало захвату серед селян. Великий документ був написаний в такому важкому бюрократичному стилі, що більшість селян його взагалі не зрозуміли, а ті, що зрозуміли, були глибоко розчаровані і відчули себе обдуреними.

З моменту підписання маніфесту селянин отримував особисту свободу («відкріплявся від землі») і громадянські права. Відтепер він мав право вільно розпоряджатись своїм майном, займатися торгівлею чи промислами, відкривати своє підприємство, підписувати угоди від свого імені тощо. Іншими словами, селяни стали юридичними особами.

Але запропонована селянам реформа зберігала феодальні пережитки. Так, власниками більшої частини землі в державі залишились поміщики. В особисте користування селянам передавалась лише земля, на якій була розташована його садиба з господарськими будівлями. Що стосується польових наділів, то їх селяни зобов’язані були викупити у поміщиків. Протягом 20 років селяни вважались «тимчасовозобов’язаними» і повинні були залишатися у поміщиків, а за користування їх землею повинні були, як і раніше, відробляти панщину, або сплачувати оброк.

Щоб поміщики не постраждали від реформи держава сплатила їм 80 відсотків вартості землі, що отримали селяни. Іншими словами, держава надала селянам кредит для придбання землі. Протягом 49 років (до 1910 року) селяни мали розрахуватися з державою, сплачуючи при цьому ще й 6 відсотків кредиту щорічно. В результаті селяни сплатили за землю суму, яка майже в три рази перевищувала її реальну вартість. Виходило, що селяни заплатили не лише за землю, але і за своє визволення.

Розподіл земель серед селянства враховував місцеві особливості. Орна земля розподілялась на три категорії: чорнозем, нечорнозем, степовий ґрунт. Зазвичай селянські наділи в двох останніх категоріях, гірших за якістю, були більшими (від неродючої землі та за хороші гроші поміщики залюбки звільнялись), зате в чорноземних регіонах, таких як Україна, були меншими. В результаті реформи 1861 року селяни на Лівобережжі і Півдні України втратили майже третину своїх наділів (ту частину землі, яку у селян відібрали поміщики, називали «відрізками»). Якщо до реформи 1861 року середній розмір селянських наділів дорівнював 4,4 десятини землі на ревізьку душу, то після реформи він скоротився до 3,4 десятини. Зменшуючи селянські наділи, поміщики ставили селян в економічну залежність. Селяни змушені були звертатися за допомогою до поміщика, таким чином потрапляли в нову кабалу.

Поміщики, особливо в Україні, від реформи 1861 року виграли. Вони зберегли за собою кращі, родючі землі, а гірші за завищеними цінами збували селянам. Поміщики привласнювали ліси, луки,водоймища, те, що раніше вважалось загальною власністю. Віднині селяни вимушені були орендувати ці землі у поміщиків на кабальних умовах. Перерозподіляючи землю, поміщики змушували селянпереїжджати з насиджених місць, що також призводило до додаткових витрат і так бідних селян. В результаті селяни Лівобережної і Південної України постраждали від реформи значно більше, ніж російські селяни.

Трохи інша ситуація склалася на Правобережжі. Тут, з метою привернення на свій бік у боротьбі з польською шляхтою українського селянства, уряд надав їм наділи землі, які були майже на 18 відсотків більшими, ніж їх мали селяни до 1861 року. Але виграш правобережних селян був сумнівним, так як за більші за розміром наділи вони і платити вимушені були більше.

Після реформи зберігався і такий пережиток феодалізму, як сільська община. В її обов’язки входив контроль за суворим дотриманням селянами своїх зобов’язань перед поміщиком. Згідно з існуючим положенням з поміщиком розраховувався не окремий селянин, а вся община в цілому. Щоправда, на відміну від Росії, де близько 95 відсотків селян жили общинами, в Україні більшість селянських господарств (80 відсотків на Правобережжі і майже 7 0 відсотків на Лівобережжі) отримали індивідуальне право на землю і несли особисту відповідальність за сплату боргу за неї. Така ситуація сприяла формуванню у українського селянства ставлення до землі як до своєї власності, що відрізняло українських селян від російських.

Реформа торкнулась і державних селян, які становили майже половину усіх селянських господарств України. Вони і до реформи жили значно краще кріпаків, мали у своєму розпорядженні більше землі, над ними не було влади поміщиків. Реформа 1861 року і закон 1866 року звільняли державних селян швидше і на умовах більш вигідних, ніж кріпаків. Одночасно зі свободою державні селяни отримали більші земельні наділи, при цьому сплачували за них меншу платню, ніж кріпаки. Державні селяни зберегли за собою усі землі, які були у них до 1861 року — близько до 8 десятин землі на ревізьку душу в малоземельних губерніях. Сплатили вони за землю лише на 45 відсотків більше від її реальної вартості. Розраховувалась ця категорія селян з державою за землю вже у 1886 році (поміщицькі селяни — тільки в 1906 році). Уряд був зацікавлений в розвитку товарного господарства на селі і тому надавав пільги і підтримку державним селянам.

Не дивно, що селяни, особливо кріпаки, умовами реформи задоволені не були. У відповідь на «поміщицьку милість» по селах України прокотилась хвиля селянських заворушень. Правда, на Лівобережжі і на Півдні України селянських виступів було порівняно небагато. Зате на Правобережжі, де ще жива була пам’ять про гайдамаків, і де відчутна була ворожнеча між православним українським селянством і католицькою польською шляхтою, незначні місцеві конфлікти часто переростали в серйозні збройні протистояння. Тільки протягом березня—травня 1861 року на Правобережній Україні відбулось 463 селянських виступи. Селянські заворушення охопили значну територію і мали масовий характер. Основними формами протесту були і припинення виконання феодальних повинностей, вирубка поміщицьких лісів, потрава посівів тощо. Селяни виступали під гаслом «Свобода без будь-яких зобов’язань перед поміщиком». Селяни вважали землю своєю і платити або відробляти за неї поміщику вони не бажали.

Новий спалах класової боротьби відбувся навесні 1862 року, коли уряд розпочав реалізацію реформи. 1,5 млн. українських селян відмовились підписувати уставні грамоти. Значною активністю відрізнявся 1863 рік, коли відбулося 509 селянських виступів. Але повстання завжди швидко придушували і селяни повертались до своєї нелегкої праці в нових умовах.

Після скасування кріпосного права гостро постало питання про реформу управління, впровадження законності і порядку в адміністративну діяльність. Таким чином, селянська реформа 1861 року поклала початок реформуванню внутрішнього устрою Російської імперії. Протягом 60-70-х років уряд провів ряд реформ в галузі управління, освіти, суду, а також в військовій і фінансовій сферах.

У 1864 р. була проведена земська реформа, під час якої було створено систему місцевого самоврядування — земські збори і земські управи, як виконавчі органи під зверхністю дворянства. На Лівобережній Україні було створено 6 губернських і 60 повітових земських управ. Органами самоврядування у земських управах були губернські і земські збори, виконавчими органами — губернські та повітові земські управи. Вибори відбувалися за майновим цензом на три роки. На Правобережній Україні земське самоврядування було запроваджене тільки у 1911 р.

Земства займалися упорядкуванням доріг, організацією медичної допомоги, утриманням народних шкіл, бібліотек, пошти, збирали статистичні дані, організовували сільськогосподарські виставки. Земства сприяли розвитку аптечної справи в Україні: на свої кошти відкривали аптеки, закупали і вивозили лікувальні засоби. Ліки в земських аптеках були доступними для усіх верств населення.

Створення земської системи самоврядування свідчить про оформлення виборної структури в бюрократичній системі управління. Проводячи цю реформу, царизм прагнув послабити революційно-демократичний рух в країні шляхом привернення на свій бік лібералів, які, на думку уряду, замість того, щоб критикувати політику царизму, повинні були допомогти йому, працюючи в державних органах місцевого самоврядування. Уряд також розраховував перекласти на плечі місцевих органів самоврядування ряд невирішених царизмом економічних та соціальних проблем. Хоча земства мали обмежену компетенцію, вони стали осередками формування ліберальної опозиції самодержавству.

У земствах працювали сотні національно-свідомих українців: вчителями, лікарями, ветеринарами, агрономами. Земства в Україні сприяли зростанню добробуту, рівня освіти, національної свідомості населення. Введення земств сприяло розвитку господарської активності, подальшій активізації суспільно-політичного життя, залученню до нього більш широких верств населення, в тому числі й селянства. Утворення земств означало часткову реформу політичної системи, в якій дворянству відводилась провідна роль.

Ще гострішою була потреба в удосконаленні системи судочинства. У 1864 р. була здійснена судова реформа, за якою вводився позастановий, відкритий, незалежний від чиновників суд. Реформою суди поділялись на карні і громадські. Реформа передбачала формальну рівність усіх громадян перед законом. Тепер судочинство відбувалось за участю двох сторін: обвинувачення та захисту, провину підсудного визначали присяжні судді, обрані населенням. Вироки, винесені без участі присяжних, могли бути оскаржені в судових палатах. Був створений інститут мирових суддів, які розв’язували дрібні цивільні справи. В Україні було створено три судові палати: Київська, Харківська та Одеська. Касаційні функції виконував сенат. Судова реформа була найдемократичнішим і найпослідовнішим заходом царизму. Її проведення забезпечило перехід від феодальностанового права до буржуазного, але рівності серед станів усе одно не було.

У 1864 р. почали реформу освіти. Згідно з «Положенням про початкові народні училища» запроваджувалась єдина система початкової освіти, створювалась мережа чоловічих і жіночих класичних гімназій та реальних училищ. Класичні гімназії давали гуманітарну, а реальні училища — технічну середню освіту. Реформи 60-х років відкрили для нижчих верств суспільства більший доступ до освіти на всіх рівнях, включаючи університетський. Вони також удосконалили програму навчання. Головну увагу було звернено на поширення освіти серед народних мас освіти: підготовку популярної літератури, видання підручників, організацію шкіл. П. Куліш організував у Петербурзі видання народних книжок і шкільних підручників. В Україні почали відкривати нові школи для дітей. А для дорослих відкривали освітні школи, які працювали в неділю, через що і отримали назву «недільних шкіл». З 1868 р. було відновлено автономію університетів. У 1878 р. право вступу до університетів отримали жінки.

У 1865 р. була здійснена реформа цензури. Були створені спеціальні органи цензури, посилився нагляд не лише за культурним життям, але за усім суспільством.

У 1870 р. була проведена міська реформа — реформа міського самоврядування. В містах створювались міські думи, члени яких обирались всіма платниками податків міста за безстановим принципом. Міська дума обирала виконавчий орган управління — міську управу, на чолі якої стояв її голова. Органи самоуправління міст підпорядковувались губернаторові та міністрові внутрішніх справ. Міські органи самоуправління займалися питаннями благоустрою, торгівлі, промисловості, охорони здоров’я, утриманням тюрем. Коло функцій міських дум було обмеженим і діяльність їх, як і земських установ, контролювалась царською адміністрацією. Але, попри це, нові органи самоврядування більше відповідали потребам капіталістичного розвитку Росії.

Військова реформа проводилась у 1864—1883 роках. В Україні було утворено три військові округи: Київський, Одеський, Харківський. При командуючому округом діяв штаб та військова рада. Було введено новий військовий статут, загальну військову повинність, строк служби було скорочено до 6 років і 9 років запасу (7 років на флоті і 3 роки запасу). Від служби в армії звільнялось духовенство. Створювалась мережа військових освітніх закладів: військових гімназій та юнкерських училищ, куди мали право вступу і юнаки недворянського походження. Відбулося переозброєння армії. Армію було оснащено сучасними видами зброї, створено паровий військовий флот. Було утворене військове міністерство. Реформа сприяла посиленню боєздатності і мобільності армії.

За фінансовою реформою (1860—1864) було створено державний банк, введено єдиний державний ревізійний центр, акцизне обкладання спиртних напоїв, збільшено податки на товари масового споживання, створено єдині державні каси, що зосереджували в своїх руках усі прибутки і витрати держави. З 1862 р. почали друкуватися в пресі дані про прибутки і витрати держави.

У 1897 р. було прийнято закон про скорочення тривалості робочого часу до одинадцяти годин, обов’язковими були вихідні та святкові дні.

Таким чином, реформи 60-70-х років були обмеженими, непослідовними і половинчастими, але вони створили умови для економічного і політичного розвитку країни в нових умовах. Розвивалась промисловість, торгівля, зростали міста і міське населення. Реформи створили основу для переходу від феодально-станового устрою Російської імперії до буржуазно-представницького устрою. Буржуазні реформи законодавчо визначили і закріпили громадянські права населення, розширили його можливості. Буржуазні за своїм характером реформи 60-70-х років ХІХ ст. були непослідовними і зберігали в недоторканості поміщицьку власність на землю і недоторканість самодержавної влади.