Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України: соціально-політичний аспект

Західноукраїнські землі в складі Австрійської імперії 

Після розділів Польщі наприкінці ХVІІІ століття західноукраїнські землі — Закарпаття, Галичина і Буковина — увійшли до складу Австрійської імперії. Закарпаття входило до складу Угорського королівства і в адміністративному плані підпорядковувалось Братиславському намісництву. Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий край «Королівство Галичини і Святого Володимира». Буковина, яка мала статус герцогства, до 1849 року входила до складу Галичини на правах окремого округу. Населення західноукраїнських земель становило близько 7 мільйонів осіб, було досить строкатим: в регіоні проживали євреї, румуни, чехи, німці, вірмени. Українці серед них становили 70 відсотків усього населення регіону.

Політика австрійського уряду на західноукраїнських землях будувалась за принципом «розділяй і володарюй». Уряд завжди протиставляв інтереси поляків і українців краю, і підтримував інтереси поляків.

Австрійський уряд прагнув зберегти феодальні порядки і затримати розвиток промислового виробництва. Завдяки такій політиці австрійцям вдавалось зберігати становище українських земель як своїх внутрішніх колоній, тому протягом перших десятиліть ХІХ століття промисловість в краї практично не розвивалась.

Основною галуззю економіки залишалось сільське господарство. Землі були в руках поміщиків, що було причиною жорстокої експлуатації селянства. Вся орна земля поділялась на панську (домініальну) і селянську (рустинальну). За користування землею селяни вимушені були відробляти панщину, а також сплачувати велику кількість державних податків і повинностей.

У ХІХ столітті поміщицькі господарства, орієнтовані на ринок, стали збільшувати свої землі за рахунок скорочення селянських земельних наділів. Таким чином, до 40-х років селянські наділи зменшились на 30 відсотків. Малоземелля, ручна праця, виснажена земля, падіння врожайності часто призводили до голоду, епідемій, створювали жахливі умови життя. Економічний гніт супроводжувався національним гнобленням.

У першій половині ХІХ століття на західноукраїнських землях, під впливом революційної боротьби в Європі, активізувався суспільно-політичний і національно-визвольний рух.

Австрійський уряд проводив політику денаціоналізації і асиміляції українського населення західноукраїнських земель. Заборонялось використання української мови в офіційних закладах. Під контроль польського католицького духовенства були передані початкові школи, які, таким чином, стали центрами полонізації. Полонізувалась українська шляхта. Світської української інтелігенції майже не було. Національну інтелігенцію представляло переважно греко-католицьке духовенство — єдина соціальна група, що мала право на вищу освіту. У 1816 році в Перемишлі священик Іван Могильницький заснував релігійне товариство «Товариство галицьких греко-католицьких священиків», яке займалось освітньою діяльністю та видавало українською мовою релігійну літературу. Великий внесок у розвиток шкільної справи зробив галицький митрополит Михайло Левицький. Діячі західноукраїнського національного відродження традиційно називали себе русинами, а свою мову та церкву — «руською». Поняття «русин»,«руський» означали західноукраїнський.

Носієм української культури, мови, побутових традицій залишалось селянство. Посилив протидію колонізаторським процесам рух опришків. Зростав інтерес до минулого. Активізація національного руху дозволила по новому оцінити роль народних мас в історії. Народ розглядався єдиним носієм справжніх ідеалів економічного і соціального життя. Почалось наукове дослідження української мови, була складена українська граматика. Зріс інтерес до усної народної творчості.

У 1833 році у Львові утворилась таємна «Спілка друзів народу», яка згодом увійшла до складу «Товариства вільних карбонаріїв». Метою цієї організації було збройне повстання проти монархії і встановлення на території колишньої Речі Посполитої буржуазно-демократичної республіки. «Спілка» передбачала ліквідацію шляхетських привілеїв, звільнення селян від панщини і передачу їм землі.

Значний внесок у розвиток української мови, культури, в пропаганду визвольних ідей внесли члени створеного в 30-х роках у Львові гуртка «Руська трійця». Ця напівлегальна демократично-просвітницька й літературна організація діяла у Львові у 1833—1834 рр. Учасниками її були студенти духовної семінарії та Львівського університету. Керівниками організації були Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький.

«Руська трійця» об’єднала навколо себе однодумців, які ставили за мету розповсюдження масової української національної свідомості і впровадження української мови і культури в усі сфери суспільного життя. З самого початку існування «Руської трійці» її діяльність була тісно пов’язана з потребами народу. Головним своїм завданням вони вбачали виховання свідомості українців, розвиток української літератури і всього українського суспільства. Важливу роль вони відводили залученню народної культури в розвиток загальнонаціонального суспільного руху. З цією метою члени гуртка здійснювали «ходіння в народ», записували народні пісні і перекази, слова і вислови, якими користувались прості люди. Своєю діяльністю члени гуртка намагались довести, що українці живуть на своїй рідній землі і мають право на власну історію і культуру.

У 1834 році гурток підготував альманах «Зоря». Головна ідея альманаху — показати героїчне минуле, переосмислити його і використати для рішення сучасних проблем українського народу. Цензура заборонила видання альманаху, але це не зупинило членів гуртка. У 1836 році у Угорщині було видано альманах «Русалка Дністрова» — першу в Західній Україні книжку українською мовою. До книги увійшли народні пісні, думи, казки, поетичні, публіцистичні та науково-історичні твори, в яких відстоювались ідеї єдності західноукраїнських земель з усією Україною, важливості вивчення історичного минулого, розповсюдження української мови і культури в усіх українських землях. Уряд відразу зрозумів небезпеку появи книги для колоніального режиму. Відразу після видання весь тираж альманаху було конфісковано, його авторів уряд визнав неблагонадійними. Видання «Русалки Дністрової» стало вершиною діяльності організації «Руська трійця». Скоро вона розпалась, але в історіїзалишилась як перша спроба народу Західної України заявити «про своє існування, про свою національну гідність».

У 1848 році австрійський уряд, наляканий революційними подіями в Європі і активізацією польського визвольного руху, видав указ про відміну кріпацтва. Але революційні події не обминули Австрію.

2 травня 1848 року у Львові була утворена Головна Руська Рада, яка стала виконувати функції українського національного уряду. До її складу входили представники львівської української інтелігенції, очолювані авторитетними керівниками — громадськими діячами Г. Якимовичем і М. Куземським. В містах створювались окружні Ради. Організовувались збройні формування — загони січових стрільців.

Члени Ради склали петицію до австрійського імператора, яку підписали 200 тисяч українців. В петиції обґрунтовувалась правомірність державницьких вимог українців Галичини, держава яких за часів Данила Галицького і його нащадків в ХІІІ столітті була однією з найсильніших в Східній Європі.

У червні 1848 року українські делегати взяли участь в Слов’янському конгресі в Празі, де продовжували відстоювати самобутність українського народу і його право мати власну державу. У тому ж році у Львові зібрався «Собор руських вчених», на якому було проголошено рівність української мови серед інших слов’янських мов. Одночасно була утворена «Галицько-Руська Матиця» — культурно-просвітницьке товариство, яке мало займатися питаннями шкільної освіти українського населення.

Найбільших успіхів українська національна революція досягла в культурно-освітній діяльності. 15 травня 1848 року вийшов перший номер газети «Зоря Галицька». У Львівському університеті буластворена кафедра української мови і літератури, яку очолив Яків Головацький. В жовтні у Львові відбувся з’їзд «письменників і прибічників народної освіти».

Під час революційних подій 1848-1849 років активізувався національний рух і на Буковині, де народний бунтар Лук’ян Кобилиця очолив боротьбу народних мас за політичну автономію краю. Таким чином революційна ситуація 1848 року допомогла українцям на західних землях виступити з національними вимогами, усвідомивши себе як окрема нація.

Згодом посилення реакції, яке охопило усі сторони життя, призвело до згортання політичних реформ на західно-українських землях. Австрійський парламент розігнали, конституцію скасували, українським землям повернули старий адміністративний устрій. Припинила свою роботу Головна Руська Рада (в 1851 році вона змушена була проголосити про саморозпуск).