Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України: соціально-політичний аспект

Українці в російському та польському революційному русі 

Однак, перемога в війні не могла не вплинути на всі сторони суспільного життя України. Війна і перемога, закордонний похід російської армії піднесли національний дух українського народу, підштовхнули його до боротьби проти кріпосництва і російського самодержавства.

Криза феодального ладу, розвиток капіталістичних відносин, народні рухи в країні після війни 1812 року, прагнення прогресивних сил до реформ з одного боку, з іншого — посилення феодального тиску, сприяли виникненню в Росії революційного руху. Провідну роль у цьому русі відігравали дворянські революціонери — декабристи, що поставили перед собою високу мету — знищити самодержавство і ліквідувати кріпосництво. Вони розробили програму революційних дій, розгорнули в ній картину майбутнього суспільного і політичного устрою Росії.

У 1816 році вони створили товариство в Петербурзі і Москві: «Союз порятунку», або «Товариство істинних синів вітчизни». Союз об’єднав близько 30 членів, деякі з них були тісно пов’язані з Україною. Наприклад, активними учасниками товариства були брати Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли, поміщики з Миргородщини, вихідці з відомого старшинсько-козацького роду, рідні онуки гетьмана України Данила Апостола. Статут організації визначав і головну мету — встановлення в Росії представницького правління в формі конституційної монархії, скасування кріпосного права, здійснення перевороту силами військ.

З причин глибоких суперечностей між радикальною і поміркованою частинами товариства «Союз порятунку» припинив своє існування. Замість нього в Москві виникла нова таємна організація — «Союз благоденства». Основне завдання союзу його члени вбачали в підготовці громадської думки для здійснення політичного перевороту в Росії. Вони виступали за повалення деспотичної монархії, запровадження конституції, встановлення республіки. Члени Союзу вважали основою майбутнього людського суспільства загальну справедливість. Соціальну революцію вони сприймали як шлях до морального удосконалення суспільства і просвітництва. У 1818 році цей рух розповсюдився і на Україну.

У 1821 році виникло «Південне товариство», до якого увійшли деякі офіцери з частин 2-ї армії, яка була розташована в Україні, Його керівником було обрано Павла Пестеля. «Південне товариство» розділялось на дві «управи»: тульчинську на чолі з П. Пестелем (при цьому він залишався головою усієї організації) і Кам’янську на чолі з В. Давидовим і С. Волконським. У 1823 році в Василькові виникла третя «управа» на чолі з С. Муравйовим-Апостолом і М. Бестужевим-Рюміним. 

Пестель став автором розгорнутої політичної програми «Південного товариства» — республіканської конституції під назвою «Руська правда». В цілому ця програма була направлена проти царизму, проти монархічної ідеології. Вона передбачала ліквідацію кріпосного права, зрівняння вправах усіх громадян держави, ліквідацію станових привілеїв, наділення селян поміщицькою землею без викупу, запровадження освіти і політичних свобод для народу. При розв’язанні національного питання Пестель вважав радикальним не відгородження народів, а об’єднання їх з російським народом, який, на його думку, стояв на вищому рівні суспільного розвитку.

У 1823 році опозиційно налаштовані офіцери заснували у Новограді-Волинському третю таємну організацію «Товариство об’єднаних слов’ян». Її організаторами стали брати Борисови та польський офіцер Юліан Люблінський. Восени 1825 року товариство об’єднувало близько 60 осіб — молодші офіцери і місцеві дрібні чиновники. Своїм складом воно відрізнялось від «Південного товариства», де переважали представники російського та українського дворянства. Головна програма і ідея товариства — об’єднання слов’янських народів в федеративний демократичний союз, що охопив би слов’янські землі між чотирма морями — Чорним, Балтійським, Адріатичним і Льодовитим. Об’єднані слов’яни розраховували на успіх збройного повстання і розповсюджували свої погляди серед солдатів.

У 1825 році «Товариство об’єднаних слов’ян» об’єдналось з «Південним товариством», утворивши четверту управу — «Слов’янську» в Новограді-Волинському. Очолила нову управу «директорія» в складі братів Борисових і Горбачевського. Члени таємних військових організацій не обмежували свою діяльність пропагандою громадянських ідеалів і розробкою конституційних документів. Готували вони і збройне повстання проти царського самодержавства, розробляли тактику його підготовки і проведення. Протягом трьох років, починаючи з 1822 року, вони щорічно проводили таємні з’їзди в Києві. Врешті-решт прийшли до висновку, що центром державного перевороту повинна стати Україна. Виступ намітили на весну 1826 року, коли до Києва мав приїхати цар Олександр І, щоб оглянути війська, розташовані в Україні.

Але розвиток подій в Росії змусив революціонерів змінити свої плани. Справа в тому, що у листопаді 1825 року в Таганрозі несподівано помер цар Олександр І. Керівники «Північного товариства» вирішили скористатись моментом і відкрито виступили проти самодержавства. Повстання відбулось 14 грудня 1825 року вдень присяги військ на вірність новому царю Миколі І. Керівники повстання вивели на Сенатську площу кілька військових частин чисельністю в 3 тисячі осіб. Але повстання не було підготовлене. Солдати не знали мети повстання, акція не була підтримана населенням, тому царські війська легко розсіяли повстанців. Члени таємних організацій були заарештовані. Повстання на Сенатській площі — придушене.

Довідавшись про поразку повстання в Петербурзі, керівники «Південного товариства» вирішили прискорити виступ, до якого також готовими не були. Напередодні були заарештовані деякі провідні члени організації, в тому числі і П. Пестель. Керівництво перейшло до С. Муравйова-Апостола, який і вирішив підняти 28 грудня Чернігівський полк. На пошуки союзників і підтримки було марно витрачено три дні. Урядові війська, які були послані на приборкання повсталих на марші розстріляли Чернігівський полк. Муравйова-Апостола було тяжко поранено, 900 солдатів здалися без бою.

Царизм жорстоко розправився з керівниками повстання. П’ятьох з них повісили: К. Рилєєва, М. Каховського, С. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна та П. Пестеля. Багатьох офіцерів було відіслано на Кавказ під кулі горців, та до Сибіру. Солдатів покарали шпіцрутенами та перевели до інших полків.

Незважаючи на невдачу повстань, для наступних поколінь російських революціонерів, декабристи стали взірцем мужності, героїзму, самопожертви і відданості революційній справі. Вони пожертвували усіма благами свого стану заради прогресу суспільства. Революційний подвиг декабристів назавжди залишився в народній пам’яті як подвиг героїв, що вперше в історії Росії виступили проти деспотичного самодержавного ладу. Після поразки декабристів в Росії настала смуга реакції, жорстоких репресій самодержавства проти будь-яких проявів вільнодумства і непокори. Особливим царським указом від 3 липня 1825 року було створено таємну поліцію — ІІІ відділення «особистої його величності канцелярії», мета якої — переслідувати «державних злочинців». Суворій цензурі підлягало друковане слово. Посилився нагляд за вищими навчальними закладами, які вважались потенціальними розповсюдниками «небезпечних» і «шкідливих» ідей.

Після повстання декабристів, не дивлячись на жорстокі репресії царизму, в колах російської та української інтелігенції, серед студентів, викладачів, чиновників, офіцерів не припинявся опозиційний рух. По всій країні розповсюджувалися твори французьких соціалістів-утопістів, твори О.С. Пушкіна, К.Ф. Рилєєва та інших поетів, численні програми ліквідації кріпосництва, обмеження монархії або повалення царизму та встановлення республіки.

Після поразки декабристів царський уряд посилив жорсткий поліцейський режим і довів самодержавно-кріпосницьку систему до останньої крапки. Основними методами внутрішньої політики Миколи І було посилення феодального гніту, військова муштра, поліцейська регламентація усього життя. Особливо жорстоко уряд придушував селянські виступи.

У листопаді 1830 року почалось повстання в Польщі, метою якого було відродження незалежної Польщі в кордонах 1772 року (до першого поділу). Повстання, яке почалось в Варшаві, переросло в тривалу, кровопролитну війну польських патріотів з царською Росією. Боротьба велась під гаслом «За нашу і вашу свободу» — тобто свободу польського, російського і українського народів, поневолених самодержавством.

Польський сейм звернувся до населення Правобережної України із закликом до повстання. Але загального повстання правобережна шляхта підняти не змогла. Українські селяни повстання не підтримали. Навпаки , відкрито вороже ставлення селян до польських поміщиків викликало у останніх панічні настрої і стримувало їх активність. Польську шляхту лякала можливість повернення на Правобережжя гайдамаччини.

На традиційній недовірі і ворожості між польською шляхтою і українськими селянами будувалась політика російського уряду і тактика російського командування. За затримку і видачу польських поміщиків, що були залучені до повстання, або симпатизували повстанцям, українським селянам обіцяли свободу, переведення їх в розряд державних. Звичайно ж, після поразки повстання про цю обіцянку забули.

Змагаючись з польським повстанським рухом, царизм одночасно проводив великодержавну політику стосовно України, не визнаючи існування українського народу як окремої етнічної спільноти. Кількість військ, розташованих в Україні, особливо на Правобережжі, постійно збільшувалось. Для посилення російської армії в Київській і Подільській губерніях було створено 5 нових округів військових поселень з кількома десятками тисяч поселенців.