Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України: соціально-політичний аспект

Посилення Київської Русі. Володимир Великий, Ярослав Мудрий

Володимир Великий (980—1015) започаткував нову добу в історії Київської Русі. За його князювання давньоруська держава досягла найвищої могутності і розквіту.

Володимир провів військову реформу, замінивши племенну організацію князівської дружини на найману, чим сприяв формуванню та посиленню верхівки військової знаті. Відчуваючи велику потребу всильному війську, Володимир із задоволенням приймав до своєї дружини виходців з народу, які готові були захищати свою землю, не шкодуючи свого життя. Події тих часів оспівав народ в циклах билин про мудрого князя Володимира Красне Сонечко і про руських богатирів з народу, які охороняли Київ на заставах богатирських від «силушки поганої».

За часів Володимира почалось карбування перших золотих і срібних монет. На одній зі сторін монет було зображення Христа, на іншій зображення великого князя с хрестом в руці. На деяких монетах вперше як герб князя зображували тризуб.

Володимир розпочав судову реформу. Його «Устав земельний» став згодом основою для підготовки першого письмового збірника правових норм Русі — «Руської правди» Ярослава Мудрого.

У ІХ—Х століттях феодальні відносини стали головною тенденцією в соціально-економічному розвитку Давньої Русі. У ІХ столітті почався, а у Х продовжувався процес формування панівного класу феодалів, до складу якого входили князі та місцеві бояри. Феодальне землеволодіння збільшувалось як за рахунок великокняжих і княжих пожалувань, так і шляхом захоплення феодалами вільних земель і земель общинників. Для феодалізму характерна повна або неповна залежність селян від феодала. Залежний селянин обробляв не лише землю феодала, але і свій земельний наділ, який, в свою чергу, він отримував від феодала або від феодальної держави. Археологічні розкопки (поховання бояр, багатих дружинників, залишки укріплених приміських маєтків — вотчин) дають уявлення про те, як далеко зайшло майнове розшарування на Русі уже у Х столітті. Так, в Київській Русі тільки князі, бояри та церква мали право власності на землю. Вони не платили данини, мали цілий ряд інших привілеїв. Таким чином, поряд з поділом суспільства на класи, йшов і процес формування станового ладу. Крім феодалів, існували вільні селяни-общинники, вільне міське населення, феодально залежні селяни та раби.

Основну масу міського та сільського населення Київської Русі складали «люди» — феодально-залежні селяни, яких експлуатувала держава шляхом збирання данини, розмір якої залежав від кількості та якості землі, що була у розпорядженні селянина. Значну частину населення становили смерди. Смерд був особисто вільною людиною і разом з сім’єю вів своє господарство. За право володіти самостійним господарством смерд платив князю данину. З подальшим розвитком феодалізму кількість і роль смердів в Київській Русі зменшувалась, вони перетворювались в феодально-залежних селян, яких називали «закупами». «Руська правда» закупом називає людину, яка потрапила в боргову кабалу і була зобов’язана своєю працею в господарстві феодала повернути отриману в нього «купу». Закуп працював в полі, доглядав за худобою, і був обмежений у своїх правах. Перш за все це стосувалось права переходу від одного пана до іншого. Але закупа не можна було продавати в холопи, віддавати в рабство.

В Київській Русі існувало рабство. У Х—ХІІ столітті рабів-полонених називали «челядь». Вони були повністю безправними. Людей, які ставали рабами з інших причин, називали «холопами». Джерелами холопства були: самопродаж, одруження з рабами, в холопа автоматично перетворювався закуп, який спробував втекти, або мав якусь іншу серйозну провину. Холопи звичайно використовувались як домашня прислуга.

Таким чином, у другій половині Х століття феодальні відносини в Київській державі уже сформувалися і потребували законодавчого підтвердження та ідеологічного обґрунтування. В цей же період завершилося становлення державної структури на чолі з князем, завершився процес формування централізованого і розгалуженого апарату управління. Посадовими особами державної адміністрації виступали представники дружинної знаті. При князях діяла рада (дума), як своєрідна нарада князя з верхівкою дружини. Князі призначали з числа дружинників намісників в містах і воєвод — провідників різних за чисельністю і призначенню військових загонів. Зі складу дружини виділяються й управителі княжого вотчинного господарства — тіуни (з ХІІ століття вони входять до системи державного управління).

Зміцніла великокнязівська влада, новоутворений клас феодалів потребували ідеологічного обґрунтування свого класового панування. Язичництво вже не відповідало вимогам нового класового суспільства.

Найбільшим досягненням в діяльності Володимира Великого було прийняття християнства.

Вибір релігії залежав від конкретних політичних і економічних потреб того часу. У Володимира була альтернатива — християнство або іслам — дві високорозвинуті на той час релігійні системи. Він вибирав і обрав християнство, за допомогою якого сподівався досягнути нових, більш значних результатів в політичному і соціально-економічному розвитку Київської Русі. Задовго до Володимира в Києві уже добре було відоме християнство і його основні догми, які так добре відповідали потребам феодальної держави. Відомо, що ще до Володимира існувала в Києві церква святого Іллі (аналог язичницького Перуна). Але київські князі не поспішали з прийняттям християнства і перш за все тому, що за богословсько-юридичними законами Візантії прийняття хрещення в Константинополі означало перехід охрещенного народу під васальну залежність від Візантії.

Обравши православне християнство релігією своєї держави і не бажаючи підкоритись Візантії, Володимир передбачливо спочатку з військом вдерся в Крим, взяв Херсонес, а потім почав диктувати свої умови візантійським імператорам. Він, по-перше, зажадав руки візантійської царівни Анни, а по-друге, висловив бажання прийняти християнство особисто і охрестити народ. При цьому ні про який васалітет мови бути не могло. Князь поспішав з прийняттям нової релігії, про що свідчить сам факт хрещення. Так, у 988 році, прагнучи швидше охрестити свій народ, Володимир під страхом покарання наказав загнати натовп киян в притоку Дніпра річку Почайну і там всіх одночасно охрестити. Не звертаючи уваги на опір людей старої віри, за наказом князя знищувалися старі язичницькі ідоли, швидко будувались християнські храми.

Церква, організаційні структури і служителі якої були цілком запозичені і привезені з Константинополя, отримала широкі привілеї та автономію, на її потреби надходила частина княжих прибутків.

Могутніми церковними організаціями стали монастирі, які відігравали важливу роль в історії середньовічних держав. Деякі центральні монастирі, такі як Києво-Печерський (заснований у XI ст.) стали своєрідними духовними академіями, до них охоче вступали сини бояр і заможних міщан, які прагнули зробити кар’єру. Як правило, в таких монастирях були прекрасні бібліотеки, ченці писали літописи і складали проповіді тощо.

Запровадження на Русі християнства мало позитивне значення. Воно сприяло більш тісному об’єднанню навколо Києва окремих земель, створювало кращі умови для розвитку зв’язків Київської Русі з Візантією та іншими країнами, для піднесення міжнародного авторитету Давньоруської держави. Нова релігія і її структури сприяли зміцненню великокнязівської влади. Духовенство переконувало народ в тому, що «властителі бо от бога устроєні», що покорою і послушанням в цьому житті людина купує собі блаженство після смерті.

В самій Київській державі християнство мало великий вплив на подальший розвиток культурного і економічного життя країни. Його впровадження сприяло збагаченню руської літератури, більш інтенсивному поширенню письменності і освіти, залученню народу до культурних багатств Візантії, інших країн Європи.

Після смерті Володимира боротьба за великокнязівський престол між його синами розгорілася з новою силою. Туровський князь Святополк (син князя Ярополка, убитого під час усобиці в боротьбі з Володимиром) захопив Київський престол і організував підступне вбивство своїх братів Бориса, Гліба і Святослава (Борис і Гліб були пізніше канонізовані церквою і стали першими руськими святими). У 1016 році проти Святополка виступив новгородський князь Ярослав, старший син великого князя. Продовжувалась війна за Київ майже 20 років. Перемогу в цій братовбивчій війні одержав син Володимира Ярослав, прозваний в народі Мудрим.

Спочатку він вимушено ділив владу і державу (по Дніпру) зі своїм братом Мстиславом, а після його смерті сам правив державою (1034— 1054). Ці двадцять років його правління в історії вважають апогеєм могутності Київської Русі. Він розвинув і вдосконалив досягнення свого батька. Ярослав продовжував розширювати кордони Київської держави за рахунок західних і північних слов’янських, а частково, і не сло в’янських земель. Велике значення для подальшого зміцнення і безпеки руських земель мала боротьба Ярослава з печенігами. На початку ХІ століття кочові племена печенігів вже займали правий і лівий береги нижнього Дніпра. Вони продовжували здійснювати швидкі і рішучі набіги на руські землі, завдаючи величезної шкоди містам і селам.

Могутня оборонна лінія на південних кордонах, що була побудована за часів Володимира Святославовича, стримувала набіги печенігів, але вони ще довгий час продовжували загрожувати руським землям.

У 1136 році дружина Ярослава розбила печенігів. Згідно з переказами, на честь вирішальної перемоги над печенігами за наказом Ярослава Мудрого було побудовано Софійський собор у Києві.

В середині ХІ сторіччя ослаблених печенігів з південних руських степів витіснили тюркомовні кочові племена кипчаків, що прийшли з Азії. На Русі їх називали половцями.

За часів князювання Ярослава Мудрого ще більше зріс авторитет Київської держави в світі. Цьому сприяли широкі шлюбні зв’язки династії Ярослава з провідними європейськими династіями. Сучасники називали Ярослава Мудрого «тестем Європи». Дочка Ярослава Мудрого Анна була дружиною французького короля Генріха І, Анастасія — угорського короля Андрія І, Єлізавета — Геральда Норвежського (потім Свена Датського), польський король Казимир був одружений з сестрою Ярослава Добронєгою. Руська церква підтримувала династичні шлюби, бо вони дозволяли їй розширювати свій вплив в Європі.

Але гучна слава Ярослава Мудрого пов’язана, перш за все, з його внутрішньою політикою. Внаслідок активної діяльності Ярослава по всій країні стало поширюватись християнство: будувались і перетворювалися на осередки культури монастирі, зводилось багато храмів. Тільки в Києві за часів його правління було побудовано 400 церков.

А митрополитом київським вперше був призначений «русин» Іларіон. Його знамените «Слово про закон і благодать» і в наш час залишається неперевершеним пам’ятником письменності раннього середньовіччя.

За часів Ярослава Мудрого було побудовано Софійський собор — головний храм давньоруської держави, присвячений Мудрості Господній. Собор являв собою розкішну тринадцятиглаву споруду (символізуєХриста і його 12 апостолів), прикрашену прекрасними мозаїками і фресками. При Софійському соборі Ярослав Мудрий заснував бібліотеку і архів, було відкрито школу. Школи, бібліотеки відкривались при монастирях і великих церквах в Києві та в інших великих містах. Сучасник тих подій західний літописець з Бремена Адам називав Київ окрасою Сходу і суперником Константинополя.

За князювання Ярослава на Русі було складено перший писаний збірник законів «Руська правда», який об’єднав усі загальноприйняті в той час юридичні закони. «Руська правда» забезпечувала недоторканість феодальної власності, відбивала правові норми ранньофеодальної держави. За створення «Руської правди» Ярослава стали називати Мудрим. «Руська правда» є одним з найцінніших джерел для вивчення історії феодальних відносин Київської Русі.

Ярослав Мудрий зробив спробу вирішити і одну з найбільш складних проблем свого часу — проблему престолонаслідування. Міжусобну братовбивчу боротьбу за престол Ярослав випробував на собі, і не хотів, щоб його дітей спіткала така ж доля. Він вирішив при розподілі земель і політичної влади використати принцип старшинства в межах родини. Згідно з цим принципом першим правителем Києва (після його смерті) повинен був стати старший син князя (Ізяслав). Другий син за віком отримував у володіння землі, що за своїм значенням займали друге місце після Києва. Інші сини одержували землі в тій же послідовності. Якщо звільнялося одне із місць, то вся «братія» просувалася ближче до Києва. Надаючи таким чином кожному синові можливість правити в Києві, Ярослав мав надію ліквідувати суперечки і війни, пов’язані з престолонаслідуванням. Однак так зване «правило ротації» суперечило давній традиції — наслідуванню престолу від батька до сина.

Сини померлих князів стали заявляти свої права на батьківську землю, не бажаючи поступатися своїми правами рідному дядькові. Це призвело до жорстоких сутичок всередині династії і стало однією із причин розпаду Київської держави. Зі збільшенням числа князів конфлікти стали посилювались. У 1093 році помер останній син Ярослава — Всеволод. Його смерть відкрила широкі можливості боротьби за великокня зівський стіл — кожен з онуків Ярослава Мудрого вважав себе претендентом на київський престол.

Княжі усобиці послаблювали руську землю, чим просто не могли не скористуватись половці. У 1093 році вони розбили руські війська під Триполем і майже впритул наблизились до Києва. Київський князь Святополк втік з поля бою, залишивши киян напризволяще. Тоді половці пройшли по усій Південній Русі, знищуючи усе на своєму шляху. Сучасник тих подій з жахом писав «Усі міста і села опустіли. Пройдемо по полях, де раніше паслись табуни коней, овець і волів — ми побачимо все безплідним; лани поросли бур’яном і тільки дикі звірі живуть там. Велику кількість руського люду половці забрали в рабство».

Зупинити міжусобну боротьбу і об’єднати руські землі для боротьби з половецькою навалою спробував переяславський князь Володимир Мономах. Він намагався зберегти політичну єдність руських земель, закликав князів припинити міжусобну війну. Він став ініціатором княжого з’їзду, який зібрався в Любечі у 1097 році. На з’їзді йшла мова про припинення чвар і необхідність об’єднання для боротьби з ворогами. Князі домовилися про спільну боротьбу з кочовими племенами половців: «з’єднаймося в єдино сердце и блюдем Руську землю».

Шестеро князів, які були присутні на з’їзді, проголосили, що віднині кожен князь має володіти тими землями, які він успадкував від свого батька. Святополк Преславович як старший брат отримав Київ з Туровом і Пінськом і титул Великого князя, Володимир Мономах — Переяславське князівство і Ростово-Суздальську землю, Олег і Давид Святославовичі — Чернігів і Сіверську землю, Рязань і Тмутаракань, Давид Коревич — Володимир-Волинський з Луцьком, Василько Ростиславович (з братами) — Галицькі землі. Літописець пише: «I на цім вони цілували хреста: «А якщо відтепер хто на кого встане, то проти того будем ми всі і чесний хрест». I сказали вони всі: «Хай буде проти нього хрест чесний і вся земля Руська».

Таким чином князі на з’їзді встановили цілковито новий принцип організації влади на Русі. Руська земля віднині не вважалась єдиним володінням всього княжого дому. Це були окремі «вотчини», об’єднані окремими політичними угодами. Фактично на Любецькому з’їзді було проголошено принцип династичного поділу Руської землі між різними княжими гілками при дотриманні її єдності перед зовнішньою небезпекою.

Учасники з’їзду прийняли рішення збирати з’їзди для вирішення спільних справ. Постанова з’їзду була закріплена присягою князів.

Проте, як виявилось, розділити землю легше, ніж бути одностайними. Після з’їзду феодальна війна продовжувалася. Вся Руська земля нагадувала театр воєнних дій. В свої союзники князі брали поляків, половців, угрів, що ще більше підривало господарство Русі. Любецький з’їзд увійшов в історію як перша спроба припинити княжу ворожнечу і об’єднати зусилля князів для боротьби з зовнішніми ворогами.

Київським князем Володимир Мономах став після того, як його запросили київські бояри, налякані народним повстанням в Києві в квітні 1113 року. Щоб заспокоїти народ новий великий князь, прибувши до Києва, негайно видав новий закон — «Устав Володимира Всеволодича», який значно полегшив становище міської бідноти, боржників і закріпачених селян-закупів, що потрапили в боргову кабалу до бояр.

Ненадовго, всього на 12 років Володимиру Мономаху вдалося укріпити державну єдність. Силою свого авторитету Володимир Мономах зумів об’єднати більшість розпорошених руських земель і підкорив своїй владі удільних князів. Піклувався він і про будівництво Києва та інших міст. У Києві було побудовано міст через Дніпро, з’явились нові храми, поповнювалась державна скарбниця. Київ переживав нове піднесення і дійсно став столицею величезної, найбільшої в Європі держави.

Значно зріс в цей час міжнародний авторитет і позиції Русі. Припинились спустошливі набіги половців. Існують перекази, що Володимир Мономах 83 рази, об’єднавши сили з іншими князями і мобілізувавши населення, виступав проти половців і знищив 200 половецьких вождів. Ці походи принесли Володимиру Мономаху гучну славу і популярність. Поліпшились стосунки з Візантією та з іншими країнами. Зріс міжнародний авторитет Київської держави. Монархи Європи прагнули породичатися з могутнім київським князем.

Володимир Мономах був видатним також письменником свого часу. Його знамените «Повчання дітям» відзначається високими літературними характеристиками, проникнуте ідеями гуманізму, християнської моралі, любові до ближнього, турботою про рідну землю. Цей твір можна вважати і видатною пам’яткою педагогічної думки Давньої Русі.

З ім’ям князя пов’язують існування шапки Мономаха, яку він начебто отримав від візантійського імператора і якою протягом кількох століть вінчали на царство російських монархів.