Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України: соціально-політичний аспект

Посилення антифеодального руху в Україні в першій половині XIX ст.

Жорстока експлуатація селян змушувала їх захищати свої права. Селянські протести приймали різні форми — від скарг на поміщиків і адміністрацію до масових втеч і повстань. Досить поширеним було надання скарг на свавілля поміщиків до урядових установ і особисто цареві. За уявою селян цар був втіленням найвищої справедливості. Не діставши відповіді, селяни відмовлялись відробляти панщину, підпалювали маєтки, вбивали або виганяли поміщиків, сподіваючись таким чином здобути волю. Особливо масового характеру набули підпали на Правобережжі України у 30-50-х роках ХІХ ст. 

Протягом всього дореформеного періоду не припинялись масові втечі селян з Правобережної України, з Лівобережжя на Південь.

Період з 1826 по 1856 роки вісторії селянської боротьби характеризувався неухильним посиленням антифеодального руху, який часто виростав в грізні збройні повстання. Все частіше уряд вимушений був використовувати війська для придушення цих повстань.

Масові виступи селян проти гнобителів відбувалися то в одному, то в іншому місці, охоплювали одночасно декілька сіл і навіть цілі регіони. Значні селянські заворушення відбулись на початку ХІХ ст. в Київській, Полтавській, Херсонській губерніях. У першій чверті ХІХ ст. розгорнулась тривала боротьба селян Поділля під проводом легендарного Устима Кармелюка. В повстанських загонах Кармелюка брало участь близько 20 тис. селян. Повстанці нападали на поміщицькі садиби, грабували їх, награбоване ділили між собою або роздавали бідним селянам. Партизанські загони Кармелюка діяли на Поділлі, Київщині, Волині, в Бессарабії. Селяни підтримували Кармелюка, надавали йому притулок і тому він довго залишався невловимим. Майже чверть століття (1814—1835 рр.) продовжувалась боротьба подільських селян. У 1835 році під час облави ватажок повстання був вбитий. Було засуджено більш ніж 2700 повстанців.

У 1848 році спалахнуло кілька повстань на Буковині під керівництвом Лук’яна Кобилиці.

У 1819 році почались виступи військових поселенців Чугуєва, що відмовились виконувати накази військового начальства. Для придушення повстання уряд використав військо. Було заарештовано було понад 1000 повстанців. Керівники повстання одержали по 1200 ударів шпіцрутенами. 20 осіб не витримали катувань і померли, 400 осіб було відіслано до Сибіру.

У 1825 році спалахнуло повстання в Уманському повіті на Київщині, очолене солдатом Олексієм Семеновим. У 1825—1827 рр. на Харківщині діяли повстанські загони під проводом Івана Звонаренка. Значними були заворушення селян на Правобережній Україні в зв’язку з проведенням інвентарної реформи 1847—1848 рр., але найбільш масовим став виступ селян під час Кримської війни, приводом до якого стало формування державного ополчення. Влітку 1855 року повстання охопило 16 губерній Росії. Найбільшого розмаху воно набуло на Київщині і отримало назву «Київська козаччина».

У першій половині ХІХ ст. селянство було основною революційною силою на арені політичної боротьби. Усі селянські виступи потерпіли поразку, але їх посилення змусило уряд поставити питання про скасування кріпацтва в Росії.