Історія України: соціально-політичний аспект

УКРАЇНА В XIX СТОРІЧЧІ

Україна в складі російської та австрійської монархій в першій половині X.IX ст. Посилення антифеодального руху в Україні в першій половині XIX ст. Криза кріпосництва та розвиток капіталістичних відносин в Україні. Участь українців у війні з наполеонівською Францією. Українці в російському та польському революційному русі. Початок національного відродження. Західноукраїнські землі в складі Австрійської імперії. Реформи 60-70-х років в Росії і Україні. Розвиток капіталізму в промисловості і сільському господарстві. Посилення національного і соціально-політичного руху в Україні. Культура України XIX ст. 

Україна в складі російської та австрійської монархій в першій половині XIX ст. 

Кінець ХVІІІ — початок ХІХ ст. став періодом невпинного зростання могутності Російської держави, що прибрала до рук більшу частину українських земель. На межі століть Україна остаточно втратила автономні права та перетворилась у звичайну провінцію Росії. Адміністративно вона поділялась на Лівобережну Україну, Південно-Західний край та Новоросію. До складу лівобережних українських земель увійшли дві історичні області — лівобережна частина Наддніпрянщини і Слобідська Україна. Лівобережну Наддніпрянщину в офіційних документах називали Малоросією. На її території у 1796 році було утворено Малоросійську губернію, яку в свою чергу у 1802 році розділили на дві губернії — Чернігівську і Полтавську. На більшій частині Слобожанщини у 1796 році було утворено Слобідсько-Українську губернію. У 1835 році її перейменували в Харківську.

Правобережну частину Наддніпрянщини (Південно-Західний край) у тому ж таки 1796 році поділили на три губернії — Київську, Волинську і Подільську. Як і раніше, панівне економічне становище в цьому районі зберігала польська шляхта. Їй належали тут офіційні посади і величезні маєтки. Як і за часів Речі Посполитої, в офіційних установах Правобережжя на початку ХІХ ст. використовувалась польська мова. У 1832 році правобережні губернії були об’єднані в єдине Київське генерал-губернаторство. Головна мета цього об’єднання — придушення польського національно-визвольного руху на Правобережжі.

На відібраних у Війська Запорозького степових просторах Північного Причорномор’я і Приазов’я російський уряд утворив Новоросійську губернію, яка у 1802 році була також поділена на три губернії — Катеринославську, Таврійську і Херсонську. Територія Південної України швидко освоювалась завдяки зусиллям держави, яка надавала матеріальну допомогу і додаткові пільги не тільки вихідцям з Росії, що виказували бажання переселитися на нові землі, а й десяткам тисяч іноземців — німців, сербів, болгар, молдаван, греків. Швидке освоєння родючих земель Південної України доповнювалась і стихійною народною колонізацією. На півдні почали виникати міста, що вже у другій половині ХІХ ст. стали значними промисловими і торговельними центрами України.

Після російсько-турецької війни 1800—1812 рр. до Росії відійшла територія між річками Дністер і Прут, що була заселена переважно молдаванами. Тут була утворена Бессарабська область. До неї включили три українські повіти — Ізмаїльський, Акерманський і Хотинський.

Реформування адміністративної системи в Україні сприяло посиленню влади центру над окраїнами, ліквідації національних особливостей та русифікації українського населення. Таким чином, старий козацький устрій на території України було остаточно ліквідовано, а її територія була поділена на дев’ять губерній. Крім того, з політичних та воєнних причин губернії об’єднали в більш значні адміністративні одиниці — генерал-губернаторства. У першій половині ХІХ ст. в Україні було три генерал-губернаторства: Київське, Малоросійське і Новоросійсько-Бессарабське.

Губернатори та генерал-губернатори призначались царем особисто. Спеціальним царським указом вони проголошувались повноправними «хазяями» губерній, мали право контролювати діяльність усіх установ і підприємств. Військовим генерал-губернаторам підпорядковувалась не тільки місцева адміністрація та поліція, але й війська, які були розквартировані на території губернії. Губернатори та генерал-губернатори мали в своєму розпорядженні численну армію чиновників, опирались на підтримку місцевих поміщиків. (Нагадаємо, що після ліквідації українських установ та полків, багато представників української старшини посіло пости в російських установах України, а також одержали грамоти на дворянство).

І все ж таки ключові пости в адміністрації займали переважно російські чиновники. В канцеляріях, судах, побутовому спілкуванні панувала російська мова. І навіть та частина української інтелігенції, яка ще хотіла зберегти власну національну культуру, змушена була пристосовуватись до нових реалій.

Важливою державною установою була Казенна палата, що відала збиранням з населення різноманітних державних податків, які, здебільшого, в Україні не затримувалися, а йшли на зміцнення царського режиму.

Починаючи з 50-х років ХІХ ст., за наказом царського уряду генерал-губернатори посилили всебічний нагляд за «настроями» населення. Допомагали владі у виконанні цих «важливих» функцій губернські жандармські управління.

Царизм всіляко зміцнював в Україні самодержавно-кріпосницький лад. Спираючись на російських поміщиків, які отримали в Україні величезні наділи землі, царський уряд оберігав станові привілеї українських поміщиків, які, в свою чергу, «вірою і правдою служили російському цареві».

На межі ХVІІІ—ХІХ ст. Україна продовжувала залишатись аграрною країною. Сільське господарство, як і раніше, було основою економічного життя України. З 7,5 млн. жителів України початку ХІХ ст. переважну більшість становило селянство. В цей час сільське господарство переживало певне піднесення: розширилася площа орних земель, з’явились нові сільськогосподарські культури, почали використовуватися сільськогосподарські машини. Широкого розмаху набуло тваринництво, особливо вівчарство, бджільництво.

У 20—30 рр. ХІХ ст. у суспільно-політичному житті домінували кріпосницькі відносини, засновані на власності поміщиків на землю, залежності селян від пана. Землевласник мав право на працю і майно селянина, на його продаж разом з землею або навіть без неї. Селянин, що перебував у кріпосній залежності, не мав права розпоряджатись набутим нерухомим майном або спадщиною, виступати в суді, скаржитися на поміщика тощо. Поміщик ніс відповідальність лише за вбивство кріпака.

В цілому поміщицькі селяни становили 40 відсотків від усього населення України, що входила до складу Російської імперії. Панщина становила 4—5 днів на тиждень, в окремих регіонах поміщики встановлювали 7-денну панщину. Широко використовувалась урочна система: поміщик давав селянам на день таке завдання, що його не можна було виконати і за два чи три дні. Крім того, поміщики, пристосовуючись до реалій товарного господарства, розширювали свої (за рахунок селянських) маєтності, витісняли селян на віддалені та неродючі землі. В результаті в багатьох районах України селянські наділи зменшились вдвічі і більше. Багато поміщицьких селян не мали землі взагалі і остаточно розорились. Селяни змушені були працювати не лише на поміщиків, але і на багатих селян — відробляли на них панщину за борги і батракували в їхніх господарствах. Багаті селяни займались лихварством, що також прискорювало процес соціального розшарування селянства, сприяло повному розоренню частини селянства.

Нелегке становище більшості українських селян посилювалось постійними неврожаями, що призводило до голоду, епідемій, хвороб. Особливо тяжкими були наслідки неврожаю 30-х років ХІХ ст.

Трохи кращим було становище державних селян, які вважались особисто вільними, але обкладалися тяжкими повинностями на користь казни і повинні були сплачувати податки. На Лівобережжі державні селяни становили половину усіх селян, на півдні — 37 відсотків, на Правобережжі — 13 відсотків. Становище державних селян, які офіційно називались «вільними сільськими обивателями», було досить нестабільним. Деякі з них розорювались, вимушені були продавати своє майно і йти на заробітки. Кількість таких селян в Україні досягла в середині ХІХ ст. 200 тисяч осіб.

Близькими за своїм становищем до державних селян були козаки, які ще збереглись на Лівобережжі та на Слобожанщині.

Після вступу на престол у 1801 році Олександра І, який мав репутацію ліберала, з’явилась надія на скасування кріпосництва. Насправді, Олександр І припинив практику дарування державних селян за «заслуги перед імперією», що широко практикувалася його попередниками. Він у 1802 році видав указ про «вільних хліборобів», яким закликав поміщиків відпустити селян на волю, але широкого відгуку у поміщиків цей указ не знайшов.

На початку ХІХ ст. спостерігалось зростання товарності сільського господарства, поглиблення спеціалізації окремих районів і поміщицьких господарств, які поступово набували ринкового характеру.Частина поміщиків запровадила в своїх господарствах новітні засоби обробітку землі, використовуючи вдосконалені знаряддя праці — плуги, молотарки та віялки. Дедалі більші площі відводились під посіви технічних культур — буряків, тютюну, коноплі, льону, соняшника — сировини для промисловості, що народжувалась. Перехід до вирощування технічних культур потребував поліпшення обробітку землі, використання добрив. Поміщики починали використовувати більш продуктивну найману працю. Характерною рисою ведення поміщицького господарства стала передача землі в оренду купцям, міщанам, заможним селянам тощо.

Таким чином, розвиток товарно-грошових відносин і проникнення капіталістичних відносин у сільське господарство, а також занепад частини селянського господарства і розшарування селянства свідчили про глибоку кризу феодально-кріпосницької системи.

Протягом 40 років, починаючи з 1817 року, в Україні існували створені за ініціативою графа Аракчеєва військові поселення. Ідея військових поселень розглядалась урядом як засіб зменшення витрат на утримання армії. Частина армії передавалась на безпосереднє утримання селянам: розселені серед них солдати повинні були в вільний від служби час надавати селянам допомогу на полі і вдома і, в свою чергу, привчати селян до військової служби, дисципліни тощо. До кінця 1825 року в Україні було поселено 249 ескадронів і 36 батальйонів. До розряду військових поселенців переводились державні селяни і козаки. 375 тисяч державних селян повинні були опанувати військову муштру, займаючись водночас сільським господарством. Для них такий поворот долі означав втрату своєї особистої свободи, а для козаків — ще й залишків минулих вольностей в вигляді прав власності на землю, самоуправління тощо. Віднині кожен крок цих довічних солдатів регламентувався. Без згоди командира селянам не дозволялось навіть брати шлюб. Не дивно, що майбутніх мешканців військових поселень заганяли туди силою, а протести українських селян проти військово-кріпосницької кабали набували характеру відкритих збройних виступів.