Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України: соціально-політичний аспект

Культура України в другій половині XVII — першій половині XVIII ст. 

Визвольна війна сприяла розвитку української культури, освіти та науки. На більш високий рівень піднялась освіта, розширилась мережа шкіл, з’явились полкові школи на Січі. Як згадував Павло Алепський в своїй книзі «Україна і Київ», уже наприкінці 50-х років ХVІІ ст. значна кількість населення краю була грамотною. «...По всій землі...,— писав він,— ми помітили прекрасну рису, яка викликала у нас подив: усі вони (козаки), за невеликим винятком, навіть більшість дружин та дочок, вміють читати і знають порядок духовних служб, церковні співи. На землях козаків всі вміють читати, навіть сироти». До середини ХVІІІ ст. майже у всіх містах та великих селах Лівобережжя та Слобожанщини діяли початкові школи.

На Правобережжі та на західноукраїнських землях в умовах чужоземного гніту освітні заклади перетворились в знаряддя полонізації, румунізації та мад’яризації західноукраїнського населення. Там продовжували діяти уніатські та єзуїтські колегії. Братські школи поступово приходять до занепаду. В селах регіону існували лише початкові, дяківські школи.

З 30-х років ХVІІ ст. осередком освіти в Україні став Києво-Могилянський колегіум, в якому велась підготовка вчителів і вчених не тільки для України, але і для Росії. Колегіум утворився у 1632 році шляхом об’єднання Київської братської та Лаврської шкіл. Велику підтримку і допомогу колегіуму надавав архімандрит Петро Могила (звідси і назва «Могилянська»). У 1633—1647 роках П. Могила здійснив реформу освіти, завдяки чому шкільна система України була перебудована за зразком єзуїтських колегій і наблизилась до європейського типу Києво-Могилянський колегіум складався з 7 класів: 1-го підготовчого, 3-х молодших, 3-х вищих. В основу викладання було покладено програму слов’яно-греко-латинської школи, вивчали «сім вільних наук» — філософію, поетику, риторику, богослов’я, латину, математику, історію. За кількістю навчальних програм і рівнем викладання колегіум наближався до західноєвропейських університетів та академій. Але офіційний статус академії (вищого навчального закладу) колегіум отримав тільки у 1701 році завдяки підтримці І. Мазепи. Навчатися в колегіумі могли діти всіх верств населення, але серед учнів переважали діти козацької старшини, духовенства, багатих козаків та міщан. Число учнів академії в середині ХVІІІ ст. сягало 1200 осіб, в академії близько двох третин студентів отримували світську освіту. Викладачі колегіуму виховували у своїх студентів любов до рідного краю, до української культури та православної церкви.

У Київському колегіумі щорічно навчались близько тисячі учнів з України, Росії, Білорусії, Молдавії, Сербії, Чорногорії, Болгарії та інших країн. У колегіумі викладали математику, медицину, астрономію, вивчали музику, живопис, архітектуру. В ньому навчались відомі вчені і письменники — Лазар Баранович, Інокентій Гізель та інші. Київська академія була спеціальним духовним закладом, де готувались церковні кадри, але, разом з тим, Академія підготувала немало видатних державних діячів, вчених, поетів. її в свій час закінчили Ф. Прокопович, її Сковорода, С. Палій, Д. Бантиш-Каменський та ін. Кілька місяців в ній навчався М.В. Ломоносов. Києво-Могилянська академія була демократичним навчальним закладом і протягом досить тривалого часу — єдиним вищим навчальним закладом і науковим центром не лише України, а й усієї Східної Європи.

Київська академія стала зразком для створення вищих навчальних закладів в Яссах (1640 рік) та Москві (1687 рік).

В розвиткові середньої освіти в Україні важливу роль відіграли також Чернігівський, Переяславський і Харківський колегіуми. Так, в Чернігівському колегіумі щорічно навчались від 700 до 800 студентів. Крім української та російської мови, там вивчали французьку, німецьку та італійську, а також історію, географію, малювання та ін. Наприкінці ХVІІІ ст. ці навчальні заклади перетворились на звичайні духовні школи.

В ХVІІІ ст. в сфері освіти на Лівобережжі та Слобожанщині відбуваються негативні зміни, викликані перш за все втручанням російської влади. Так, вже після Полтавської битви було скорочено кількість студентів Києво-Могилянської академії, за наказом уряду звільнили тих викладачів, які на думку російських урядовців, були недостатньо віддані царю. Царський уряд підтримував переїзд талановитих художників, вчених, церковних діячів з України в Росію, що не могло не нанести величезної шкоди українській культурі. (З 23 перших ректорів Московської академії — 21 отримав освіту в Києві, випускниками Київської академії були 95 з 125 її професорів).

У розвитку науки та освіти в Україні важливу роль відігравало друкарство. Друкарні були центрами культурного життя, навколо них згуртовувались письменники, художники, вчені. Володіли друкарнями монастирі, феодали і заможні міщани. Центром друкарства були Київ (Києво-Печерська лавра) і Львів. Книги, надруковані в Києві і Львові, розходились по усьому слов’янському православному світу. Друкарні крім офіційних матеріалів часто друкували підручники, літературні та наукові твори.

Як самостійна наука, починає розвиватися філософія, що було результатом політичних і інтелектуальних зрушень у суспільстві. Відбувався процес накопичення історичних знань і формування історичної думки в Україні. Вчені усе частіше зверталися до історичних витоків народу, до пошуків його ролі і місця у світовому розвитку. В історичних працях того часу знайшли відображення знаменні події української історії — селянсько-козацькі повстання, боротьба проти турецької агресії, Визвольна війна 1648—1654 рр. та інші.

Історичні події в Україні ХVІІ ст., особливо Визвольна війна, викликали появу різноманітних творів історичного змісту — переказів, повістей, легенд, історичних дум і пісень, щоденників, хронік, літописів. У 1674 році було надруковано «Синопсис, або Стислий опис від різних літописців про початок слов’яно-руського народу». Він став першим систематизованим підручником з вітчизняної історії, який ввели до шкільних програм як самостійний предмет.

Наприкінці ХVІІ — початку ХVІІІ ст. з’являються так звані козацькі літописи, авторами яких були вихованці Києво-Могилянської академії Самовидець, Григорій Грабянка, Самійло Величко. Козацькі літописи С. Величка «Літопис подій південно-західної Русі в ХVІІ ст.» та Г. Грабянки про Визвольну війну українського народу були і залишаються важливими джерелами вивчення історії України того періоду.

У цей період вчені Київської академії зробили перші кроки в галузі археологічних досліджень. Були проведені розкопки Десятинної церкви в Києві, реставрувались храми часів Київської Русі, зокрема Софіївський собор. Указ Петра І від 1718 року збирати «в земле и на воде старые надписи, старое оружие, посуду и все, що зело старо и необыкновенно» надав нового поштовху проведенню археологічних досліджень на території Україні.

Тогочасні аптеки були школами для хіміків. Високого розвитку досягло у цей період вирощування та культивування лікарських рослин. Великий аптекарський сад та город був створений в Лубнах. В Лубенському ботанічному саду почали вирощувати столовий (червоний) буряк, з якого тут вперше здобули очищений спирт. В Лубнах аптечні працівники успішно займалися впровадженням і вирощуванням і такої нової, на той час, культури, як земляні яблука (картопля). Чимало уваги приділялось вивченню флори регіону. Лубенська польова аптека до кінця ХVІІІ ст. була однією з баз для підготовки аптечних кадрів для України.

Продовжувало розвиватися образотворче мистецтво та архітектура. Відкривались школи іконописців і граверів. Розписувались нові і реставрувались древні храми та монастирі. В архітектурі та живопису переважав стиль бароко. В Україні він мав свої специфічні особливості, тому дослідники його часто виділяють в окремий стиль «українського бароко». Серед українських архітекторів виділялись І. Григорович-Барський, С. Ковнір, І. Зарудний, які були авторами багатьох храмових споруд в Києві.

Популярним став так званий парсунний живопис, як жанр світського мистецтва. Малювались здебільшого портрети козацьких гетьманів і старшини: Б. Хмельницького, І. Самойловича, І. Скоропадського, І. Мазепи та інших.

Розвивався і такий вид мистецтва, як народна картина. По усій Україні можна було зустріти численних «Козаків-бандуристів» чи «Козаків-Мамаїв», які втілювали образ вільного козака, захисника України.

Центром музичного життя України кінця ХVІІ — середини ХVІІІ ст. була Київська академія, де навчали нотній грамоті, був розвинутий хоровий спів, гра на музичних інструментах. Академія навіть мала свій симфонічний оркестр. Великий внесок в розвиток української музичної культури зробили видатні композитори ХVІІІ ст. М. Березовський, О. Ведель, Д. Бортнянський. Музику викладали в Переяславському, Чернігівському, Харківському колегіумах. Перше музичне училище в Україні було відкрито в Глухові у 1737 році.

Існувала традиція створення в багатих поміщицьких маєтках оркестрів, оперних і балетних груп, хорів кріпаків. Розвивався ляльковий театр — вертеп.

Українська культура не замикалась в національних межах, а вчені України не стояли осторонь світової науки і культури. Академічна молодь навчалась в університетах Польщі, Італії, Німеччини, Чехії, Нідерландів, Австрії, Франції. Випускники Києво-Могилянської академії працювали в наукових закладах Європи. Міжнародні зв’язки українських вчених та діячів культури сприяли збагаченню духовного світу як українців, так і інших народів Європи, встановленню та розвитку творчих зносин між ними.

На початку ХVІІІ ст. в Україні починає розвиватися медична наука. Значними медичними центрами того часу були Глухів, Лубни, Київ. Лікарську допомогу населенню надавали перш за все в аптеках. Аптеки були тоді свого роду лабораторіями, де виготовлялись усі лікарські засоби, хімічні препарати та ліки.