Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України: соціально-політичний аспект

Об’єднання східнослов’янських земель навколо Києва. Перші київські князі, їх внутрішня політика

На межі ІХ-Х ст. відбувався процес об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва, що з самого початку існування став значним торговим, культурним та військовим центром. Як і більшість великих міст, Київ завдячує своїм звеличенням вдалому географічному розташуванню. Поступово він перетворився в основний транзитний вузол торгового шляху із Скандинавії в Візантію. Самою долею йому було призначено стати і політичним центром слов’янського світу. Ось як визначає вдале розташування Києва відомий радянський історик Б.О. Рибаков: «Якщо ми подивимося на карту Східної Європи, то відразу усвідомимо важливу стратегічну роль Києва в епоху... масового, багатотисячного руху слов’ян на південь до багатих візантійських міст і родючих оброблених земель. Усі найбільші річки дніпровського басейну сходились до Києва: вище Києва за течією впадали в Дніпро Березина, Сож, величезна Прип’ять і Десна, Тетерев. Басейни цих річок охоплювали землі древнян, дреговичів, кривичів, радимичів і сіверян загальною площею близько чверті мільйона квадратних кілометрів. І весь цей величезний простір, усі шляхи з нього на південь, до Чорного моря, замикались фортецею на Київській горі».

Іншим великим і важливим центром слов’янського світу на півночі був Новгород. Об’єднання Києва і Новгорода у другій половині ІХ ст. і поклало початок єдиній ранньофеодальній державі на Русі. Вперше в історії об’єдналась Південна Русь з Північною.

Літописець розповідає, що у 882 році новгородський князь Олег з дружиною спустився вниз по Дніпру, взяв Смоленськ, Любеч, підійшов до Києва, хитрістю захопив його, вбив київського князя Аскольда і став правити у Києві. Походження Олега не до кінця зрозуміле. Більшість істориків вважають, що він був регентом малолітнього Ігоря, сина померлого новгородського князя Рюрика.

Час князювання Олега в Києві (882—912) — це початок об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва і зміцнення ранньофеодальної держави — Київської Русі — за назвою столиці. Влада Олега поширювалася на Київ, Новгород, Чернігів, Переяслав, Смоленськ та інші землі. Усі племена сплачували князю данину і зобов’язані були надавати йому військову допомогу. Київ став «матір’ю городам руським», а київський князь — «великим князем», «під рукою» якого були інші князі.

Розширюючи свої володіння, Олег вимушений був вступити в воєнний конфлікт з хозарами, з якого вийшов переможцем. Руський князь і купці були дуже зацікавлені в постійній і мирній торгівлі з Візантією. Але сама Візантія намагалася тримати контроль і займати провідне місце в своїй зовнішній торгівлі, а тому не допускала іноземців в свою країну, не відкривала їм ринки своїх міст, або обкладала іноземні товари величезним митом. У 907 році Олег на чолі великого війська напав на Константинополь. Своїм рішучим походом він змусив греків укласти дуже вигідну для київського князя торговельну угоду. Руські купці отримали право на безмитну торгівлю, їм визначалося місце проживання поблизу Константинополя, протягом півроку їх повинні були годувати і забезпечувати усім необхідним для морського походу: канатами, якорями тощо. Але невдовзі Візантія стала порушувати умови договору і тоді великий князь знову (у 911 році) зробив вдалий воєнний похід на Візантію. Новим договором були більш чітко визначені правові норми русько-візантійських відносин, зокрема правила розв’язання конфліктів. Ці угоди мали величезне значення перш за все тому, що засвідчували рівні права Руської держави і Візантійської імперії.

Наступник Олега князь Ігор (912—945) продовжував політику свого попередника і розширював територію своєї держави, приєднавши нові племена (уличів та тиверців). Щоправда, його політика була не такою вдалою, як Олега. Більшу частину свого князювання Ігор провів у воєнних походах. Як і його попередник, основну увагу в своїй зовнішній політиці Ігор надавав півдню. У 915 році руським землям почали загрожувати нові вороги — печеніги, кочовики, з якими Ігореві вдалося досягти угоди. Але у 920 році відбулось перше військове зіткнення княжої дружини з печенігами. За цим конфліктом стояла Візантія, уряд якої прагнув використати печенігів як силу, яка могла б перешкодити зростанню могутності Русі. Відносини з Візантією погіршились і невдовзі взагалі були розірвані.

У 941 та 943—944 роках Ігор здійснив два походи на Візантію, але ці походи були не такими успішними, як походи Олега. У 944 році було підписано новий договір між Києвом і Константинополем, досить невигідний для Русі. Згідно з умовами договору Руська держава втрачала володіння на чорноморському узбережжі і в гирлі Дніпра, зобов’язана була надавати воєнну допомогу Візантії за її проханням, а руські купці повинні були сплачувати мито при торгівлі з Візантією.

Внутрішня політика Ігора була більш жорсткою, ніж його попередника. Ще напочатку його правління древляни і уличі відмовились визнати владу нового князя і піднялись на повстання. У 914 році Ігореві вдалося зломити опір древлян і обкласти їх значно більшою даниною, ніж вони сплачували за часів Олега. У 945 році древляни, які не бажали платити київському князеві велику данину, під час чергового повстання вбили Ігоря.

За часів князювання Олега та Ігоря територія Київської держави збільшилась не лише за рахунок територій, населених слов’янськими племенами, а і за рахунок земель, на яких проживали племена неслов’янського етнічного походження.

Княгиня Ольга, дружина Ігоря, жорстоко (за традиціями язичників) помстилася древлянам, спалила їх головне місто Іскоростень. Проте висновок із того, що сталося, зробила: врегулювала збирання данини і провела ряд реформ, які сприяли зміцненню держави.

У 946 році Ольга ліквідувала місцеве князівство древлян і підпорядкувала його землю безпосередньо Києву, обклавши древлян великою даниною.

Не лише на древлянській землі, а і в Новгороді, Пскові та інших землях держави вона встановила норму данини, податків і повинностей — «устави», «уроки», «оброки». Замість «полюддя» було впроваджено новий порядок стягнення данини і податків через спеціально посланих представників княжої адміністрації. I збирали їх тепер в спеціально встановлених окремих адміністративно-господарських центрах — «погостах» і «положеннях». Невдовзі погости стали опорними пунктами верховної влади на місцях, а дружинники, яких посилали для збирання податків і данини виконували одночасно адміністративні та судові функції. Академік Б.О. Рибаков так описує нові пункти збирання данини: «Кожний погост з його будівлями і захисним тином, прилеглими до нього селами і полями, де вели своє господарство люди, які підтримували порядок в погості, являв собою щось на зразок мікроскопічної напівсамостійної держави, яка стояла в якійсь мірі над селянськими мирами місцевого корінного населення. Сила її була не в тих людях, що жили в погості і селах, що оточували, а її зв’язках з Києвом (пізніше з місцевою новою столицею), з державою в самому широкому розумінні слова».

Ольга впровадила новий засіб поповнення державної скарбниці, визначивши державні мисливські угіддя, де добувалося хутро, мед, віск на користь держави. Усі ці заходи сприяли зміцненню єдності державної території Русі, удосконаленню її податкової системи, економічному зростанню держави.

Княгиня Ольга спробувала запровадити християнство в Русі. У 957 році вона відвідала Константинополь, де сама прийняла християнство. Існує версія, за якою Ольга, об’їжджаючи країну, не лишевводила нову податкову систему, але і пропагувала нову віру, ставлячи на місцях язичницьких капищ символи християнської віри — хрести. Істориками доведено, що за наказом Ольги на могилі Аскольда була побудована церква св. Миколая.

За часів Ольги змінився і характер відносин Русі з іншими країнами, зокрема з Візантією. Княгиня особисто очолила велику делегацію до Константинополя, де була прихильно прийнята імператором.

Ользі вдалося уникнути військових сутичок і з Хозарським каганатом, і з печенігами. Своєю активною зовнішньою політикою вона довела переваги мирної дипломатії в стосунках з іншими державами, її політика сприяла зростанню міжнародного авторитету Київської Русі.

Християнська церква канонізувала княгиню Ольгу, причисливши її до лику святих.

Значно розширились межі та зросла могутність Давньоруської держави за часів князювання сина Ігоря та Ольги — Святослава (962—972). М. Грушевський називав його козаком на престолі, а його буремне княжіння вдало описав як велику авантюру. В «Повісті минулих літ» не стільки описуються події того часу, скільки оспівується доблесть, лицарство і мудрість молодого князя. Згідно з описанням літописця Святослав був схожий на спартанця, що звик до суворого військового стану і нехтував життєвим комфортом заради швидкості пересування війська без звичного обозу. Крім того князь — благородний воїн: він завжди попереджав супротивника про свій похід — «Іду на ви!».

Перед битвами Святослав звертався до війська з промовами, надихаючи його на перемогу. Багато його висловів стали афоризмами: «Або переможемо і залишимось живими, або вмремо зі славою!», «Не посрамимо землі Руської і кістьми ляжемо тут!», «Мертві сраму не ймуть!» та інші.

Все своє життя Святослав провів у воєнних походах і боях. Він підкорив в’ятичів на Оці і Волзі, розгромив Хозарський каганат у пониззі Волги.

Хозарський каганат, який займав територію Нижньої Волги і Приазов’я, був давнім сусідом Давньоруської держави. Хозари — це напівкочовий народ тюркського походження. Їхня столиця Ітіль, яка знаходилась в дельті Волги, з часом перетворилася в великий торговий центр. В період посилення Хозарського каганату деякі слов’янські племена платили хозарам данину. Каганат тримав у своїх руках ключові пункти на важливих торгівельних шляхах в дельтах Волги і Дону, Керченській протоці, переправу між Волгою і Доном і збирав торгові мита. Високі митні платежі негативно відбивались на розвитку торгівлі Давньої Русі. Часто хозари не задовольнялись одними лише торговими митами, і грабували каравани руських купців, які повертались з Каспію. З другої половини Х ст.. почалась тривала боротьба руських дружин з Хозарським каганатом. У 965 році князь Святослав розгромив Хозарську державу, завдяки чому Нижній Дон знову заселили слов’яни, а центром цих земель стала хозарська фортеця Саркел (Біла Вежа). На березі Керченської протоки утворилось руське князівство з центром в Тмутаракані. Це місто з великим морським флотом стало форпостом Русі на Чорному морі. Руські дружини на чолі зі Святославом провели ряд походів на Каспійське узбережжя і в степові райони Північного Кавказу. В результаті цих походів до володінь Святослава увійшли землі есів (осетинів) і касогів (черкесів).

В той же час розгром Хозарського каганату відкрив шлях на слов’янські землі новим ворогам Русі — кочовим племенам печенігів.

Розгромивши хозарів, Святослав переніс воєнні дії на Балкани, прагнучи підкорити собі Болгарію, що перебувала під владою Візантії. У 967 році дружина Святослава розбила болгарське військо, східна частина Болгарського царства була підкорена. Але похід Святослава на Балкани несподівано було перервано. З метою зупинити наступ руських військ, візантійці підкупили печенігів і ті у 968 році напали на Київ. Ольга запросила допомоги і Святослав змушений був повернутися до Києва. Уже наступного року Святослав з дружиною знову рушив на Балкани, куди навіть планував перенести столицю своєї держави. «Не любо мне жить в Києві,— говорив Святослав матері і боярам — хочу жити в Переяславці на Дунаї, як це є земля моя, як до неї усі блага сходяться: від Греків — золото, вино і фрукти, з Чехії і з Угрів — срібло, з Русі ж — віск, мед і челядь». Другий балканський похід виявився менш вдалим. Святослав змушений був підписати почесний мир з Візантією. За цією угодою князь відмовлявся від своїх володінь на Балканах, а греки обіцяли не заважати поверненню руського війська додому. Але, як виявилось, візантійський імператор щедро заплатив печенігам і підговорив їх напасти на русичів. Вороги підстерегли дружину Святослава біля порогів Дніпра на острові Хортиця. В жорстокій битві полягли всі руські воїни, в тому числі й Святослав.

Зі смертю Святослава завершився перший період — період швидкого збирання земель і утворення ранньофеодальної держави. Перші князі створили величезну державу, встановити її географічні межі можна лише приблизно.

За Святослава зміцнилась влада великого князя. Він поклав початок змінам в управлінні державою, зосередженню усієї повноти влади в руках єдиної династії. Влітку 969 р. він поставив на київський престол свого старшого сина Ярополка, в Древлянську землю відправив сина Олега, а в Новгородську — Володимира.

Проте влада перших київських князів у різних частинах їхніх володінь була обмеженою і неоднакової сили. Князі мали досить слабкі контакти і не значний вплив на підвладні їм віддалені племена. Часто ці контакти обмежувались лише збиранням данини. Чим далі жили племена від Києва, від головних міст і поселень, тим слабшими були ці зв’язки.

Після смерті Святослава Київська Русь вперше зазнала того, що згодом стало причиною її розпаду: чвари між членами династії Рюриковичів за верховну владу в країні. У сутичці, що спалахнула за право збирати данину, син Святослава Ярополк вбив свого брата Олега. Володимир, рятуючи своє життя, втік з Новгорода до Швеції. При підтримці варягів через кілька років він розбив військо Ярополка і посів київський престол.

Продовжуючи політику свого батька, спираючись на дружину і феодальну знать, Володимир зміцнював княжу владу і розширював межі держави. У 981 році він приєднав до Києва землі дулібів, в’ятичів, радимичів. До Київської землі відійшли міста — Перемишль, Волинь, Белз. Володимир приєднав до Київської Русі Прикарпаття, чим поклав початок затяжним суперечкам з поляками за цей регіон. За роки княжіння Володимира Русь зміцнила свої позиції в Північному Причорномор’ї, Криму, Приазов’ї. Таким чином, кордони Русі сягали від Дністра, Карпат, річок Західний Буг, Німан, Західна Двіна — на заході, до межиріччя Оки та Волги — на сході, від Чудського, Ладозького, Онезького озер і Фінської затоки — на півночі, до Причорномор’я і Приазов’я — на півдні. В результаті володіння Володимира стали найбільшими в Європі і займали близько 800 тисяч квадратних кілометрів.

Розширення території держави спричинило нові проблеми і труднощі у правлінні країною. Це змусило Володимира усунути від влади місцевих князів і зосередити її в руках представників власної династії. Вся країна була поділена на 8 округів (земель), округи — на волості, на чолі останніх стояли довірені князя, або його сини: в Новгороді — Ярослав, в Полоцьку — Ізяслав, в Турові — Святополк, в Ростові — Гліб, Муромі — Борис, на Древлянських землях — Святослав, на Волині — Всеволод, в Тмутаракані — Мстислав.

Від Києва до цих віддалених міст було прокладено «дороги прямоєзжиє», про які згадується в билинах про Іллю Муромця. Таким чином, досить аморфна ранньофеодальна держава зміцнюється новою адміністративною системою.

Піклувався Володимир і про посилення оборони своєї величезної держави. Найбільш небезпечними сусідами Русі були печеніги, і Володимир зробив справу боротьби з ними справою усієї Русі, майже всіх народів, які входили тоді до її складу. З метою укріплення південних кордонів Київської держави за часів Володимира почалось будівництво оборонних ліній, основою яких стали нові міста-фортеці. Було створено чотири лінії оборони, які перетинали шлях печенігам до головних міст держави — Києва та Чернігова. Побудова оборонних рубежів з продуманою системою фортець, валів, сигнальних веж зробила неможливим раптове вторгнення печенігів і допомогла Русі в боротьбі з ними перейти від оборони до наступу. Тисячі руських міст і сіл були врятовані від печенізьких погромів.