Історія України: соціально-політичний аспект

Обмеження автономії України

Тим часом Росія, в тому числі і завдяки численним матеріальним і людським ресурсам України, здобула перемогу над Швецією і отримала вихід до Балтійського моря. Після закінчення Північної війни Петро І продовжив наступ на автономію України. Уже в роки гетьманування Івана Скоропадського Російський уряд посилив свій контроль над козацькою республікою. При гетьмані діяв призначений Петром І міністр-резидент Ізмайлов, що мав у своєму розпорядженні два російські полки. В завдання міністра входило слідкування за гетьманом і старшиною, недопущення їх спілкування з турками, татарами, шведами, поляками тощо. З 1715 року, згідно з указом царя, в Україні взагалі заборонили обирати полковників та іншу старшину. Відтепер їх призначали за узгодженням з міністром-резидентом. Кандидатуру гетьмана мав затверджувати сам цар. Фактично ж цар призначав і полковників, при цьому не завжди з числа українців. Так, Стародубським, Чернігівським і Ніжинським полками командували полковники-росіяни. А Гадяцький полк очолив серб — Мілорадович.

Нового удару по українській автономії Петро І завдав у 1722 році, створивши при гетьмані Малоросійську колегію, яка складалась з шести офіцерів. Очолив її бригадир С. Вєльямінов. До функцій колегії входило здійснення нагляду за усіма адміністративними, судовими та фінансовими справами Лівобережної України. Це суттєво підривало позиції гетьмана. І. Скоропадський намагався протестувати, але дарма.

Після смерті Скоропадського (1722 р.) цар взагалі заборонив вибори нового гетьмана. Управління Лівобережною Україною тимчасово передавалося наказному гетьману П. Полуботку та генеральній старшині. Талановитий організатор, відважний і непідкупний П. Полуботок користувався популярністю та авторитетом серед козаків. Він очолив боротьбу за повернення Україні втрачених прав івольностей, виступав проти надмірного втручання в українські справи Малоросійської колегії та її голови Вєльямінова. У вересні 1722 року П. Полуботок склав петицію до царя, в якій висловлювався рішучий протест проти дій Колегії, з вимогами повернути Україні привласнені податки. У відповідь Росія ввела в українських містах посади комендантів, в зв’язку з чим втручання російського командування у внутрішні справи полків посилилося. Не сидів, склавши руки, і Вєльямінов. 31 березня 1723 року він подав Петру І «Дванадцять пунктів», в яких обґрунтовував необхідність зміни державного устрою України та збільшення прибутків Російської держави за рахунок українських платників податків. Гетьмана П. Полуботка Вєльямінов звинувачував в протидіях реформам. Царський уряд вирішив покласти кінець суперечкам між російськими і українськими органами влади в Україні.

Указом Сенату від 16 квітня Малоросійська колегія перетворювалась з контролюючого органу на владну адміністративну структуру. Влітку 1723 року Петро І заборонив українцям порушувати питання про відновлення гетьманства. Але П. Полуботок спробував переконати царя і схилити його до згоди призначити вибори нового гетьмана в Україні. Він написав імператорові «Коломацьку чолобитну» в якій виклав свої погляди з цього приводу. У відповідь Петро І наказав кинути П. Полуботка та 15 старшин до Петропавловської фортеці. Їх звинуватили в зловживанні владою, в ігноруванні розпоряджень царя і Малоросійської колегії. Невдовзі Павло Полуботок помер.

Ці події розв’язали руки Малоросійській колегії. Протягом грудня 1723 — січня 1724 року зі своїх посад в Україні були звільнені прихильники П. Полуботка, їх замінили російськими чинами, або тими представниками української старшини, які повністю підтримували політику Малоросійської колегії, вірою і правдою служили російському уряду. З автономією України було покінчено.

Тільки після смерті Петра І у січні 1725 року почався курс на лібералізацію державних і суспільних порядків у Російській імперії. Торкнувся він і України. У лютому 1725 року Верховна таємна рада розглянула проект контрреформ в Україні і, перш за все, питання про відновлення гетьманства. У 1727 році було ліквідовано Малоросійську колегію і Україна знову отримала дозвіл обрати нового гетьмана. Ним став миргородський полковник Данило Апостол. У 1723 році Апостола разом з Полуботком і товаришами заарештували та кинули до Петропавловської фортеці, але він вижив і, єдиний з усіх в’язнів, повернувся до України. Правда, при цьому він вимушений був дати присягу бути «вірним рабом» російським монархам, охороняти їхні інтереси, не вступати в союзи з турками, татарами, поляками і запорожцями. Таким чином, дипломатичні, військові і політичні можливості нового гетьмана були обмежені. Але Д. Апостол все ж намагався розширити можливості українського самоврядування. Він добився відновлення права призначати генеральну старшину і полковників, значно скоротив кількість росіян та інших іноземців в адміністрації, підпорядкував собі Київ. За короткий час гетьман навів порядок у фінансах, податковій системі, сформував державний бюджет. Він зумів призупинити незаконне і неконтрольоване розкрадання земель в приватне володіння, в зв’язку з чим значна частина селян поліпшила своє матеріальне і суспільне становище. Планував Апостол і створення нового єдиного порядку і законів для усієї Гетьманщини шляхом зведення докупи різних законодавчих актів та звичайних норм. Усією своєю діяльністю Апостол намагався стримати процес поглинання Гетьманщини Російською імперією. В період гетьманування Апостола внутрішнє життя України дещо стабілізувалось.

Після смерті Данила Апостола нова імператриця Анна Іонівна заборонила, під приводом пошуку відповідного кандидата, вибори нового гетьмана та створила так зване Правління Гетьманського Уряду (1734— 1750 рр.). Перший голова цього адміністративного органу князь Олексій Шаховський отримав таємні інструкції розповсюджувати думки про неефективність гетьманського правління і переконувати українців в тому, що вони тільки виграють від ліквідації Гетьманщини. О. Шаховський мав фактично необмежену владу, міг за власним бажанням змінювати українських представників в органах влади. Більше того, він був прихильником повного усунення козацької старшини від влади.

Разом з тим Правління проводило обережнішу політику відносно України, ніж до цього Малоросійська колегія. Це можна пояснити перш за все тим, що наближалась нова війна Росії з Туреччиною і російський уряд прагнув заспокоїти українське суспільство.

У період російсько-турецької війни 1735—1739 року Росія використовувала Україну як воєнний плацдарм і підтримка українців в такій ситуації їй була конче необхідна. Україна в цій війні зазнала дуже важких людських і матеріальних втрат.


загрузка...