Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України: соціально-політичний аспект

І. Мазепа. Україна в часи Північної війни

25 червня 1687 року гетьманом Лівобережної України було обрано Івана Мазепу. На козацькій раді в м. Коломаці було підписано договірні умови (так звані Коломацькі статті) між козацькою старшиною і представниками уряду Росії, які значно обмежували права і привілеї гетьманської влади і посилювали контроль царської адміністрації в Україні.

Новий гетьман України Іван Мазепа народився близько 1640 року в сім’ї заможного українського шляхтича, отримав прекрасну освіту в Києво-Могилянському та Варшавському колегіумах, володів сімома мовами. Кілька років служив у польського короля. Після повернення у 1669 році в Україну Мазепа поступив на службу до П. Дорошенка. Виконуючи завдання гетьмана, Мазепа потрапив в полон до запорожців, а ті передали його гетьману Самойловичу. Характерною рисою І. Мазепи було вміння завойовувати довір’я. Тому вже найближчим часом він став близьким співробітником Самойловича, а з 1682 року — генеральним осавулом. Гетьманську булаву він отримав завдяки дружнім стосункам з князем Голіциним. Ходили чутки, що Мазепа заплатив йому 10 тис. золотих.

Мазепа був великим землевласником, володів 100 тис. кріпосних душ. За його гетьманування в Україні посилилися феодально-кріпосницькі порядки, зросли панщина та податки. Тисячі козаків гинули в воєнних походах, на будівництві Петербурга, спорудженні численних фортець і каналів. Мазепа ревно захищав інтереси старшини, з презирством ставився до простих людей, жорстоко придушував будь-які прояви непокори, вірою і правдою служив Петру І. Його вважали одним з найближчих друзів і дорадників молодого російського царя. Мазепа надав військову допомогу російському царю під час Азовського походу 1695—1696 років. Отримав звання російського генерала, дійсного таємного радника, князя. Був нагороджений найвищим орденом Росії — орденом Андрія Первозванного.

Прославився також І. Мазепа своїм впливом на розвиток української культури. За свідченням історичних джерел, Мазепа, один з найбагатших феодалів Європи і для свого часу людина високоосвічена, віддавав значну частину своїх коштів на розвиток культури, релігії, освіти, науки. Добре відомі його щедрі пожертвування православній церкві та монастирям, на будівництво різного роду культурно-освітніх установ. За часів Мазепи була відбудована Печерська лавра, навколо неї спорудили міцний кам’яний мур і величні ворота; збудована церква св. Миколи в Києві, Вознесіння — в Переяславі. Мазепа надавав грошову допомогу Києво-Могилянському колегіуму, який за його ініціативи у 1701 році було перетворено на академію. На кошти гетьмана будувались численні школи та друкарні. З України до Росії виїжджали представники духовенства та діячі культури, які займали високі посади при царському дворі та уряді і сприяли розвиткові освіти в Росії.

У 1700 році Росія в союзі з Польщею і Данією почала війну зі Швецією, яка дістала назву Північної війни. Петро І мав намір отримати вихід до Балтійського моря, без чого величезна Росія не могланормально розвиватися. Війна була тривалою і виснажливою, вона лягла непосильним тягарем і на плечі українського народу. В першому ж бою між російськими та шведськими військами під Нарвою брали участь козаки Миргородського і Чернігівського полків на чолі з полковником Данилом Апостолом. Битва закінчилась поразкою російських військ, зазнали тяжких втрат і козацькі полки.

Відправляючись в далекі походи, українські козаки не отримували за це жодної винагороди, а з цих походів якщо і поверталися, то, в основному, каліками. Участь козаків в Північній війні виявила, що вони поступаються регулярній російській армії. Козацькі загони через погану підготовку несли величезні втрати — до 50—70 відсотків особового складу. За наказом Петра І українських козаків використовували на будівництві фортець, каналів, де російські офіцери поводились з ними грубо і не по-людськи. Необхідність воювати далеко на півночі, запровадження нових податків, обов’язок утримувати царські війська на постої, груба поведінка воєвод — все це не могло не викликати незадоволення не тільки селян і рядового козацтва, але й старшинської верхівки.

Одночасно Північна війна поставила під загрозу і становище українського гетьмана. Посилення централізації Російської держави, до якого прагнув Петро І, суперечило існуванню автономної козацької України. Ходили чутки про наміри російського царя реорганізувати козацтво, переселити його на східні землі, а Україну віддати під управління свого намісника. Були у царя й інші плани відносно України: ліквідувати козацтво взагалі, а замість нього ввести рекрутчину; проголосити Україну князівством і передати його англійському герцогу Мальборо з метою в майбутньому використати його допомогу в війні проти Швеції.

Козацька старшина та й сам гетьман були серйозно занепокоєні таким розвитком подій. Старшинська верхівка стала задумуватись над тим, як би за допомогою шведського короля звільнити Україну з-під влади Росії. Про союз з Карлом ХІІ став думати й гетьман І. Мазепа. Незабаром умови, що склались в ході Північної війни, підштовхнули його до союзу зі шведами. Карл ХІІ переміг Данію та Саксонію, в перших боях отримав перемогу над Петром І. У 1706 році зазнала поразки й Польща. Польським королем став ставленик шведського короля Станіслав Ліщинський, який і розпочав таємні переговори з Мазепою, схиляючи його до приєднання до антимосковського союзу. Гетьман мав намір через Ліщинського домовитись про зустріч з самим Карлом ХІІ. Усі ці переговори носили виключно таємний характер.

Зовні Мазепа нічим не видавав своїх намірів: він посилав козацькі полки туди, куди наказував цар, допоміг Петру І придушити повстання Кіндрата Булавіна. Взагалі гетьман поводив себе як вірний слуга Москви і до пори зумів приховати від царя свої наміри. Навіть доноси не похитнули довіру Петра І до Мазепи. Так, весною 1708 року військовий суддя Василь Кочубей та полковник Іскра доповіли цареві про зв’язки Мазепи зі шведами. Але Петро не повірив доносу, а Кочубея і Іскру невдовзі стратили.

Після перемоги Карла ХІІ над Данією і Польщею, Петро І залишився сам на сам зі Швецією. Окрилений численними перемогами, Карл ХІІ почав широкомасштабний наступ на Росію. Влітку 1708 року 50-тисячна шведська армія почала наступ через Білорусію на Москву. Але пробитися через Брянськ та Калугу Карл ХІІ не зумів і у вересні 1708 року повернув свої війська на Україну. Цим маневром король розраховував підштовхнути Мазепу до швидкого прийняття рішення про перехід на бік шведів. Поява війська шведів на території України була несподіваною для Мазепи. До обнародування своїх планів відносно союзу зі шведами він готовий не був, бо не знав, як поставиться до його рішення українське суспільство і, перш за все, козацька старшина. Але часу на роздуми не було і гетьман вимушений був прийняти рішення. 24 жовтня 1708 року разом зі своїми однодумцями він відправився до шведського табору на зустріч з Карлом ХІІ. Переговори на попередньому етапі проводились таємно і навітькозаки, що прийшли з Мазепою до короля, не були ознайомлені з його планами. І лише в останню мить гетьман признався козакам, куди він веде полки. Він заявив, що не буде воювати ні з поляками, ні зі шведами, ні з росіянами, а буде оберігати свою землю, а коли настане мир, Україна стане незалежною державою.

Козацький полковник Галаган, свідок та учасник тих подій, згадував, що козаки, вислухавши промову Мазепи, «під різними приводами відставали і розбігались». У результаті Мазепа замість обіцяних 50 тисяч, привів з собою близько 2 тисяч козаків, більшість з яких також не мали особливого бажання воювати на боці шведів. Проте несподівано для самого Мазепи його союз зі шведами підтримали запорозькі козаки на чолі з кошовим отаманом К. Гордієнком.

Угода гетьмана Мазепи зі Швецією передбачала відновлення незалежної України. «Україна обох боків Дніпра з Військом Запорозьким і народом малоросійським повинна бути на віки вічні вільною від будь-якого іноземного панування». Швеція або інші союзні держави «ні задля визволення, ні з метою опіки, ні задля інших дій не повинні претендувати на владу над Україною і Військом Запорозьким, на верховенство або підкорення, не мають права отримувати будь-які прибутки або податки». Карл ХІІ в Універсалі обіцяв і присягався королівською честю, що зробить Україну незалежною державою.

Після того, як стало відомо, що Мазепа перейшов на бік Карла ХІІ, розлючений Петро І позбавив його гетьманської булави. По усій Україні були розіслані маніфести Петра І, в яких Мазепу називали зрадником, який прагне ввести на Україні унію. В одному з маніфестів цар писав, що «він ніколи і на думці не мав скривдити, розорити та поневолити вільний народ Малоросійський». Були прийняті й більш радикальні заходи щодо покарання «мазепинців». Так, 2 листопада 1708 року російське військо під проводом князя О. Меншикова, якому допомагали й українські козаки, оволоділо столицею Мазепи містом Батурином. Фортеця та місто були зруйновані вщент і спалені, всі припаси, які заготовив Мазепа, були знищені. Майже всі жителі міста, серед яких були старі, жінки і діти, загинули. Петро І наказав зруйнувати Запорозьку Січ. Січ була повністю знищена, а козаки, яких застали на Січі, були вбиті. Частині запорожців вдалося втекти. Протягом дев’яти років діяв наказ Петра І ловити та карати запорозьких козаків. Запорожці перенесли кіш на татарську територію в Олешки (нині це місто Цюрупінськ Херсонської області). Ця Січ на чолі з кошовим отаманом К. Гордієнком проіснувала 19 років.

Трагедія Батурина та Січі справила гнітюче враження на козацьку старшину. Деякі просто злякались і втекли від Мазепи. Згодом Петро І їх пробачив і вони продовжували служити Росії.

17 листопада 1708 року в Глухові козацька старшина обрала новим гетьманом Лівобережної України Івана Скоропадського. Столицею нового гетьмана став Глухів, що знаходився на кордоні з Росією.

У ході Полтавської битви 27 червня 1709 року війська шведів та Івана Мазепи були розбиті, обидва полководці з залишками війська змушені були втікати до Молдавії під захист Туреччини. Там 22 вересня 1709 року Мазепа помер.

5 квітня 1710 року залишки козацького війська в еміграції обрали своїм гетьманом Пилипа Орлика — який був генеральним писарем в уряді Мазепи. Ця подія відкрила нову сторінку в історії національно-визвольного руху, адже ще ніколи українського гетьмана не обирали за кордоном. П. Орлик очолив першу хвилю української політичної еміграції, яка із-за кордону намагалася протидіяти деспотизму російського царизму. Новообраний гетьман уклав зі своїми виборцями та запорозькими козаками договір, який дістав назву «Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», або Бендерська конституція. Договір було схвалено козацькою Радою 5 квітня 1710 року.

В основу Конституції було покладено угоду між гетьманом і рядовим козацтвом, яке виступало від імені українського народу, про взаємні права і обов’язки. Цим Конституція відрізнялась від традиційних гетьманських статей, які базувались на угодах між гетьманом і російським царем. Вперше гетьман домовлявся зі своїми виборцями, чітко визначаючи умови, за яких він отримував владу. В документі визначався державний порядок України. Тому її історики називають першою українською конституцією.

Документ складався зі вступу і 16 статей. У вступі коротко викладалась історія України, пояснювались причини її розриву з Росією і союзу зі Швецією. В статтях викладені основи державного устрою України. Конституція проголошувала незалежність України від Москви, визначала кордони держави (в межах Зборівської угоди 1649 р.). Передбачались заходи, направлені на обмеження влади гетьмана, недопущення монархічної форми правління в Україні. Гетьман обіцяв обмежити соціальну експлуатацію, забезпечувати демократичні права людини. Конституція передбачала розширення демократичних засад у суспільстві. Планувалось створення своєрідного козацького парламенту — Загальної Ради. Запорозькій Січі передбачалось повернути традиційні вольності і права, і запорожцям гарантувалась гетьманська підтримка.

Пилип Орлик обіцяв виконати всі умови Конституції відразу після приходу до влади в Україні. На жаль, Пилип Орлик так і залишився гетьманом без держави, тому його Конституція залишилась нереалізованим документом. Але вона є видатним пам’ятником політичної та юридичної думки України початку ХVІІІ ст. У 1711 році П. Орлик уклав військово-політичний союз з кримським ханом і Туреччиною та організував спільний похід запорожців з татарами проти російських військ в Україні. Але похід провалився. Орлик вимушений був емігрувати до Європи. Перебуваючи у Швеції, Німеччині, Польщі, Франції, Туреччині, він намагався умовити уряди цих країн розпочати боротьбу за визволення України. Але усі зусилля гетьмана були марними: Захід не хотів порушувати ситуацію, яка склалась в Європі, і не підтримав П. Орлика. А після того, як 3 квітня 1712 року Туреччина і Росія підписали перемир’я терміном на 25 років, надії гетьмана на досягнення незалежності України стали взагалі нездійсненними. Він так і не зміг повернутися в Україну і змушений був доживати свого віку у Швеції.