Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України: соціально-політичний аспект

Поділ України на Правобережну і Лівобережну

Перехід Ю. Хмельницького під владу Польщі викликав протест не тільки в широких масах українського населення, а і з боку значної частини козацької старшини. По окупованому поляками Правобережжі прокотилась хвиля народних повстань. Це змусило Ю. Хмельницького відмовитись від гетьманства, що він і зробив на початку 1663 р. Після цього він постригся в ченці під ім’ям Гедеона.

Лівобережні полки, що традиційно схилялись до Москви, не визнали рішення Ю. Хмельницького і на старшинській раді в Козельці у 1662 р. обрали своїм гетьманом Якова Сомка, міщанина за походженням, до речі, рідного дядька Ю. Хмельницького (сестра Якова Сомка була першою дружиною Б. Хмельницького). Я. Сомко недовго гетьманував на Лівобережжі. У вересні 1663 р. московський уряд звинуватив його в зраді, сепаратизмі і за судовим вироком Сомка було страчено. А в червні того ж року на Чорній раді в Ніжині, гетьманом Лівобережної України було обрано кошового отамана Запорозької Січі І. Брюховецького. У 1665 р. новий гетьман підписав з царським урядом так звані Московські статті, умови яких значно обмежували автономію України і посилювали адміністративний і фінансовий тиск царського уряду на Україну, а її землі проголошувалися володіннями московських монархів.

На Україні посилився гніт і експлуатація селян, що викликало протест і народне повстання 1668 р., під час якого Брюховецького було вбито.

На Правобережній Україні після зречення Ю. Хмельницького у 1663 р. гетьманом було проголошено П. Тетерю, полковника, вихідця з реєстрових козаків.

Таким чином, Україна поділилась на дві частини — Лівобережну та Правобережну, кожна з яких мала свого гетьмана. Лівобережна Україна орієнтувалась на Москву, Правобережна — на Польщу. На півдні відчувалась присутність Туреччини.

Гетьманська влада по обидва береги Дніпра послаблювалась нескінченними внутрішніми конфліктами, соціальною напругою між старшиною і козацькими низами, які намагались протистояти посиленню влади старшини, і її прагненню закабалити незаможних козаків. Не було єдності і в колах козацької старшини: між старшиною постійно велась внутрішня боротьба, інтриги, за якими стояли, як правило, вузькі особисті інтереси. Крім того різні старшинські угрупування використовували могутні сусіди України для поширення свого впливу в регіоні.

Правобережний гетьман Павло Тетеря дотримувався чіткої пропольської орієнтації. У 1664 році правобережні козацькі полки під його проводом і при підтримці поляків зробили спробу захопити Лівобережну Україну і підняти лівобережні полки проти Москви. Але плани Тетері провалились. Правобережну Україну охопила хвиля антипольських повстань, на які уряд Польщі відповідав жорстокими кривавими репресіями. Невдоволення козацтва і старшини розвитком подій на Правобережжі змусило Тетерю у 1665 році зректися гетьманства і втекти до Польщі.

В цей самий час на Лівобережжі гетьман І. Брюховецький проводив виключно промосковську політику. Він був першим українським гетьманом який відвідав Москву, отримав за вірну службу від московського царя чин боярина, численні маєтності і дочку князя Долгорукого в дружини. У 1665 році Брюховецький підписав Московські статті, згідно з якими російський контроль в Україні посилився в усіх сферах: політичній, військовій, податковій тощо. Фактично Брюховецький передав Україну під безпосередню владу царя. У січні 1667 році було підписане Андрусівське перемир’я між Росією і Польщею. Незважаючи на те, що вирішувалась доля України, на переговори представників від України навіть не запросили. Андрусівське перемир’я закріпило розділ України по Дніпру між Росією і Польщею. Право управляти Запорожжям залишили за собою і Росія, і Польща. По суті угода між Росією і Польщею перекреслила переяславські домовленості Богдана Хмельницького і неприємно вразила українське суспільство.

Після зречення П. Тетері гетьманом Правобережної України став Петро Дорошенко — черкаський полковник. Він намагався зберегти Україну від хаосу і відновити її незалежність. Після підписання поляками Андрусівського перемир’я Дорошенко виступив проти них і вирішив об’єднати всю Україну під верховною владою гетьмана, заручившись підтримкою Туреччини. Восени 1667 року під тиском об’єднаних українсько-турецьких військ король Ян Казимир вимушений був визнати владу гетьмана на Правобережній Україні. Дорошенко зробив спробу захопити і Лівобережжя, скориставшись загальним незадоволенням мас політикою гетьмана І. Брюховецького. Після вбивства останнього, Дорошенка проголосили гетьманом усієї України. Але скориставшись його відсутністю на Правобережжі, запорожці проголосили гетьманом Петра Суховія, а поляки — Михайла Ханенка. Дорошенко вимушений був повернутися на Правобережжя, щоб приборкати конкурентів-самозванців. На Лівобережжі замість себе він залишив тимчасовим (наказним) гетьманом полковника Дем’яна Многогрішного (1668—1672 рр.). Невдовзі Лівобережжя зайняли російські війська і обставини змусили Многогрішного присягнути в 1669 році на вірність московському царю.

Так Україну знову розділили. Дорошенко на Правобережній Україні для того, щоб утримати свою владу в краї і протистояти намаганням поляків повернути Правобережну Україну під польську корону, все частіше вимушений був звертатись по допомогу до Туреччини, а у 1668 році взагалі визнав турецький протекторат. У 1672 році з допомогою турків він відвоював у Польщі Поділля. Турки допомагали Дорошенку воювати і з Московським царством, і з новим гетьманом Лівобережної України Іваном Самойловичем. Одночасно турки поводили себе на Правобережжі як хазяї, грабували і спустошували край. Авторитет Дорошенка почав різко падати, і розуміючи, що контролювати ситуацію він вже невзмозі, гетьман в 1676 році склав булаву перед Іваном Самойловичем. Решту свого життя П. Дорошенко провів у Вятці, де протягом 1679—1692 років був воєводою.

Намагаючись зберегти свою присутність і вплив на Правобережній Україні, турки призначили новим гетьманом Юрія Хмельницького. Але союз Ю. Хмельницького з турецьким султаном популярності в народі не мав. У 1681 році турки позбавили його булави й відправили до Стамбула, а на його місце поставили молдавського господаря Дуку. У 1685 році турки знову призначили Хмельницького гетьманом, а наприкінці того ж року стратили його в Кам’янці-Подільському. Після нього на Правобережжі гетьмана не обирали.

Лівобережна Україна, яка входила до складу Росії, була захищена від вторгнення турків, татар і поляків, що майже зовсім спустошили колись квітучу Правобережну Україну.

Глухівські статті 1669 року, підписані Д. Многогрішним, значно обмежували українську автономію і, перш за все, забороняли гетьману вступати в переговори з іншими державами. Але Многогрішний не бажав бути царською маріонеткою, і постійно вимагав обмежити воєнну присутність росіян в Києві, Ніжині, Переяславі, Чернігові, чим викликав незадоволення правлячих кіл Москви, які чекали нагоди щоб позбавити його булави. Не зумів він налагодити стосунків і з лівобережною старшиною, яка не хотіла миритись з владою «чужака» і писала доноси, організовувала змови. У березні 1672 року в Батурині старшина схопила Многогрішного, закувала його в кайдани і разом з сім’єю та найближчим оточенням відправила до Москви. Там гетьмана звинуватили в зраді і приговорили після жорстоких катувань до страти. Але цар його помилував і заслав з сім’єю до Сибіру.

Гетьманом Лівобережжя став Іван Самойлович (1672—1687 рр.). Позитивне ставлення до Москви і добрі відносини зі старшиною дозволили йому тримати гетьманську булаву протягом 15 років — термін для українських гетьманів нечуваний. Авторитет старшини він здобував шляхом роздачі землі, чим прискорив процес утворення земельної аристократії на Лівобережній Україні. Прагнув він розширити свою владу на всю Україну. Гетьману вдалося посилити контроль над Запорожжям. З 1674 року разом з російськими військами воював з турками та Дорошенком. Його похід на Правобережну Україну закінчився невдачею, але повертаючись з Правобережжя Самойлович вивів звідти чимало українців, які згодом поселились на Лівобережжі та Слобожанщині.

Вплив Росії в Україні зростав. У 1685—1686 рр. Московська патріархія підкорила собі Київську православну митрополію. Таким чином, українська православна церква втратила свою самостійність і протягом століть підлягала русифікації.

У 1686 році між Московською державою та Річчю Посполитою було укладено «Вічний мир». Ця угода стала актом остаточного міжнародного поділу України: Лівобережжя залишилося під владою російськогоцаря, Правобережжя — польського короля. Січ підпорядковувалась безпосередньо цареві. Таким чином, здобутки періоду Визвольної війни українського народу 1648—1654 року фактично було втрачено.

Під владою гетьмана залишилась лише третина держави Богдана Хмельницького. Наприкінці ХVІІ століття Гетьманщина ділилась на 10 полків. Воєнно-політична структура козацької держави майже не змінилась, але на Лівобережжі відбулися значні соціальні і економічні зміни. До кінця ХVІІ ст. козацька старшина фактично усунула козацькі маси від участі в політичному житті Гетьманщини. Економічні труднощі сприяли послабленню господарства козаків. Безперервні війни кінця ХVІІ — початку ХVІІІ ст. не обходились без участі козаків, але козаки брали в них участь як вільні формування, а не як українське військо. В 1700 році військо Гетьманщини нараховувало всього 20 тис. козаків.

У 1686 році Москва приєдналась до антитурецької «Священної ліги». В 1687 році було здійснено перший Кримський похід московських і українських військ, який закінчився невдачею. В провалі походу російська влада звинуватила гетьмана І. Самойловича, його позбавили булави і заслали до Сибіру.