Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України: соціально-політичний аспект

Початок Національно-визвольної війни в Україні (1648—1649 рр.)

Весною 1648 року в Україні спалахнуло грандіозне народне повстання під керівництвом Б. Хмельницького, якому судилось стати переломним в історії України.

Національно-визвольна війна українського народу проти шляхетської Польщі була викликана, насамперед, включенням українських земель до складу Речі Посполитої, політика якої відносно України мала яскраво виражений колоніальний характер. Вона була настільки жорстокою і послідовною, що до середини ХVІІ ст. виникла загроза знищення українського народу як етнічного цілого.

В 40-х роках ХVІІ ст. соціальні і національні протиріччя досягли найбільшої гостроти. Народні маси України нещадно експлуатувались, панщина в окремих районах становила 4—6 днів на тиждень, значно зросла натуральна рента. Погіршилось становище реєстрового козацтва, його права і привілеї постійно обмежувались. Польська влада ліквідувала виборність полковників і старшини, обмежувала їх права на землю та маєтності. Нереєстрові козаки нерідко трапляли в кріпацтво. До цього треба додати феодальну анархію і розгул магнатсько-шляхетської сваволі, експлуатацію українського населення з боку євреїв-орендарів, нерівність в правовому і політичному становищі української православної шляхти, утиски її інтересів з боку польської шляхти та магнатів.

Важкий феодальний гніт переживало і міське населення. Магнати, що володіли українськими містами, примушували їхніх жителів виконувати різноманітні повинності, сплачувати данину володарю міста.

Соціально-економічний гніт посилювався національно-релігійним. Католицька церква за допомогою унії намагалася перетворити український народ в слухняний об’єкт експлуатації, закабалити його фізично і духовно. Польська влада і католицька церква переслідували українські православні братства та школи, забороняли православним українцям займати адміністративні посади навіть в місцевих органах влади.

Таким чином, польсько-шляхетська політика грубого насильства і грабежів, експлуатації боляче била по економічних, політичних і національних інтересах більшості українського населення: селян, міщан, козаків, козацької старшини, дрібної української шляхти, православного духовенства.

Декілька слів про зовнішньополітичні передумови тих грізних подій, що складалися не на користь Речі Посполитої. По-перше, геополітичні інтереси сусідів Польщі, Туреччини, Росії та Швеції, полягали в тому, щоб економічно і політично ослабити Річ Посполиту. Як один із засобів вирішення цього питання розглядалось якщо не відокремлення України від Польщі, то хоча б посилення антагонізму між ними. Особливо це проявлялось в політиці московського царства, яке прямо чи не прямо підтримувало всі значні антипольські козацько-селянські повстання кінця ХVІ — першої третини ХVІІ ст., навіть не дивлячись на те, що українські козаки брали участь в російсько-польських війнах на боці Речі Посполитої. Таким же чином діяли і кримські хани — васали Туреччини. Їх союз з Хмельницьким у 1648 році не можна розглядати як випадковий.

По-друге, сприятливу ситуацію для визвольної війни створило політичне послаблення самої Речі Посполитої. Мова іде про тенденцію стійку та фатальну, яка наприкінці ХVІІІ ст. стала однією з головних причин загибелі польської держави. Політичну цілісність польської держави підривали всевладдя і сваволя шляхти. Королівська влада напередодні війни була ослаблена. Під тиском сейму король змушений був надати магнатам і шляхті величезні військові повноваження в справі охорони держави. Проблеми захисту південних кордонів держави змушували короля миритися і з посиленням козацтва. В результаті обидві сили вийшли з-під королівського контролю і держава в воєнно-політичному плані серйозно ослабла. Не скористатися цими обставинами було важко.

І, по-третє, важливою була позиція європейських держав, більшість з яких були послаблені участю в Тридцятилітній війні (1618—1648 рр.).

Зайняті власними проблемами уряди європейських країн не мали можливості впливати на процеси, що відбувались на сході Європи. Міждинастичними чварами була послаблена і Туреччина.

Залишались Крим, сама Річ Посполита та Росія.

Часи визвольної війни Хмельниччини) — майже десять років перманентної козацько-польської війни — один з найдраматичніших періодів української історії. За своїм розмахом та значенням для подальшої долі України він був одним із найважливіших етапів боротьби українського народу за незалежність.

Війна носила національно-визвольний характер і була спрямована на розв’язання таких завдань, як знищення польського панування, створення в етнічних межах України власної держави, захист національної незалежності, ліквідацію великої феодальної власності на землю, скасування кріпацтва і утвердження господарства козацького типу, відновлення державного статусу православної церкви та відміну церковної унії.

Рушійними силами Визвольної війни були: козацтво, селянство, міщанство, православне українське духовенство, частина дрібної та середньої православної шляхти. Керівна роль належала неполонізованій козацькій старшині.

Особливе значення для успіху українських сил мали військові та організаторські здібності, політична свідомість керівника руху за незалежність України Б. Xмельницького.

Б. Хмельницький народився у 1595 році в сім’ї заможного українського козака. Отримав прекрасну освіту в єзуїтському колегіумі. Володів кількома мовами. У 1620році в битві під Цицорою потрапив до татарського полону. Повернувшись в Україну через два роки, займався господарством на батьківському хуторі Суботів поблизу Чигирина. Користувався авторитетом і повагою козаків. У 1636році став писарем Запорозького війська, а у 1646році — чигиринським сотником.

Б. Хмельницький вийшов на історичну арену як маловідомий, але високоосвічений та загартований в боях з турками і татарами сотник реєстрових козаків. Безпосередньою причиною до виступу Хмельницького стала особиста кривда, якої йому завдав чигиринський підстароста Данило Чаплинський. Останній захопив родинний хутір Хмельницького в Суботові, викрав його дружину, до смерті побив наймолодшого сина. Не отримавши підтримки в польському суді і у самого короля Хмельницький подався на Січ, де підняв на боротьбу козаків, і де був обраний козаками гетьманом (січень 1648 року).

В цьому новому званні Хмельницький звернувся до українського народу з закликом піднятися на боротьбу проти польсько-шляхетського ярма. Його заклик знайшов відгук у всіх верств населення України.

Скрізь в Україні почали створюватись загони селян і міщан, які проголошували себе вільними козаками. Командувач польською армією, що була направлена на придушення повстання, коронний гетьман Микола Потоцький повідомляв королю, що в Придніпров’ї «не було того села, не було того міста, де не закликали до бунту і не чинили замахів на життя і майно своїх панів та державців». Багато повстанців влилось у військо Хмельницького, до нього приєднались запорожці, що жили на Дону, а також частини донських козаків.

Ще до початку серйозних бойових дій Хмельницький отримав першу дипломатичну перемогу. Скориставшись з того, що між Польщею і Кримом загострились відносини, він одержав згоду хана Іслама Гірея ІІІ на підтримку повстанців п’ятитисячним загоном татарської кінноти. Цим він досяг противаги кінноті поляків і усунув небезпеку нападу татарської орди з тилу.

На початку березня 1648 року під час переговорів з коронним гетьманом М. Потоцьким Хмельницький вимагав автономії для козацької України в складі Польщі. Гетьман відкинув вимогу Хмельницького і у квітні 1648 року рушив свої війська на Запорожжя, розраховуючи задавити повстання в зародку і не дати йому вийти до межі Запорозької Січі. Очолили польське військо коронний гетьман М. Потоцький і гетьман М. Калиновський. До польського війська мали приєднатися реєстрові козаки.

Б. Хмельницький, в свою чергу, зі своїм військом вийшов із Запорозької Січі назустріч полякам. Повстанці завдали полякам дві поразки: 5—6 травня під Жовтими Водами (урочище в 45 км від сучасної Олександрії) і 16 травня під Корсунем. Знищення в ході другої битви основних сил поляків стимулювало розвиток повстання, яке влітку 1648 року переросло в загальну національно-визвольну війну.

Польща опинилась в дуже скрутному становищі. В ході перших воєнних зіткнень з українськими повстанцями вона втратила своє військо та обох гетьманів, які потрапили до полону. Скарбниця держави була майже порожньою, що утруднювало справу створення нового війська. До того ж Польща втратила і короля — 20 травня 1648 року помер Володислав ІV Ситуація ускладнювалась тим, що перемоги козацьких військ розбудили всю Україну.

Польські магнати і адміністрація тікали на Захід, втекли з України і католицькі священики. На звільнених землях українська козацька старшина, шляхта, духовенство зміцнювати свої позиції. Як адміністративні військові одиниці тут почали створюватись козацькі полки та сотні. Гетьманською резиденцію стало місто Чигирин.

Шляхом величезних зусиль, зібравши в короткий строк необхідні кошти, польський сейм влітку 1648 року зумів зібрати нове 40-тисячне військо, озброїти його і направити в Україну. Нове зіткнення українських і польських сил відбулось 11—13 вересня 1648 року під Пилявцями (на Волині) і закінчилось повним розгромом польського війська. Шляхтичі, що уціліли, втекли до Польщі. Повстанці отримали величезні трофеї — гармати, коней, вози, спорядження тощо. Хмельницький своїми перемогами відкрив українським повстанцям шлях на Варшаву. Але тоді, восени 1648 року, скоріше за все, він ще не мав наміру розгромити Польщу, хоча історичні джерела засвідчують прагнення гетьмана перенести польські володіння за Віслу. Тоді гетьман та його соратники вважали , що вони воюють не з державою, не з королем, а з польською шляхтою. Вітчизною українців Хмельницький все ще вважав Річ Посполиту, в якій лише хотів реформувати державний устрій.

Восени 1648 року війська Хмельницького зайняли Західну Україну, оточили Львів, вимагаючи від міської влади викуп, Замостя (польську фортецю). Але на цьому багатомісячний тріумфальний похід війська Б. Хмельницького припинився. З наближенням зими він вирішив повернутися на Наддніпрянщину.

Для істориків завжди залишалось загадкою, чому Хмельницький, який на той момент міг знищити Річ Посполиту, не зробив цього, а згодився на запропоноване новим польським королем Яном Казимиром перемир’я. Це могло статися з цілої низки причин.

Мабуть тоді ще в плани гетьмана не входило знищення Речі Посполитої, він усе ще сподівався змінити політичну систему Польщі так, як це могло задовольнити козацтво. До того ж голод і чума уже позначились на його війську, як і на українському населенню в цілому. На припиненні воєнних дій наполягали татари, яким не терпілося повернутися додому.

Як би там не було, але Б. Хмельницький дав згоду на перемир’я і повернув козацьку армію назад в Україну. 23 грудня 1648 року козацьке військо урочисто вступило в Київ.

Під час свого тріумфального в’їзду до Києва гетьман урочисто проголосив, що, почавши боротьбу з особистих причин, віднині продовжуватиме її в ім’я всієї України.

Перемоги 1648 року над польськими військами дали змогу українцям зрозуміти та відчути свою силу. Почалося зближення козацької верхівки з православною церквою. Духовенство та інтелігенція переконали гетьмана в необхідності захисту інтересів не лише козаків, а і усіх українців. Гетьман став лідером українського народу, на нього тепер було покладено значно ширші обов’язки. Таким чином у Києві, як стверджують історики, у Б. Хмельницького відбувся перелом в поглядах на основну мету боротьби і на своє місце у цій боротьбі.

На початку 1649 року під час переговорів з поляками він офіційно оголосив про свої наміри стосовно перспектив і кінцевої мети війни з поляками. Гетьман заявив польському посольству, що тепер сам Бог дав йому право бути «єдиновладцем і самодержцем руським». Основну мету своєї діяльності гетьман вбачав у тому, щоб «вибити з лядської неволі весь народ руський».