Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України: соціально-політичний аспект

Давні слов’яни в давні часи: заняття та устрій 

З давніх часів в Центральній та Східній Європі, на схід від німців, в басейні Вісли, жили слов яни. Вчені-історики і лінгвісти, вважають, що відмежування праслов’янських племен відбулось близько 4—3,5 тисяч років тому, на початку або в середині ІІ тис. до нової ери. Римські літописці І—ІІ ст. н. е. називали їх венедами. За змістом термін «венеди» пов’язують зі слов’янським «вещий» — найбільший. Відомо, що венеди вели осідлий спосіб життя, знали орне землеробство. Жили слов’яни невеликими поселеннями, в їх господарстві чітко просліджувалось чотири галузі: землеробство, скотарство, рибальство і мисливство. Знаряддя праці — сокири, ножі, серпи — виготовлялись переважно з каменю. Бронзу спочатку використовували головним чином для прикрас, для господарських потреб з неї виготовляли хіба що долото, необхідне для будівництва дерев’яних споруд.

Відкриття заліза стало важливим елементом прогресу, переломним моментом в розвитку слов’янських племен. По суті слов’яни зробили стрибок із кам’яного в залізний вік. Для виготовлення заліза використовувалась болотна і озерна руда, які у великій кількості була на території слов’янських земель. Прискорився розвиток ремесла; виплавляли з болотної руди залізо, виробляли різноманітні металеві знаряддя праці і предмети домашнього вжитку, виготовляли глиняний посуд, ювелірні вироби тощо. У слов’ян існувала внутрішня торгівля, що було пов’язано з розвитком ремесла, і зовнішня торгівля, наприклад, з Римом. Слов’яни вивозили хліб, худобу, ліс та вироби з дерева, а також рабів. Завозили олію, вино, посуд, художню кераміку тощо. Про розмах торгівлі слов’ян у ІІІ—VІІ ст. нової ери свідчить величезна кількість римських срібних монет, які знаходять археологи під час розкопок слов’янських поселень. Багата слов’янська знать широко користувалась предметами розкоші: лакованим столовим посудом, прикрасами, різними предметами побуту. Торгівля прискорювала процес диференціації суспільства, сприяла утворенню багатої соціальної верхівки. Мала сім’я, яка складалась з чоловіка, дружини, дітей ставала складовою частиною важливої соціальної структури суспільства — сільської общини. В сільській територіальній общині виділялись окремі заможні сім’ї, які володіли певною власністю. У VI ст. нової ери посилюється воєнна і політична влада.

Усе це прискорювало майнове і соціальне розшарування слов’янського суспільства і формування в ньому класових відносин, що неминуче вело до утворення держави. Але цей процес вимагав часу

Під час великого переселення народів слов’яни просунулися далеко на Північ та на Схід — до верхів’я Волги та Дону, на заході — до Ельби і далеко на південь. Таким чином, до кінця бронзового і в період раннього залізного віку виникли своєрідні за культурою групи племен, в тому числі на сході — племена подніпровських культур (східні слов’яни), західні і південні слов’яни.

Вже у VI ст. нової ери слов’яни займали величезні простори від Ельби до середини Дніпра на сході, від Балтійського моря на півночі до Дунаю і Чорного моря на півдні. Починаючи з VII ст., в іноземних джерелах з’являється назва «слов’яни». Цінні відомості про розселення слов’ян по східноєвропейській рівнині можна знайти в літописі «Повість минулих літ». Цей літопис містить перелік стабільно сформованих етнополітичних союзів племен: поляни, древляни, дреговичі, дуліби (волиняни, бужани), уличі, тіверці, білі хорвати, сіверяни, вятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени.

Союзи племен мали велике значення для утворення держави. На початку існування таких союзів племен, формою організації управління була воєнна демократія. Щоправда, ще довгий час продовжувалиіснувати первісні демократичні установи — народні збори (віче) і рада старійшин. З часом народні збори перетворювались в збори воїнів і військове керівництво набувало більшого впливу і влади, витісняючи інших старійшин. Воєнна демократія поступово перетворювалась в воєнно-ієрархічне правління — княжіння. Органи суспільного самоврядування перетворювались в органи панування і придушення. Військовий предводитель великого союзу племен перетворювався в державного правителя — князя.

У VІІІ ст. ці племенні союзи перетворилися у племінні князівства, центрами яких ставали великі міста: у полян — Київ, у ільменських слов’ян — Новгород, у сіверян — Чернігів, у древлян — Іскоростень, у кривичів — Смоленськ та інші. Цьому сприяло посилення соціальної та майнової нерівності. Поступово занепадає роль народного віча, на якому раніше вирішували всі найголовніші справи: тепер його скликають тоді, коли це потрібно князеві.

Втрачається значення народного ополчення. Разом з тим зростає роль княжої дружини — професійних воїнів, які слугували князю, допомагаючи йому в проведенні внутрішньої та зовнішньої політики. За допомогою дружини князь завойовував нові землі, збирав данину, наводив порядок на приєднаних землях. Князь розраховувався з дружинниками частиною данини (ІХ — початок ХІ ст.). З другої половини ХІ ст. старші дружинники збільшують свої земельні наділи та нерухоме майно. З них поступово сформувався клас великих феодалів-землевласників — бояр, які отримували від князя за службу вотчини (великі земельні володіння, які бояри могли передавати у спадщину). Військові походи їх вже мало цікавили, вони все більше займалися вирішенням політичних питань. Найбільш знатні дружинники разом з придворною аристократією утворили боярську думу — постійний дорадчий орган при князеві. Таким чином, в слов’янських племенних союзах поступово зсередини зароджувались, пускали глибоке коріння відносини панування і покори, утворювалась ієрархія влади, встановлювалась своя форма збирання данини (полюддя), яка була тісно пов’язана з розвитком зовнішньої торгівлі, накопичувалось багатство. В кожному з племенних союзів відбувався процес майбутнього розшарування і утворення класів феодального суспільства.

Постійне військо становила молодша дружина. Частина цього війська — княжі охоронці і слуги — була зайнята безпосередньо в господарстві при княжому дворі. З цієї частини дружини з часом сформувався княжий двір — дворянство, з якими князя пов’язували більш тісні стосунки.

У VІІІ—ІХ ст. виникли широкі політичні об’єднання східних слов’ян, в яких кілька племен утворювали так звані «над союзи». В арабських джерелах згадується про існування трьох великих центрів, які очолювали окремі князі: Куявія, Славія та Артавія. Куявія — це Київська земля, Славія — земля Новгородська, де жили ільменські слов’яни. Однозначно визначатись з питанням про місцезнаходження ще одного державного утворення — Артавії — історики так і не змогли. Одні вважали центром цієї держави Рязань, інші — Тмутаракань,Чернігів, Ростов-Переяславський.

Ці політичні утворення були нестійкими, але саме вони стали основою, що поклала початок Давньоруській державі — Київській Русі.

В історичній літературі існує дві теорії утворення держави у східних слов’ян: норманська — німецькі вчені З. Байєр, Г. Міллер, А. Шльоцер і антинорманська — М.В. Ломоносов та М.С. Грушевський.

Норманська теорія — це антинауковий напрямок в російській і німецькій історіографії, послідовники якої вважали норманці (варягів) засновниками держави у Давній Русі. Ця теорія була сформульована у другій чверті XVIII ст.

Норманська теорія з’явилась тоді, коли історична наука (німецька і російська) переживала етап становлення, а історики мали дуже непевні уявлення про складний, розтягнутий у часі процес утворення державності. Їм не були відомі ні система слов’янського господарства, ні тривала еволюція соціальних відносин, внутрішнього розвитку. Експорт державності з іншої країни здавався тодішнім історикам природною формою народження держави.

Основоположником антинорманської теорії походження держави у східних слов’ян був М.В. Ломоносов, який доводив, що задовго до появи на території слов’янських земель варягів, у слов’ян уже склались передумови для утворення держави. Послідовники великого вченого знайшли багато доказів того, що варяги відіграли другорядну роль у процесі створення Давньоруської держави. Держава з центром у Києві виникла за три століття до приходу на слов’янські землі варягів. Перші відомі з літописних джерел київські князі були слов’янами. Слов’яни становили і основу князівської дружини.

Відомо, що варяги з’явились на землях східних слов’ян з середини VIII ст. Варягами населення називало вихідців із Скандинавії, які в пошуках нових земель вирушали в далекі мандрівки, займалися торгівлею, піратством, грабіжницькими нападами. В самій Скандинавії їх називали вікінгами, в Європі — норманами. Варяги проклали і освоїли торговий шлях через слов’янські землі до Візантії — «із варяг в греки». На цьому шляху вони вступали в контакти зі слов’янами, торгували з ними, часто осідали на їх землях. Скандинавські імена мали і перші князі Давньоруської держави.