Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України: соціально-політичний аспект

УКРАЇНА НАПРИКІНЦІ XVI - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТОЛІТТЯ. ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ 1648-1654 РОКІВ

Визвольний рух в Україні наприкінці XVI ст. та у першій чверті XVII ст. Початок національно-визвольної війни в Україні (1648-1649рр.). Богдан Хмельницький. Формування основ Української республіки. Продовження війни у 1651-1653 роках. Переяславсько-Московська угода 1654 року. Продовження воєнних дій в Україні після підписання Переяславської угоди.

Визвольний рух в Україні наприкінці ХVІ ст. та першій чверті ХVІІ ст.

Люблінська унія призвела до значних соціально-економічних та політичних наслідків для України. В перший рік існування польсько-литовської держави було здійснено перепис вільних земель в трьох українських воєводствах і король почав роздавати їх польській шляхті. Відбувалося інтенсивне спольщення південної Київщини і Полтавщини. Шляхта послідовно запроваджувала тут фольваркові господарства, панщину. За Литовським статутом 1588 року селяни остаточно закріпачувались, встановлювався двадцятирічний термін розшуку селянина-втікача. Більшість міст в Україні перейшла до рук польських панів. Але навіть у державних, так званих «королівських містах», українцям ставили всілякі перешкоди при вступі до ремісничих цехів, обмежували територію їх проживання. Серед української знаті після Люблінської унії посилилася полонізація. Примусово насаджалася польська культура, мова, освіта, католицька релігія, яку особливо завзято запроваджував орден єзуїтів. Спольщена українська знать отримувала в Речі Посполитій незрівнянно вищий соціальний статус і можливості швидкого процвітання на державній службі.

Люблінська унія значно загострила релігійні проблеми. Широкі верстви українського населення — селянство, міщанство, дрібні та середні шляхтичі — противились покатоличенню і відстоювали православну віру. В цій боротьбі дедалі значнішу роль стали відігравати братства. У ІІ половині ХVІ ст. їх діяльність набула як культурно-просвітницького так і політичного характеру. Вони перетворилися у могутню силу, що виступала за оновлення православної церкви, проти унії православної церкви з католицькою.

Після укладення церковної унії православна церква опинилася фактично поза законом. Уніати захоплювали православні храми, їхнє майно та землю. Прихильники православ’я зазнавали утисків і переслідувалися. Уніатська церква сприяла посиленню спольщення українського населення. Але широкі маси українців — селяни, міщани, нижче духовенство, козаки, частина шляхти вперто відстоювали своє право сповідувати православну віру. Релігійні протиріччя загострилися. Православна церква перед небезпекою своєї загибелі пішла у 1599 році на союз з протестантами Речі Посполитої. Але і цей відчайдушний крок не приніс бажаного. Співвідношення сил продовжувало схилятися на користь уніатів та католиків.

У II половині XVI ст. у зв’язку з посиленням соціального та національно-релігійного гніту українського народу збільшився потік втікачів на Запорожжя, що докорінно змінило козацьке середовище, зокрема посилило антипольські настрої козаків. Зміцнення козацтва, як стану, участь запорожців в війнах, які вела Польща, їхня участь в захисті кордонів від нападів татар, а також звернення урядів різних держав за військовою допомогою до козаків — все це сприяло самоусвідомленню козацтвом своєї відмінності від інших суспільних станів і своєї ролі в військово-політичних справах. До того ж, у 1583 році закінчилася тривала Лівонська війна і велика кількість добровольців-козаків, готових до боротьби з поляками за свої права, повернулася в Україну.

Польський уряд і шляхта реагували на зростання козацтва розгублено і нерішуче. Шляхті було важко зрозуміти, як і коли козаки перетворилися на виразно сформоване суспільне ціле. Не дивлячись на властиву їй ворожість до козаків, шляхта була не проти того, щоб використовувати їх, коли виникала потреба. До того ж ставлення до козаків було неоднозначним — з одного боку, магнати та старости порубіжжя, які щоденно конфліктували з козаками, а з іншого — польська влада, котра бачила в них джерело досвідченої й водночас дешевої військової сили та потенційну противагу зростаючій могутності східних магнатів. Загострення цих суперечностей було лише справою часу.

Таким чином, в кінці XVI ст. політика Польщі в Україні призвела до широкомасштабних народних повстань. Причинами повстань були: посилення феодального і національного гніту на українських землях після Люблінської унії; загострення міжконфесійних суперечностей після підписання Брестської церковної унії; наростання суспільної конфронтації в українському суспільстві, загострення класової боротьби; засилля польського права на українських землях наприкінці XVI ст.

У XVII ст. козацтво сформувалося як окремий стан в Речі Посполитій і заявило про себе як окрема військово-політична сила, прагнуло поширити свій вплив на якомога більші території України. У збройній боротьбі народу за своє визволення, яке почалося у кінці ХVІ ст. виявилося пробудження національної свідомості українського народу. Вирішальною силою в цій боротьбі було українське козацтво. Народні повстання мали антифеодальний і визвольний характер.

У 1591 році почалось повстання під проводом Криштофа Косинського.

Історія залишила мало відомостей про Криштофа Косинського. Не знаємо ми його біографію, не збереглось його портретного зображення. Відомо тільки, що він походив зі шляхетського роду, жив на Підляшші, але, незважаючи на своє шляхетське походження, назавжди пов’язав свою долю з українськими козаками. У 1586 році він був одним із відомих запорозьких старшин, ніс службу на низу Дніпра, оберігаючи кордони Речі Посполитої.

У 1590 році гетьман реєстрового козацтва Косинський отримав від польського короля в подарунок за вірну службу маєток Рокитне, що на Білоцерківщині. Але на ці землі претендував князь Януш Острозький, староста білоцерківський, який і домігся грамоти від короля на володіння Рокитним. Це призвело до конфлікту між К. Косинським і Я. Острозьким, який поступово переріс (у 1591 році) в збройне повстання широких мас українського народу. Після оволодіння повстанцями Білою Церквою, повстання охопило Київщину і Брацлавщину, поширилось на Поділля. На початку 1593 року Косинський вступив в Волинь. У травні 1593 року козацьке військо зазнало поразки під Черкасами.

За деякими даними в ході жорстокої битви Косинський загинув (але є інші свідчення, що стосуються його подальшої долі), а козаки, зазнавши великих втрат, на умовах почесного миру відступили на Запорожжя. Варшавський сейм оголосив їх поза законом. Після боїв під Черкасами більше половини повстанців почали наступ на Київ і восени 1593 року оточили місто, але вимушені були припинити облогу, бо прийшла звістка, що кримський хан захопив Токомакську Січ і зруйнував її. Козаки змушені були повернутися на Запорожжя і збудувати нову — Базавлуцьку Січ. Але повстання не припинилось і незабаром переросло в більш значне і могутнє.

У 1594—1596 роках більшу частину України охопило повстання під проводом Григорія Лободи та Северина Наливайка.

Северин Наливайко походив з сім’ї ремісників-пушкарів із Гусятина (нині селище міського типу на Тернопільщині). Після смерті батька, закатованого слугами місцевого магната О. Конецьпольського він перебрався з матір’ю до Остроз’я, де жив його брат Дем’ян — відомий український письменник і церковний діяч. Згодом Северин Наливайко подався на Запорожжя, де дуже скоро здобув загальне визнання як сміливий воїн, досвідчений керівник козаків, особливо під час походів проти Османської імперії, Кримського ханства, Молдавії. Як писав польський хроніст Павло П’ясинський, Наливайко був людиною сільського походження але «доблесті надзвичайної». Інший польський автор XVI ст. Йоахим Більський пише, що Северин Наливайко «людина надзвичайна..., до того ж прекрасний артилерист». Певний час Наливайко служив сотником в війську князя Костянтина (Василя) Острозького. Навесні 1594року за згодою князя він зібрав велике козацьке військо для оборони від татарського натиску.

Момент для повстання було обрано дуже вдало. В цей час Річ Посполита вела війну з Туреччиною, намагаючись поставити на молдавському престолі свого кандидата — Сімеона Могилу. Скориставшись з малочисельності ворожих військ, Наливайко та його союзники окупували більшу частину Правобережної України, Полісся, навіть частину Білорусі. Повстання викликало піднесення антишляхетської боротьби в Україні. Похід Наливайка сприяв швидкому притоку селян і міщан до лав повсталих. Під його проводом козацьке військо здобуло Луцьк, Бобруйськ, Могилів. Керівник повстання, як свідчать деякі історичні джерела, мав намір створити незалежну козацьку республіку між Дніпром і Бугом, яку планував пізніше використати для боротьби проти татар і турків. Але подальші події розгортались в несприятливому для повстанців напрямі. Річ Посполита завершила перемогою війну в Молдавії і польські війська коронного гетьмана Станіслава Жолкевського вирушили в Україну. Наливайко був змушений відступити з Білорусі на Волинь, звідти на Подніпров’я, ведучи жорстокі бої в районах Латуня, Браїлова, Любартова, Пилкова, проте сили були нерівними.

У травні 1596 року повстання зазнало поразки. Лють поляків не знала меж. Вони вирізали майже 10 тис. душ в таборі повстанців, в основному жінок та дітей. Лише частина повстанців на чолі з Кремпським вирвалась із рук карателів і відійшла на Січ. Самого Наливайка разом з його соратниками привезли до Варшави. Майже всіх їх стратили. С. Наливайка катували понад 10 місяців. 20 квітня 1597 року керівника повстання було страчено. Жорстока розправа над українськими повстанцями не зупинила народний рух. Назрівали нові повстання. Вже на початку ХVІІ ст. мали місце значні заворушення серед козаків та селян.

Селянсько-козацькі повстання 1591—1596 рр. хоч і зазнали поразки, але мали велике історичне значення. Народ України набував досвіду боротьби, готувався до рішучих битв зі своїми ворогами, гартував волю і національну самосвідомість. І, головне, український народ все більше усвідомлював, що поліпшити своє становище він може тільки шляхом визволення України від польсько-шляхетського панування. В ході повстань виявилась і соціальна сила, здатна вирішити цю проблему. Нею стало визнане і невизнане польською владою козацтво, яке традиційно отримувало всенародну підтримку.

Після придушення селянсько-козацьких повстань кінця ХVІ ст. польський уряд, магнати та шляхта продовжували захоплювати українські землі, збільшувати панщину і оброк, закріпачувати селян. Козаки були позбавлені всіх прав і оголошені поза законом.

Незважаючи на дії уряду, масові виступи селян, міщан та козаків стали звичайним явищем. Особливо вони активізувались взимку 1613—1614 рр. на Брацлавщині, наприкінці 1615 — початку 1616 років — охопили значну територію Східної України. У 1616 році постання перекинулось на Київщину і Волинь.

Про радикальнісь дій повсталих свідчать спеціальні документи польського сейму, в яких говорилось, що повстанці не визнають польської адміністрації, самі визначають собі права, обирають керівництво. У 1616 році польський сейм змушений був констатувати, що всередині Речі Посполитої утворилась автономна республіка, де керують козаки.

Занепокоєний утворенням козацької «окремої республіки», уряд Речі Посполитої почав готувати влітку 1625 року черговий каральний похід проти українців. У вересні 1625 року коронний гетьман С. Конецьпольський на чолі 30-тисячного війська вирушив з м. Бара на Подніпров’я. Йому протистояло військо Запорозьке Марка Жмайла, до якого приєдналися міщани і селяни. Перші сутички між карателями і українськими повстанцями відбулися під Каневом. Вдало відбившись від ворогів, козаки відступили до Курукового озера. Головна битва відбулася 15 жовтня 1625 року біля села Таборище (м. Крилов),але справу вирішив не бій, а суперечки серед козаків. Помірковані запорожці під проводом Михайла Дорошенка вступили в переговори з поляками. 25 жовтня 1625 року була підписана Куруківська угода, за якою козацький реєстр встановлювався в 6 тисяч осіб, а решта, приблизно 40 тисяч козаків, повинні були повернутися до своїх панів. Реєстрові козаки отримували право обирати гетьмана, (затверджувати його кандидатуру мав король), проживати на державних землях. Звичайно, така угода не влаштовувала ні шляхту, ні козацько-селянські маси. Новий вибух в Україні був не за горами.

Подальше посилення феодально-кріпосницького і релігійного гніту було головною причиною селянсько-козацьких повстань 30-х років XVII ст.

Одним із значних виступів цього періоду було повстання під проводом гетьмана нереєстрових козаків Запорозької Січі Тараса Федоровича (Трясила). До багатотисячного військо козаків (близько 10 тис.) Тараса Федоровича, приєднались тисячі селян і міщан. Повстання охопило Полтавщину, Київське Полісся, Запорожжя. Повсталі козаки нападали на панські маєтки, вбивали власників, управителів, орендарів, шинкарів. 15 травня 1630 року вони оволоділи Переяславом. Найкровопролитнішим був бій 20 травня 1630 року, названий «Тарасовою ніччю», коли козаки вщент розгромили добірне шляхетське військо С. Конецьпольського. Наприкінці травня в одному з боїв поляки втратили до 10 тисяч своїх воїнів. Великих втрат зазнало польське військо і в сутичках з повстанцями в інших містах. Але досягти остаточної перемоги українці не змогли, тому що в рядах повстанців почались незгоди і чвари. Частина козацької старшини і реєстрових козаків добились обрання нового гетьмана А. Конашевича-Бута, який почав переговори з поляками. Ослаблений численними поразками С. Конецьпольський змушений був згодитись на переговори, в результаті яких було підписання 8 червня 1630 року Переяславської мирної угоди, за якою реєстр збільшувався до 8 тисяч козаків. Обурений діями урядовців, яких було чимало серед козацької старшини, Тарас Федорович з 10 тисячами козаків повернувся на Січ. Незважаючи на підписання мирної угоди в Переяславі, на Україні ще довгий час продовжувалися заворушення, не припинялась козацька війна проти польської влади, але у 1631 році повстання поступово пішло на спад. Повстання припинилось тому, що верхівка козацької старшини пішла на переговори з поляками.

З метою приборкання непокірних запорожців сейм Речі Посполитої прийняв рішення побудувати на берегах Дніпра фортецю. Вона мала е допускати втікачів на Запорозьку Січ, перекрити головний шлях постачання запорожців провіантом і боєприпасами. Незабаром французький інженер Боплан підшукав зручне місце для фортеці: на правому березі Дніпра, біля першого порогу (Кодацького), трохи нижче того місця, де Самара впадає в Дніпро. До середини літа 1635 року фортеця була повністю готова. Вона отримала таку ж назву, як і поріг, тобто Кодак, і її одразу ж зайняв польсько-шляхетський гарнізон. Для козаків новозбудована фортеця була наче більмо на оці, бо серйозно перешкоджала діям і обмежувала можливості боротьби проти Речі Посполитої.

Сильний гарнізон фортеці не пропускав по Дніпру човнів на Січ, а кінні роз’їзди поляків ловили в степу втікачів і відправляли їх на земляні роботи або в тюрми, а без припливу свіжих сил Запорозька Січ існувати не могла. Вихід був один — зруйнувати цю фортецю, розпочати нове повстання проти польської шляхти. Цю операцію очолив гетьман війська Запорозького Іван Сулима.

Іван Сулима походив із старовинного українського шляхетського роду, який сягав корінням аж у XIII ст. Він народився в с. Рогоші Любецького староства на Чернігівщині, служив у 1615 році у польського гетьмана С. Жолкевського. У 1628році став козацьким гетьманом, у травні 1629року організував черговий похід козаків на Крим. Достовірно відомо також, що Папа Римський Павло V Боргезе нагородив Сулиму золотою медаллю за визволення християнських невільників з турецької неволі.

Досвідчений воїн Іван Сулима блискуче розробив план взяття Кодака. Він вирішив скористатися відсутністю польського війська і частини реєстровців, які воювали зі шведами в Прибалтиці. У серпні 1635 року вночі козаки непомітно вдерлися до фортеці і швидко оволоділи нею, перебивши гарнізон. Після цього вони зруйнували фортецю. Взяттям фортеці розпочалось нове козацьке повстання, але воно тривало недовго. Незабаром завершилась війна у Прибалтиці, польське військо рушило в Україну, і вступило в бій з повстанцями. Налякана частина козацької старшини вирішила видати Сулиму уряду Речі Посполитої. Його разом із 5 соратникам схопили та відправили до Варшави, де ватажки повстання після жорстоких тортур були страчені.

Влітку 1637 року Україну охопило нове повстання під проводом запорізького гетьмана Павла Бута (Павлюка) і полковників Карпа Скидана та Дмитра Гуні. Повстання поширилось на усе Подніпров’я. Але у грудні 1637 р. воно було подавлене. Павлюк потрапив до полону і був страчений. Частина повстанців з Гунею і Скиданом повернулись до Січі. Тим часом карателі заливали кров’ю всю Україну.

У 1638 році повстання на чолі з гетьманом Запорозької Січі Яковом Остряницею знову охопило Придніпров’я, але воно також потерпіло поразку. Остряниця разом з загоном козаків (близько 1 тис. осіб) перейшов на територію Дикого поля, яке входило до складу Росії, за згодою московського уряду козаки поселилися в Чугуївському городищі і тим самим поклали початок заснуванню міста Чугуєва. Дмитро Гуня ще два місяці продовжував боротьбу, а потім відійшов на Дон. Скидан потрапив до полону.

Розгромивши основні сили повстанців, польський уряд перейшов у наступ. У лютому 1638 року сейм затвердив «Ординацію війська запорізького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої». Згідно з «Ординацією» значно обмежувались права і привілеї реєстрових козаків, сам реєстр скорочувався до 6 тисяч, всі нереєстрові козаки, «ви пищики», перетворювались в кріпаків. Ординація ліквідувала право виборності старшин і козацький суд. На чолі козацького війська мав стояти комісар, полковники та осавули, призначені польським сеймом з числа шляхти. При комісарі створювалась спеціальна гвардія з найманців, головне завдання якої полягало в придушенні «сваволі».

Козакам заборонялось жити у всіх українських містах крім прикордонних на півдні (Черкаси, Чигирин, Канів та ін.). На Січі і відбудованій Кодацькій фортеці повинен був знаходитись загін польсько-шляхетських військ. 4 грудня 1638 року на Масловому Ставу під Россю відбулась рада, на якій козаки мусили визнати важкі умови капітуляції. Вогнем і мечем магнатсько-шляхетська Польща встановила на Україні «золотий спокій», який однак не міг бути довготривалим і насправді спокійним. Як визнав сучасний польський історик В. Серчик, «із плином часу «золотий спокій» все більше нагадував життя біля діжки з порохом. Вистачило б тільки іскри...».

Козацько-селянські повстання 20—30 років ХVІ ст. зазнали поразки, по-перше, тому, що, як правило, вони виникали стихійно і були погано підготовлені, селяни та міщани, на відміну від козаків, були погано озброєні. По-друге, козаки не завжди виступали єдиною силою з іншими повстанцями. Послабляла сили повсталих і нерішучість козацької старшини, що боялась втратити власні привілеї і тому часто йшла на пряму зраду і на компроміс з польською владою.

Але, не дивлячись на поразку, козацько-селянські повстання були не марними: вони стримували посилення польського національного, феодального і релігійного гніту, сприяли відновленню української православної церкви. У ході боротьби народні маси накопичували досвід національної та антифеодальної боротьби і підготували ґрунт для успішного розгортання визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького.

Петро Сагайдачний — гетьман українського реєстрового козацтва, один з найвидатніших діячів вітчизняної історії.

Навчався в Острозькій школі і школі Львівського братства. Служив домашнім учителем у київського судді, згодом пішов на Запорозьку Січ, де виявив себе як талановитий керівник.

На початку XVII ст. брав участь у походах козаків на Молдавію, Лівонію. 1605року здобув фортецю Варну, через рік врешті зруйнував невільницьке місто Кафу, розбив військо мусульман, спалив і потопив багато турецьких галер, визволивши з неволі тисячі українських бранців.

В 1618 році брав участь у війні з Росією. 20-тисячне козацьке військо на чолі з Сагайдачним взяло тоді кілька російських міст, оточило і мало не захопило Москву, проте з невідомих причин відступило.

В перервах між походами Сагайдачний виявив турботу про українську культуру, освіту. Разом з усім військом запорозьким він вступив у Київське братство, сприяв відновленню в Україні православної ієрархії, скасованої після Брестської унії 1596року. Своє майно заповів на освіту, наукові та благодійні цілі, а 1500золотих подарував Київській і Львівській братським школам.