Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України: соціально-політичний аспект

Виникнення козацтва і утворення Запорозької Січі 

Як показали наступні події, нестерпний польський колоніальний гніт привів до посилення національно-визвольної та антифеодальної боротьби українського народу. Основною рушійною силою цієї боротьби стало козацтво.

Термін «козак» вперше згадується у джерелі XIII ст.— Початковій монгольській хроніці 1240 р.— і походить з тюркських мов, звідки запозичений монгольською і татарською. Означає він «вільний воїн», «незалежний», «схильний до розбою, завоювання».

Перші офіційні згадки про українських козаків зустрічаються в дипломатичному листуванні між Росією, Туреччиною, Польщею, Кримом та іншими державами наприкінці XV ст.

Основними причинами виникнення козацтва було посилення феодально-кріпосницького і національно-релігійного гноблення з боку Литви та Польщі, а також необхідність захисту своїх земель від постійних спустошливих набігів турків і кримських татар.

Кримське ханство остаточно відокремилось від Золотої Орди у середині ХV ст. Основою його зовнішньої політики було пограбування сусідніх країн. За часів правління хана Менглі-Гірея татари захопили Причорномор’я з містами Дашів (Очаків), Хаджибей, які раніше належали Литві. У 1475 році Туреччина захопила міста Кафу, Мангук, Перекоп, Очаків і змусила Кримське ханство визнати (у 1478 році) свою васальну залежність від неї. Таким чином Туреччина встановила свій контроль над узбережжям Чорного та Азовського морів. Турки побудували там ряд фортець, які використовували для нападу на українські землі. Спираючись на підтримку Туреччини, кримські татари з 80-х років ХV ст. стали здійснювати постійні напади на Україну. Відомо, що у 1482 році хан Менглі-Гірей з великим військом вдерся на Київщину і захопив Київ. Майже щорічні напади татарських орд супроводжувались спустошенням українських міст і сіл. Татари забирали в полон тисячі українців, продавали їх в рабство. Південь України постійно перебував під загрозою татарської навали, але ні Литва, ні Річ Посполита не мали достатньо сил, щоб організувати надійний захист південних кордонів. З часом функції захисту українських земель взяло на себе українське козацтво.

У другій половині ХV — на початку ХVІ ст. у верхів’ях Південного Бугу, в середній течії Дніпра в районі Канева — Черкас, а також на лівому березі Дніпра виникло чимало козацьких слобід і хуторів. І з року в рік кількість козаків на Наддніпрянщині зростала. «Де байрак, там і козак» — говорила народна приказка. Важливим фактором освоєння великих незайманих земель і збільшення кількості козаків була втеча селян від панської неволі.

Козаки займались землеробством, мисливством, рибальством, бджільництвом. Життя в степу було небезпечним: через степи пролягали татарські торговельні шляхи — Чорний, Кучманський, Муравський. Тому козаки повинні були мати зброю, добре володіти нею, щоб оборонятися від ворога. Проте козаки не лише оборонялися проти степовиків, а й самі нападали на татарські улуси, грабували татарські торгові каравани, здійснювали успішні походи в Туреччину. Таким чином вони оволодівали воєнним мистецтвом, поповнювали своє військове і господарське майно. Протягом першої половини ХVІ ст. козацтво в Україні зростало кількісно і набирало сил.

Основна маса козаків гуртувалась в пониззі Дніпра, унікальною особливістю якого були його знамениті пороги — пастка кам’яних скель, що стирчали з води на висоту до п’яти метрів і майже суцільною масою перекривали ріку. Залишались лише вузенькі бурхливі протоки, які були дуже небезпечні, особливо влітку та восени, при низькій воді. Порогів було дев’ять: Кодацький, Сурський, Ложанський, Дзвонецький, Ненаситнецький, Вовнецький, Будильський (Будило), Лишній і Вільний. Пороги тягнулись Дніпром від сучасного Дніпропетровська до Запоріжжя (у 1932 році після пуску Дніпрогесу пороги було затоплено).

В нижній частині Дніпра була велика кількість великих і малих островів — усього 265. Найбільшим островом була Хортиця, що мала у довжину понад 12 км, а завширшки — 2,5 км. Нижче Хортиці Дніпро широко розливався, вбирав в себе великі і малі річки, сам розгалужувався на рукави, утворюючи численні острови. Тут було справжнє царство плавнів з великою кількістю озерець і протоків. Козаки дуже любили цю місцину, яка тяглась від Хортиці до сучасного Нікополя, і називали її Великим Лугом. Великий Луг, як і дніпровські острови, давав козакам надійний притулок від ворогів. (Тепер Великого Лугу практично не існує. У 1954 р. після пуску Каховської ГЕС, його залили води рукотворного моря).

Великий Луг знаходився у серці козацьких земель, які давали все, що було потрібне для життя. Лагідний клімат, родючі землі, багатий рослинний та тваринний світ притягував сюди тисячі козаків. У найзручніших місцях, понад берегами рік і річок, на островах, у ярах, балках чи байраках вони засновували свої поселення.

Козацькі поселення називалися по-різному, в залежності від їхньої величини. Найменшими були бурдючи, тобто землянки. Хутірці, що складалися з 2—3 хат для людей і різних господарських будівель (комори, клуні, стайні, хліви, курники, льохи, кузня, млин тощо). Зимівники будувалися кількома господарями, у кожного зимівника було по 3—6 козаків і по 10 наймитів (молодиків). Пізніше кількість наймитів обчислювалась десятками. Це свідчить про існування поділу козаків на багатих і бідних, старшину і рядових, або «чернь», «сірому».

Козаки жили у зимівниках, хуторах і селах звичайно із сім’ями, за що козаки-січовики називали їх іронічно сиднями, гніздюками та баболюбами. Зимівники розростались, перетворювалися на хутори, села і містечка.

Шляхом колонізації так званого «дикого поля» запорозькі козаки заселили і освоїли землі від Сіверського Дінця до Дністра (значну частину нинішніх Дніпропетровської, Полтавської, Черкаської, Кіровоградської та деяких інших областей України) вже у ХV — першій половині ХVІІ століття.

Столицею козаків, місцем, де знаходився цвіт козацтва, була Запорозька Січ.

Відомі на сьогодні джерела не дають повної відповіді на запитання: де була Запорозька Січ у ХV — першій половині ХVІІ століть? Відомий польський хроніст М. Бєльський свідчить, що Січ була побудована у 1540 році на острові Томаківка. Згодом вона не раз змінювала своє місце, переводилась козаками на інші дніпровські острови. Першою з відомих Запорозьких Січей була Хортицька, що існувала у 1553—1557 рр. Хортицька Січ була створена при активній участі гетьмана запорозьких козаків Дмитра Вишневецького, людини незвичайної і яскравої долі. Староста черкаський і каневський, він докладав значних зусиль для успішного протистояння турецько-татарській агресії. Для боротьби з татарами він зібрав кілька сотень козаків-добровольців і при підтримці Литви та Москви організував походи на Крим. Хортицька Січ відіграла важливу роль у підготовці до цих походів. Діючи в контакті з московськими військами, у 1556—1558 рр. Вишневецький провів кілька успішних операцій проти Кримського ханства і Османської імперії, взяв Аслан-Кермен, Очаків, воював у Криму. Подвиги гетьмана Вишневецького вдячний народ оспівав в думі про Байду. У 1563 році після невдалого походу Вишневецького у Молдавію він потрапив до турецького полону і був страчений у Константинополі.

В 1557 році Хортицька Січ була захоплена і зруйнована татарами. Після Хортиці Запорозька Січ знаходилась почергово на острові Томаківка (60-ті роки ХVІ ст.— 1593 р.), річці Базавлук (1593—1638 рр.), Микитиному Розі (1638—1652 рр.), річках Чортомлику (1652—1709 рр.), Кам’янці (1709—1711 рр.), в Олешках (1711 — 1734 рр.), на річці Підпільній (1734—1775 рр.). Майже завжди вона була розташована в ідеально укріплених самою природою місцях — на річкових островах, у морі плавнів.

Сама Січ була оточена ровом і десятиметровим валом, на валу стояв дерев’яний частокіл. Серед фортечних укріплень вирізнялись високі сторожеві башти з бійницями для гармат. Добре укріпленим був також вихід до річки.

В центрі фортеці був майдан з церквою та стовпом, де карали засуджених козаків. Навколо площі стояли великі довгі хати — курені, де жили січовики, будинки старшини, канцелярія, а далі — склади, арсенали, торговельні лавки. Слово «курінь» означало і хату, де жили козаки, і військову, а пізніше і територіальну, одиницю. Всього нараховувалось 38 куренів, в яких жили, як правило, козаки-земляки. На чолі куренів стояли курінні отамани.

Землі війська запорізького поділялись на так звані паланки (полки). Це слово означало і фортецю, і територію, що до неї прилягала, і адміністрацію фортеці. До початку ХVIII ст. паланок було п’ять, пізніше — вісім. Чисельність козаків на Січі рідко перевищувала 15—20 тисяч. Основна маса козаків — запорожців проживала за межами Січі в зимовниках і з’являлась там тільки з метою виконання невідкладних господарських справ. Усі козаки збирались на Січі тільки під час виборів старшини або підготовки до воєнного походу. Тоді за короткий час кількатисячний загін січовиків перетворювався в багатотисячну армію.

Вищою владою на Січі була козацька військова рада, на якій вирішувались найважливіші питання життя січовиків — вибори кошового отамана, писаря, судді та ін. На чолі Січі стояв виборний кошовий отаман. Він зосереджував в своїх руках вищу військову, адміністративну і судову владу. Його обирали терміном на один рік і вручали при цьому символ влади — булаву. В період відсутності кошового його обов’язки виконував кошовий суддя.

Найважливіші питання гетьман виносив на розгляд військової ради. В ній мав брати участь усякий козак, що знаходився на території Січі. Верхівка козацтва поступово утворила орган адміністративно-судової влади, так званий кіш, що став по суті місцевим органом військової, адміністративної і судової влади на території Запорожжя. Підвладний польському урядові, кіш далеко не завжди рахувався з його волею і часто виявляв повну самостійність у своїх діях. Хоча усі без винятку козаки мали право брати участь у виборах, насправді всім заправляли заможні козаки, що за допомогою підкупів та погроз висували потрібних їм людей. Всупереч ностальгічним твердженням деяких істориків про існування майнової та соціальної рівності на Січі, там завжди, з самого початку, були багаті і бідні, всевладні і залежні, безправні люди. Про це свідчать тисячі джерел. Зокрема, австрійський дипломат Еріх Лясота, котрий відвідав Січ наприкінці ХVІ ст., засвідчив там велике соціальне розшарування.

А ось ще один приклад. У останнього кошового отамана Петра Калнишевського було конфісковано у 1775 році 3524 пуди збіжжя (пуд — 16,38 кг), 639 коней, 9 буйволів, 1076 голів великої рогатої худоби, 14 тисяч овець та кіз, 106 свиней, 5 ослів. Перед тим Калнишевський продав у Крим 14 тисяч овець, а до Італії — 250 коней.

У мирний час головним заняттям козаків були промисли і скотарство. Але святим обов’язком, патріотичною справою козацтва був захист рідної землі від ворогів — турецьких і татарських загарбників. Запорожці славились своєю високою боєздатністю і військовою майстерністю. На озброєнні у них були мушкети, самопали, пістолі, шаблі, луки, стріли, гармати. По Дніпру і морю вони пересувались на чайках (човнах), кожна з яких вміщувала від 50 до 70 козаків, Козаки були влучними стрільцями, добрими пушкарями, прекрасно володіли шаблею. Очевидців вражала їх мужність, хоробрість, презирство до смерті.

У козаків була сувора дисципліна, особливо під час походів. Самим тяжким злочином вважалась зрада батьківщини. Зрадників чекала жорстока кара. Сучасники стверджують, що козаки віддавали перевагу смерті перед відступом і полоном.

Січ була притулком для антифеодально настроєних людей, втікачів від панського гноблення. Вступ до запорозького товариства був дуже простим. Після запитання: — «В Бога віриш?» і ствердної відповіді на нього новачка відправляли до якогось куреня, де йому виділялось місце і він починав нести козацьку службу.

Під страхом смертної кари на Січ заборонялось привозити жінок.

В другій половині XVI століття Запорозька Січ стає не тільки опорною базою в боротьбі з турецько-татарською агресією, але і політичним центром українського народу в боротьбі проти шляхетської Польщі. Козаки в своїй більшості підтримували селянські виступи проти феодального гніту. Перше велике селянсько-козацьке повстання почалось у 1591 році і охопило Київщину, Поділля, Волинь. На боротьбу піднялись селяни, міські ремісники, козаки на чолі з Криштофом Косинським. У 1593 році повстання потерпіло поразку. Але у 1594році спалахнуло нове — під керівництвом Северина Наливайка. Після поразки повстань польський уряд оголосив козаків поза законом.

Повстання селян і козаків 1591—1596 рр. були першим їх значним спільним виступом проти феодального гноблення і національно-релігійних утисків з боку панської Польщі. У ХVІ ст. українські козаки стають символом свободи, об’єднання усіх невдоволених, боротьби проти іноземного ярма.

Запорозька Січ як політичне утворення була фактично зародком майбутньої козацької держави. Вона хоч і не була державою у повному розумінні слова, але мала стільки виразних ознак державності, що її часто справедливо називали «козацькою республікою».

Запорозьку Січ як самостійну силу визнавали в Європі. В Січі бували представники Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Росії, Кримського ханства. Запорожці укладали міжнародні угоди, вели переговори з іноземними дипломатами, підтримували, коли їм було вигідно, окремі держави та їх коаліції. Військова сила запорожців та їх самобутня тактика ведення бою були добре відомі за межами України.

Збільшення кількості козацтва у ХVІ ст., яке усе частіше виступало проти феодального і релігійного гніту, непокоїло панів-магнатів. Польський уряд, намагаючись розколоти козацтво і встановити над ним контроль, вирішив взяти на державну службу частину заможних козаків, які б брали участь в придушенні виступів голоти.

У 1524 році польський король Сигізмунд спробував створити для захисту південних кордонів своєї держави наймане військо з запорозьких козаків. Але його плани не здійснилися. І тільки король Сигізмунд ІІ Август у 1572 році взяв на службу 300 козаків. Вони були внесені в список-реєстр і одержали назву «реєстрових» козаків. Польський король Стефан Баторій збільшив реєстр до 600 козаків і надав «реєстровцям» особливих привілеїв: право землеволодіння, козацького суду і виборності старшини, їм була встановлена платня грошима і сукном. Реєстрові козаки повинні були нести сторожову службу, головним чином на Запоріжжі, захищати кордони від татар. В наступні роки польський уряд використовував реєстрових козаків для боротьби проти Запорозької Січі. Уряд офіційно називав реєстрових козаків «Низовим» або «Запорозьким» військом. Чисельність реєстрових козаків змінювалась в залежності від обставин.

Спроби Польщі розколоти козацтво і установити владу над ним, припинити їх походи проти турків і татар, «заспокоїти» Запорозьку Січ не дали бажаних результатів. Козацтво збільшувалось і відігравало усе більш важливу роль в визвольній боротьбі українського народу. Неоднозначним було ставлення польської влади до реєстрових козаків. Верхівка реєстровців (старшина, заможні козаки) володіли великими земельними наділами, селами, промислами. На них працювали селяни і бідні козаки. Але права і привілеї реєстрових козаків поступово обмежувались магнатами, шляхтою, намісниками короля. Вони зобов’язували козаків сплачувати податки, відбувати повинності, загрожували скороченням або розпуском реєстру. Усе це викликало незадоволення та протест і тому не дивно, що реєстрові козаки часто брали участь в повстаннях селян і рядових козаків.