Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України: соціально-політичний аспект

Люблінська унія. Посилення соціального, національного і релігійного гніту

У XVI ст. занепад Литви був прискорений воєнною експансією Московської держави. У 1522 році Москва відібрала у Литви Чернігів і Стародуб. У 1549 і 1552 році Литовське князівство не змогло зупинити вторгнення татар. У 1562—1570 роки Литва зав’язла в новій тривалій війні з Московським царством. У 1563 році Литва втратила Полоцьк. Становище Литовської держави було досить критичним. Знесилена величезними військовими витратами, перебуваючи під постійною загрозою вторгнення російських військ, Литва змушена була звернутися за допомогою до Польщі. Польський уряд готовий був надати допомогу, але за умови об’єднання Литви з Польщею в єдину державу. Литовські і українські магнати, які побоювались, що їх становище в новій державі погіршиться, виступили проти остаточного зближення з Польщею. В той же час дрібна шляхта, яка розраховувала отримати широкі привілеї і зрівнятися в правах з польською шляхтою, підтримала ідею об’єднання.

У 1569 році знесилена Литва змушена була згодитись на повне приєднання до Польщі. 1 липня 1569 р. у м. Любліні представники Великого князівства Литовського склали присягу на вірність державній унії та підписали акт. Так утворилась польсько-литовська держава Річ Посполита (дослівно «спільна справа») з виборним королем, спільним сеймом, спільною скарбницею і монетою, єдиною зовнішньою політикою. Майже всі українські землі ввійшли до складу Польщі і були включені до шести воєводств.

Закінчився двохсотрічний період існування Литовської держави. Литовське князівство формально зберігало власну автономію, зокрема, місцеве самоврядування, військо, скарбницю, але віднині до його складу входили тільки білоруські землі. Усі українські території, які раніше належали литовцям, відійшли до Польської корони. Польським магнатам відкривався простір для загарбання українських земель.

Прийняття люблінської унії 1569 року вкрай негативно відбилось на долі українців. Саме виживання українців як окремої етнічної спільності було поставлено під сумнів. Люблінська унія змінювала не лише політичну ситуацію в Україні, вона справила великий вплив на спосіб життя українців і соціально-економічні відносини на українських землях.

Які ж особливості політичного розвитку України після Люблінської унії?

По-перше, після унії була остаточно ліквідована адміністративна система, що брала початок ще з часів Київської Русі. Українські землі, де проживало майже 2 млн. українців, були поділені на 6 воєводств: Галицьке, Бельзьке, Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське.

Південні причорноморські землі України перебували під ударами татар і були майже незаселеними. (Закарпатська Україна була в складі Угорщини, Північна Буковина — Молдавії, Чернігівщина до 1618 року — у складі Московської держави, а потім перейшла до Польщі).

З появою на українських землях нових господарів-магнатів і польської шляхти значно посилилось феодально-кріпосницьке і національно-релігійне гноблення. Польські магнати та католицька церква, захоплювали українські землі, міста і села, закріпачували українських селян, насаджали католицизм.

Прибравши до рук великі земельні володіння, польські феодали поступово стали перетворювати їх в комерційні господарства, які називались фольварками. Основною причиною утворення таких господарств було пожвавлення господарської діяльності в європейських країнах і зростання попиту в Європі на зерно. Річ Посполита у ХVІ — поч. ХVІІ ст. стала активно вивозити зерно зі «своїх» (тепер обширних) земель. У 1557 році в Польщі була проведена аграрна реформа, відома під назвою «Устава на волоки». Згідно з реформою, максимальний розмір селянського наділу не повинен був перевищувати однієї волоки (21,3 га). Надлишки землі відбирались у селян на користь феодалів, для розширення панських фольварків. Процес переходу до фольваркового господарства супроводжувався посиленням кріпосної залежності селян: замість оброку пани змушували селян більше працювати на землі поміщика, вводили регулярну щоденну панщину. Згідно з польськими законами, селянин, який прожив на землі феодала 10 років, ставав кріпаком.

Одночасно польська шляхта зміцнювала свої позиції і політичний вплив в державі. Вона прагнула обмежити право короля оголошувати війну, підпорядковувала собі місцеві сеймики, а згодом і загальний сейм Речі Посполитої, якому належала вища влада в державі. При цьому польська шляхта в польській армії тепер служити не бажала. Вона воліла займатися господарством і отримувати великі прибутки від власних маєтків.

Польські магнатські роди (Язловецькі, Замойські, Потоцькі та ін.) зайняли величезні простори української землі, створюючи справжні латифундії. Вони були необмеженими господарями своїх регіонів, безжалісно експлуатували природні багатства України. Католицька церква також була власником великих земельних володінь в Україні. М. Грушевський зазначав, що польська шляхта, що сиділа на українській землі і жила працею українського селянина, «звикла в той же час ігнорувати все туземне, дивилася на український народ як на холопів польської народності, на його мову, традиції, право — як на щось незмірно нижче у зрівнянні з польським».

В Україні діяли польське феодальне право і Литовські статути, право власності на землю належало тільки шляхетському стану. За Литовським статутом 1588 року українське селянство було остаточно закріпачене і повністю залежало від влади феодала.

З посиленням польської експансії в України, зокрема за часів правління Сигізмунда ІІІ, провідні верстви українського суспільства стали дедалі більше запозичувати католицький латинський обряд, що привело до збіднення і втрати інтелектуальних сил нації. Головним чинником денаціоналізації України були єзуїти.

Українські магнати, деякі православні єпископи, а також митрополит київський Михайло Рогоза, прагнули зрівнятися в політичних правах з польськими феодалами, а церковники — з католицькими єпископами, яких в Польщі величали «князями церкви» і які брали участь в роботі сенату. Вони і підтримали ідею церковної унії.

18 жовтня 1596 року в Бресті відбувся церковний собор, на якому було ухвалено унію (об’єднання) православної і католицької церкви на території Речі Посполитої і більшій частині українських і білоруських земель. В той же самий час в маєтку князя Острозького відбувався православний собор, на якому більш ніж 200 представників православного духовенства спростували рішення Брестського собору і позбавили священиків-відступників духовної влади. Представники православного духовенства підписали і відправили королю протест проти унії. Але польський король Сигізмунд III затвердив рішення Брестського уніатського собору. В результаті церковної унії замість православної церкви в Україні і Білорусії створювалась уніатська (греко-католицька) церква. Православ’я оголошувалось поза законом, всі православні храми, їх землі та майно переходили до уніатів.

Католики і уніатське духовенство насаджали унію на усій території України і Білорусії. Але основна маса українського населення не визнавала унію і продовжувала боротьбу за свою православну батьківську віру.

Брестська унія сприяла посиленню національно-культурного руху в Україні, гаслом якого був захист православ’я. Особливо активну боротьбу проти насадження католицизму вели православні церковні братства. Вони створювались у XVI—XVII ст. у Львові, Галичі, Дрогобичі, Києві, Луцьку та інших містах. Виступаючи проти національно-релігійного гноблення, вони створювали школи, бібліотеки, друкували полемічні твори, що захищали православ’я.

Історія свідчить, що унія, як метод і форма об’єднання церков, не досягла мети — не сприяла об’єднанню православних і католиків. Проте як метод і форма збереження національної ідентичності українського народу в умовах іноземної окупації, національного та релігійно-церковного гноблення виправдала себе.