Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України: соціально-політичний аспект

Украінські землі у складі Великого Литовського Князівства

Приваблювали українські землі і литовських князів. Литовське князівство утворилось у XIII ст. в результаті розкладу первісно-общинного і зародження феодального суспільства. Його засновником і першим князем був Міндовг (1230—1263 рр.). У середині XIII ст. князь Міндовг об’єднав войовничі відсталі язичницькі племена, щоб дати відсіч натиску Тевтонського ордену німецьких хрестоносців-колонізаторів, що виник на прибалтійських землях. Ставши на чолі литовського племені, він захопив так звану Чорну Русь над Німаном і переніс до Новгородка свою столицю. На початку 1260-х років Міндовг зробив спробу захопити Чернігово-Сіверщину, але у 1263 році він помер. Після його смерті державна влада в Литві ослабла, і експансія на слов’янські землі на деякий час припинилась. Але вже на початку ХІV ст. з’явився новий «збирач» в особі князя Гедиміна (1316— 1341), котрий поклав початок новій династії і новій експансії в Україну.

Швидке зростання Литовської держави починається якраз за часів Гедиміна. Добре зміцнивши тили, він узявся за розширення своїх володінь. Менше ніж за століття Литва перетворилась в сильну воєнну державу, яка була готова до дій на два фронти: до постійного і неухильного протистояння і опору німецьким лицарям та до широко наступального руху на ослаблені руські землі. Готуючись до завоювання слов’янських земель, що литовські князі дуже ретельно подбали про розбудову військової справи. Вони поставили за правило: хто має землеволодіння, той мусить служити у війську; хто ж відмовлявся від військової повинності, у того забирали землю. Це правило поширювалось на всі суспільні верстви — від князів до селян. Отже, Литва на той час мала велике організоване військо. Завдяки цьому відбувався масовий наступ Литовської держави на західні і південно-західні руські землі. За часів Гедиміна до Литви були приєднані дві області, значні за площею, які на той час вже не мали самостійного політичного значення. Це Підляшшя (в минулому Ятвягська земля, яка була завойована і колонізована князями Романовичами) і Полісся (Турово-Пінське князівство). Таким чином, після завоювання названих територій кордони володінь Гедиміна на півдні сягали Дніпра і Прип’яті, межували з північними кордонами Київської і Волинської земель і доходили до Західного Бугу. Уже в той час більше двох третин території Литовської держави складалось з земель, на яких проживали руські племена. Литовській експансії не могли поставити перепон ані західна Біла Русь, ані Русь південна — Україна. Перша здавна була роз’єднана, розділена на порівняно невеликі князівства, друга — знесилена татарською руїною. Галицько-Волинська держава не могла організувати серйозного опору, вона сама доживала свої останні роки. Як згодом виявилось, литовське завоювання не було страшним для руських земель: по-перше, воно несло їм звільнення від татарської залежності; по-друге, Литовське князівство вже за Гедиміна зробилось державою литовсько-руською.

Під час правління сина Гедиміна Ольгерда (1345—1377 рр.), який оголосив, що «вся Русь повинна належати литовцям», територія Великого Литовського князівства значно розширилась: у 1357—1358 рр. до Литви була приєднана Чернігово-Сіверщина, у 1363 р.— Поділля, у 1362— 1363 рр.— Київщина і Переяславщина. З цього часу історія українських земель була тісно пов’язана з історією Литовського князівства.

Народжений руською матір’ю Ольгердт вважав рідною руську мову, звичаї, руську культуру. Але до руської народності його вабили не одні лише симпатії, а і досить серйозні політичні наміри: він прагнув приєднати до Литовського князівства землі Південної Русі, які на той момент перебували під владою степових кочівників-татар. Залежність від татар стримувала розвиток українських земель: і економічний, і суспільний, і духовний.

Ранньофеодальна Литовська держава повела енергійну боротьбу з золотоординським пануванням на українських землях. У 1362 р. першу велику перемогу над монголо-татарами здобуло військо трьох сусідніх народів — литовського, українського та білоруського. Це була битва під Синіми Водами. Момент протистояння було обрано вдало. Смута в Золотій Орді не дала їй змоги надати допомогу віддаленому західному улусу. В той же час перемога над трьома татарськими ханами дозволила Ольгерду приєднати до Литви Побужжя і Подніпров’я аж до Чорного моря. Таким чином 60-х роках ХІV ст. до Литовського князівства були приєднані Київські і Переяславські землі, а згодом і Поділля.

В боротьбі за Волинь Ольгерду і його брату Любарту прийшлось витримати довготривалу боротьбу з польським королем Казиміром Великим. Приєднанням Волині до вже завойованих земель Ольгерд завершив справу об’єднання українських земель в складі Великого Литовського князівства. Об’єднавши в своїй державі всі білоруські і майже всі українські землі, Велике князівство Литовське стало найбільшою за територією державою в Європі.

Завоювання литовцями українських і білоруських земель не виглядало тотальною навалою лютих орд чужинців. Для характеристики цього процесу краще підходять слова проникнення, включення, приєднання.

За Великого князя литовського Вітовта (1392—1430 рр.) влада Золотої Орди на українських землях була фактично ліквідована. Місцеве населення, що зазнало монголо-татарського ярма, без опору підкорилося литовській владі, а руські князі та бояри зобов’язувались служити великому князю як васали. Литовське правління для українців було більш прийнятним, ніж ярмо Золотої Орди.

Це пояснюється тим, що Литва, як ранньофеодальна держава, що тільки спиналася на ноги, не стільки завоювала частину України, скільки здійснила її мирне приєднання. Вона використовувала давньоруську українську мову як державну, прийняла православну віру, забезпечувала протягом тривалого часу рівноправне з місцевою знаттю управління литовсько-українським суспільством. На відміну від Польщі Литва ще не передбачала знищення українства. Литовські князі намагались не порушувати місцевого устрою, діючи по принципу «старого не рушимо, нового не уводимо».

Землі Білорусії, України та частково Росії складали тоді 90 відсотків усієї території Великого князівства Литовського, і приблизно таке ж співвідношення існувало щодо національного складу населення. Тому литовську державу тих часів деякі дослідники небезпідставно називають також Литовсько-Руською державою.

Литовський період історії України був новою фазою розвитку суспільства, успадкованого від Київської Русі. Руські землі в економічному культурному відношенні стояли вище Литви. Не випадково литовські завойовники опинилися під надзвичайно сильним культурним впливом східнослов’янських народів.

З приходом до влади литовських князів не відбулось відчутних змін і в становищі місцевого населення. Продовжували діяти руські закони і звичаї, які підтверджувались домовленостями Великого князя з місцевими землевласниками і жителями міст. Швидко зростали багатство і вплив церкви, яка отримала ревних і щедрих покровителів в особі нових православних християн-литовців.

Чимало норм руського права, руські назви посад, станів, система адміністрації та інше було сприйнято Литвою. Саме тоді появилося відома приказка: «Квітне Польща латиною, квітне Литва русиною». М.С. Грушевський мав усі підстави стверджувати, що Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі краще, ніж це зробила згодом Московська держава.

Зміни в ставленні Литви до українців відбувались в процесі литовсько-польського зближення. Наприкінці XIV ст. сталася подія, яка стала поворотним пунктом в історії Литовської держави.

У XIV ст. Литва зазнала тиску Тевтонського ордену, що панував на Балтійському узбережжі і прагнув витіснити литовців з Прибалтики. Небезпека, що нависла над литовською державою, змусила литовських правителів шукати союзника в боротьбі з тевтонцями. Таким союзником могло стати Польське королівство. Справа в тому, що між Польщею і Литвою, які до кінця XV ст. розділили основні українські землі, було немало спільних інтересів. Обидві країни постійно знаходилися під загрозою агресії з боку Тевтонського ордену, зі сходу і Польщі і Литві загрожувало Московське князівство, яке набувало сили. Таким чином, спільні інтереси штовхали Польщу і Литву в обійми одне одного, змушували їх шукати компромісу, який задовольнив би обидві держави.

В критичний для Литви момент магнати (великі землевласники) Південно-Східної Польщі висунули несподівану пропозицію: укласти унію між Польщею та Литвою, одруживши польську королеву Ядвігу з новим Великим Литовським князем Ягайлом. 14 серпня 1385 р. в м. Крево було укладено угоду (унію) між Великим князівством Литовським і Польським королівством. За цією угодою князь Ягайло одружувався на польській королеві Ядвізі, ставав польським королем, приймав католицьку віру та повинен був привернути до нової віри все населення держави, а також «на віки вічні приєднати до Польщі свої литовські і руські землі». У березні 1386 року Ягайло став королем Польщі під іменем Владислава ІІ Ягайла (1386—1431). Кревська унія зміцнила Польсько-Литовську державу перед загрозою агресії з боку німецьких хрестоносців, але разом з тим відкривала шлях до загарбання польськими феодалами українських земель та експансії католицької церкви на Схід.

Проти унії виступила литовська і українська опозиція, що згуртувалась навколо талановитого і честолюбного кузена Ягайла князя Вітаутаса (Вітовта). У 1392 р. Вітовт змусив короля визнати його фактичну владу над Великим князівством. Хоч Польща і Литва були пов’язані між собою Кревською унією, за Вітовта Литва зберігала власну незалежність. Кілька разів Вітовт робив спроби розірвати зв’язок з Польщею і здобути собі королівський титул. Проводив Вітовт і активну зовнішню політику, завдяки якій міжнародний престиж Литовського князівства значно зріс. Він продовжував розпочату Ольгердом кампанію просування далі на схід та на південь, зібрав під своєю владою усі білоруські і українські землі (крім Галичини). Територія його держави сягала Чорного моря. В гирлі Дніпра за його часів було побудовано фортецю св. Івана. Ще одну фортецю спорудили під Білгородом-Дністровським (сучасний Анкерман). На місці сучасної Одеси (тоді Хаджибей) збудували порт, який став центром торгівлі хлібом та іншими товарами з Візантією.

У 1399 році подальшому приєднанню південних земель було покладено край, коли татарські війська на річці Ворсклі розгромили військо Вітовта. Ця битва мала для Литви катастрофічні наслідки. В ній полягли кращі представники української, білоруської і литовської знаті, тисячі воїнів. Але головним результатом поразки стала втрата Литвою узбережжя Чорного моря.

Тимчасовим послабленням Литви скористалась Польща, яка нав’язала Вітовту нову унію. Між Польщею і Литвою було укладено двосторонню Вілянську угоду (1401 р.) про взаємну оборону, вирішено питання про верховного правителя Польщі і Литви. Цей союз надав об’єднаним силам Польщі і Литви суттєвої переваги в боротьбі з Тевтонським орденом. У 1410 році в Грюнвальдський битві орден був розбитий. Але Вітовт не знищив орден остаточно, очевидно маючи намір тримати Польщу в постійній напрузі. Одночасно він проводив самостійну політику, намагаючись стати литовським королем.

Вітовт здійснив ряд заходів щодо політичного об’єднання Литовської держави і зміцнення її центрального управління. За його князювання зросла залежність українських і білоруських земель від Литви.

Вітовт ліквідував найбільші удільні князівства на території України (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське), а Західне Поділля з центром в Кам’янці змушений був передати Ягайлові. На українських землях почали правити великокнязівські намісники. «I по всім городам князь великий Вітовт своїх старост посадив»,— писав літописець. Литовські бояри отримали в Україні величезні земельні володіння.

Кревська унія дала можливість і польським феодалам розпочати поступове захоплення українських земель, а польському духовенству — насаджувати католицизм. У 1413 році була підписана нова польсько-литовська Городецька унія, за якою зрівнювались в правах польська шляхта і литовські бояри-католики. Литва залишалась окремою державою проте розкол між литовською і українською знаттю посилився. Вітовт проводив жорстку політику, спрямовану на зміцнення Литовської держави і посиленню централізованої влади, яка тепер остаточно перейшла до рук Вітовта і його династії. Залежність українських і білоруських земель від Литви неухильно зростала.

За часів правління Вітовта Литва стала сильною державою, значно посилилось соціальне та національне гноблення українського народу.

Після смерті Вітовта у 1430 р., в Литовському князівстві розпочалася боротьба проти наступу польських феодалів і католицької церкви. Спираючись на підтримку деяких литовських магнатів, які не схвалювали тісних зв’язків із Польщею, українці обрали великим князем молодшого брата короля Ягайла — Свидригайла (1430—1440), сіверського князя зі Східної України, відомого своїм негативним ставленням до унії Литви з Польщею. Попри своє католицьке віросповідання цей авантюристичний і досить бездарний у політиці князь дав ясно зрозуміти, що має намір обмежити чи навіть розірвати зв’язки з Польщею. Побоюючись втратити доступ до величезних східних земель, поляки окупували Поділля та Волинь. Намагаючись підірвати владу Свидригайла зсередини, вони організували серед литовців пропольську партію, яка оголосила недійсним обрання Свидригайла великим князем і обрала натомість Сигізмунда Стародубського, молодшого брата Вітовта. В результаті у 1432 р. Велике князівство розкололося на два ворожих табори: населені литовцями землі стали на бік Сигізмунда, а українці і білоруси підтримували Свидригайла.

Питання, які розділяли ці два табори, мали вирішальне значення. Чи продовжуватиме існувати унія Литви з Польщею? Чи, зберігши Свидригайла на престолі, українці домінуватимуть у Великому князівстві? Чи отримають поляки доступ до величезних українських земель Великого князівства? Після кількох безладних сутичок розпочались переговори, в яких домінували Сигізмунд і пропольська партія. Пообіцявши православній знаті однакові з католиками права, Сигізмунд привернув на свій бік частину українців колишніх прихильників Свидригайла. Польщі вдалось прибрати до своїх рук Поділля. Волинь, населення якої чинило запеклий опір польським загарбникам, лишилася у складі Великого князівства Литовського.

У середині ХV ст. стосунки між литовською та українською знаттю знову погіршилися, після того як новий князь Казимир Ягеллонович (1440—1492) провів ряд реформ, спрямованих на централізацію влади. У 1452 р. окупована литовськими військами Волинь була на польський зразок перетворена на воєводство — звичайну провінцію під управлінням урядника великого князя. У 1471 р. подібна доля спіткала й Київ із прилеглими територіями.

Після скасування місцевої автономії Волинь, Київщина і Поділля були перетворені в воєводства, які очолювались намісниками-воєводами. Останні підпорядковувались безпосередньо великому князю. Воєводства поділялись на повіти, влада в яких належала старостам. Посади воєвод і старост займали, як правило, місцеві феодали і великі князі щедро платили їм за службу. В умовах всевладдя литовських і польських магнатів православне населення перетворилось в об’єкт нещадної експлуатації, утисків і покатоличення. Більшість місцевих феодалів підтримувало політику Польсько-Литовської держави в українських землях.

З метою посилення своєї влади в Україні уряд Польсько-литовської держави прагнув розірвати зв’язок місцевої православної церкви з московською. У 1458 році православна церква України і Білорусії була відділена від Московської митрополії і перетворена в самостійну Київську митрополію. Але всі спроби литовських і польських правлячих кіл схилити православних священиків і населення України до унії з католицькою церквою ще у ХV столітті закінчились невдачею. Щоправда, в умовах всевладдя литовських і місцевих магнатів православне населення українських земель фактично перетворилось на об’єкт нещадного поневолення і покатоличення.

Так розвивались події в період литовської експансії в Україні. Як бачимо, спочатку вражаючих успіхів в Україні добилася Литва, правління якої виявилося найбільш прийнятним для українців. Алебільш чисельна й агресивна польська шляхта поступово витіснила литовців з України.

Останню спробу відокремитися від Литви українські князі здійснили на початку ХV ст. під керівництвом М. Глинського. Але і ця спроба провалилась.

Жертвами агресії з боку сусідніх держав стали і інші регіони України.

В середині ХІV ст. Буковина, яка раніше входила до складу Галицько-Волинського князівства, була завойована Угорщиною, а з 1359 року,

коли зі складу Угорщини виділилось Молдавське князівство, Буковина увійшла до його складу під назвою Шапинської землі (Шапинці — адміністративний центр Буковини), спочатку на правах автономії, а з середини ХV ст. як звичайна адміністративна одиниця Молдавії. Назва «Буковина» (територія букового лісу) стала зустрічатися з середини ХV ст. У першій половині ХVІ ст. Буковина разом з Молдавією потрапила під владу Туреччини.

Угорщина захопила Закарпаття ще у другій половині ХІІІ ст. На захоплених українських землях посилювалось феодальне гноблення, українські землі роздавались угорським феодалам. З 1381 року на Закарпатті існувало кріпосне право. З ХІV ст. на Закарпатті став посилюватись вплив католицької церкви.