Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України: соціально-політичний аспект

Культура стародавньої Русі періоду феодальної роздробленості

У ХІІ — першій половині ХІІІ ст. розвиток давньоруської культури відбувався в складних умовах феодальної розробленості Русі. Але, не дивлячись на усобиці і постійну загрозу з боку половців і монголо-татар, в давньоруській культурі того часу спостерігались нові досягнення і успіхи. За своїм змістом вона стала більш демократичною: до культурного життя залучалися нові території, міста і суспільні стани. Так, замовниками культових споруд, монументальних розписів і дорогоцінних ювелірних виробів все частіше стали заможні представники посадського люду зі своїми поглядами і смаками. 

Розвиток давньоруської архітектури у ХІІ—ХVIIІ ст.— яскравий приклад того, як під впливом місцевих умов поступово змінювались і переосмислювались візантійські схеми і виникали нові архітектурні форми та рішення. Економічне і політичне зростання міст, значна частина яких стала головними містами удільних князівств, сприяла значному розвитку будівництва культових і громадських споруд в Києві, Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі та інших містах. В удільних князівствах з’явились архітектурні школи зі своїми місцевими особливостями. Розміри храмів зменшились, спростилась їх конструкція, зовнішнє і внутрішнє оздоблення. У ХІІ ст. стала розповсюдженою порядкова техніка кладки з цегли — в Подніпров’ї, білого каменю — в Галицьких землях. Стала застосовуватись нова декорація фасадів з пілястрами, напівколонками, аркатурними поясами і так званим поребриком. У ХІІ ст. в Подніпров’ї з’являється київська, чернігівська і переяславська архітектурні школи,пов’язані між собою єдиними стилістичними особливостями. Найбільш відомими пам’ятниками київської архітектурної школи ХІІ ст. є церква Богородиці Пирогощі (1132 р.) на Подолі, Кирилівська (після 1146 р.), Василівська (1183 р.) в Києві та Юр’ївська в Каневі (1144 р.). 

Численними будовами у ХІІ ст. збагатився Чернігів. До пам’ятників місцевої архітектурної школи, що збереглися до нашого часу, належать Борисоглібський собор і Успенський собор Єлецького монастиря. Інтер’єр давньоруських палаців і храмів прикрашали мозаїкою, фресками, мозаїчними підлогами та різноманітними виробами прикладного мистецтва. Важливою особливістю тематики розпису храмів стала поява нового іконографічного сюжету «Страшний суд», що було тісно пов’язано з загостренням соціальних протиріч на Русі у ХІІ—ХІІІ ст.

Вироби прикладного мистецтва використовували не тільки як прикраси. Вони часто виконували роль амулетів-оберегів і повинні були захищати своїх власників від злих сил природи. Таке ж значення мали магічні орнаменти на багатьох виробах ювелірного мистецтва та побуту.

В період феодальної роздробленості значно змінився характер давньоруського літопису, виникли нові центри літописання в Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському. В багатому Видубицькому монастирі, який знаходився біля Києва, була, очевидно, ціла історична бібліотека, яка складалась з рукописних літописів. Користуючись цією бібліотекою вчений ігумен цього монастиря Моїсей створив виключно цікаву історичну працю з руської історії ХІІ століття — Київський літопис. Під рукою літописця були літописи різних князів з різних земель, що дало авторові можливість зображувати події з різних точок зору і давати подіям максимально об’єктивну оцінку. З’явились нові оригінальні форми історичних творів: сімейні та родові княжі літописи, життєписання князів, повісті про княжі злочини тощо. Таким чином, можна зробити висновок, що руська література ХІІ—ХІІІ ст. не обмежувалась одним лише літописанням, а була різноманітною, і, скоріше за все, великою за кількістю, але, до наших часів, через численні татарські погроми руських міст, збереглась лише незначна її частина.

У культурному житті Галицько-Волинської землі, як і всюди у той час, велику роль відігравали церковні установи — монастирі, єпископії, парафії.

Великого значення набувала освіта і книгописання.

Велика книгописна майстерня була при дворі князя Володимира Васильковича — книжника і філософа, якого «не було у всій землі, і після нього не буде». Як розповідає літопис, князь зробив щедрі пожертви церквам у своїх містах (Володимир, Берестя, Більськ, Кам’янець, Любомль) і єпископським кафедрам інших князівств — Луцькій,

Перемишльській, Чернігівській. Серед дарів літописець описує 36 книг. Шкіряна оправа найдорожчих книг прикрашалася золототканими тканинами (оловір), металевими накладками із зображенням в техніці перегородчастої емалі (її літопис називає фініптом). Усі ці розкішні оправи виготовлялись місцевими ремісниками. Деякі книги прикрашались чудовими мініатюрами.

Літопис, який прийнято називати Галицько-Волинським, складається з двох частин. Першу (життєпис Данила Галицького) написано високоосвіченим книжником у Холмі в основному з метою звеличення політики Данила — спадкоємця і продовжувача справи давніх володарів Києва. Він — «князь добрий, хоробрий і мудрий», його славу можна зрівняти лише зі славою Святослава Ігоревича та святого Володимира Великого. На повен голос звучить в літописі патріотичний заклик: «Краще на своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним бути».

Волинська частина літопису починається 1261 роком. В основному вона писалася при дворі володимирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя. Можливе місце перебування літописця — містечко Любомль, де любив бувати володимирський князь. З приводу смерті князя в текст включено написану іншою особою похвалу Володимирові, значна частина якої — переробка «Слова про закон і благодать» митрополита київського Іларіона. У літописі згадані і частково переказані окремі «слави» — величальні пісні, з якими мають спільні риси обрядово-величальні колядки, що становлять один з найдавніших елементів української народнопоетичної творчості.

Яскравим виявом високого рівня культури була й архітектура краю. Будували переважно з дерева, кам’яними спершу були лише храми, рідше князівські палати. Збережений (у реконструкції) володимирський Успенський собор, будівництво якого було завершене 1160 р., повторює план Успенського собору Києво-Печерської лаври. У містах Галичини — Перемишлі, Звенигороді, Василеві, Галичі започатковано будівництво церков з білого каменю, широко стали застосовуватись у будівлях різьблені орнаменти. В одному лише Галичі відоме розташування не менше 30 мурованих монументальних споруд.

Місцевий іконопис розвивався на галицько-волинських землях під впливом київського. З робіт художників високого професійного рівня збереглась ікона богоматері Одигітрії кінця ХІІІ—ХІV ст. з Покровської церкви м. Луцька (нині у Київському державному музеї українського мистецтва). Відома Ченстоховська ікона Божої Матері, популярна в Польщі, у ХІV ст. була вивезена з Галичини. Галицьке образотворче мистецтво ХІV ст. гідно представляє відома ікона святого Юрія-змієборця на чорному коні (з с. Станилів поблизу м. Дрогобича, зберігається у Львівському державному музеї українського мистецтва). В ній немає нічого зайвого. Ритм ліній і чітко обмежених кольорових плям підпорядкований єдиному художньому задумові: створити образ безстрашного воїна, вірного обов’язкові.

У культурі галицько-волинської доби ще виразніше, ніж раніше, спостерігається оригінальне поєднання слов’янської спадщини і нових рис, зумовлених зв’язками з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами Сходу. За рівнем культурного розвитку Галицько-Волинська держава не відставала від сусідів, а в багатьох випадках стала батьківщиною нових творчих здобутків. Князівству належить почесне місце в формуванні української культури, в зміцненні її зв’язків з культурами інших народів. Протягом століть у тяжкі часи панування іноземних держав українські діячі літератури, мистецтва, освіти звертались до спадщини минулих епох в тому числі і до доби Галицько-Волинського князівства. Спогад про його колишню велич підтримував дух визвольної боротьби українського народу.

***

Після смерті князя Данила, з правлінням його нащадків, почався поступовий занепад Галицько-Волинського князівства, хоча деякий час місцевим князям вдавалось зберегти єдину державу і політичний вплив в Європі.

Уже в середині XIV ст. польські феодали захопили Галичину і частину Західної Волині. Інша частина Волині перейшла у володіння князів литовської династії Гедимінів. Північна Буковина опинилась під владою Угорщини, а пізніше Молдавії та Туреччини.

Так припинила своє існування Галицько-Волинська держава. Роль Галицько-Волинського князівства надзвичайно велика. Воно об’єднало близько 90 відсотків української території, охороняло Україну від поневолення та асиміляції з боку Литви, Угорщини, Польщі та інших сусідніх держав, які зазіхали на благодатні українські землі. Галицько-Волинське князівство відкрило широкий шлях західноєвропейському культурному впливу на Україну, зберігаючи при цьому кращі традиції української національної культури.

Після занепаду Києва саме Галицько-Волинське князівство понад століття зберігало державну організацію на українських землях і фактично було головним політичним центром усієї України.