Історія України: соціально-політичний аспект

Боротьба руських князівств з іноземними загарбниками. Князівства південно-західної Русі під ярмом Золотої Орди 

На початку ХІІІ ст. Україні та іншим руським землям почали загрожувати нові вороги з Азії — татаро-монголи. Це були татарські орди, які вийшли з Монголії на початку ХІІІ ст. Підкоривши сусідні народи, у 1222 р., татаро-монголи на чолі з Чінгізханом вдерлися у причорноморські степи. Проти них була створена коаліція половців і руських князів, у якій був і князь Данило. Під проводом Мстислава Удалого ці об’єднані сили зустріли татаро-монголів у 1223 році на річці Калці. У запеклому затяжному бою княже військо після втечі половців було розгромлене, а багато князів загинуло. Після перемоги над руськими дружинами татаро-монголи повернулися до Азії. 

Друга хвиля їхнього наступу на землі руських князівств почалася у 1237 році, а весною 1239 році татарська орда рушила на Україну. Монголо-татарське військо під проводом хана Батия спустошило Переяславщину та Чернігівщину і після запеклого бою зайняло Київ. Боротьба за Київ продовжувалася 10 тижнів, рівно стільки татари штурмували місто. Вдень і вночі розбивали татари міські укріплення. Недалеко від Лядських воріт їм вдалося зруйнувати стіни. І тоді захисники міста на чолі з воєводою Дмитром вийшли на розбиті стіни, намагаючись зупинити ворога і не впустити його в місто. Киянам не вдалося стримати ворога і татари оволоділи міськими укріпленнями, але захисники продовжували обороняти місто. В стислий строк їм вдалося збудувати нову лінію укріплень навколо Десятинної церкви. Багато людей шукали захисту в самій церкві. Але стіни церкви не витримали такої кількості людей і завалились, поховавши під руїнами тисячі киян. Ця страшна подія остаточно підірвала дух захисників міста і вони не змогли втримати останнього могутнього натиску монголів. Увечері 6 грудня 1240 року загарбники повністю оволоділи містом. Київ був зруйнований, а людей, за словами літописця, «от мала до велика все убита мечем». Захопивши Київ, кочівники рушили на галицько-волинські землі, знищуючи на своєму шляху міста і села. Були зруйновані Володимир та Галич.

Кочівники, наступаючи далі на захід і південний захід, перейшли через Карпати. Але 9 квітня 1241 року біля міста Лігніц татари зазнали поразки від польських та німецьких лицарів. Поразка змусила їх повернути назад. В пониззі Волги вони заснували державу — Золоту Орду з центром у місті Сарай.

Татари встановили своє панування над слов’янськими, в тому числі і українськими, землями, так зване «іго», яке полягало в тому, що населення платило татарам данину, а князі змушені були їздити до Золотої Орди по «ярлик» (грамоту на княжіння).

Галицько-Волинське князівство внаслідок навали Батия зазнало значних руйнувань, але воно залишилось найміцнішим серед усіх південно-західних князівств. Князь Данило кілька років не визнавав влади татарського хана. Але на початку 1246 року він змушений був поїхати до Орди на поклін до Батия і дістав від нього ярлик на князювання, визнавши таким чином свою залежність від золотоординського хана.

Проте це не означало відмови Данила від боротьби з Ордою. Подальша діяльність князя Данила свідчить про те, що він визнав себе залежним від монголо-татар лиш на деякий час. Після повернення з Орди він почав ретельно готуватися до боротьби з загарбниками, збирати сили. Передусім він будував нові міста і розширював та укріплював старі. У 1250 році було побудоване місто, яке Данило назвав на честь свого сина Лева Львовом. Готуючись до боротьби з татаро-монголами, Данило будував укріплення на Поділлі, Волині, Київщині, карав «татарських людей» — тих, що співпрацювали з татаро-монголами. Основним союзником Данила Романовича в боротьбі проти Золотої Орди став володимиро-суздальський князь Андрій Ярославич, молодший брат Олександра Невського. У 1251 році між ними був укладений воєнний союз, який в свою чергу закріплювався шлюбом між князем Андрієм і дочкою Данила. Союз двох могутніх князів налякав монголо-татар і вони вислали проти володимиро-суздальського князя велике військо. Напад ординців був таким несподіваним, що Данило не встиг вчасно прийти на допомогу своєму зятеві і втратив свого єдиного союзника.

Данило готував антитатарську коаліцію, до якої спробував залучити Папу Римського Інокентія IV, угорського короля, польських і литовських князів. Він прийняв від Папи Римського королівську корону і у 1253 р. став першим українським королем. Але ідея «хрестового походу» не знайшла підтримки Європі і не мала реальних наслідків. Проте Данило не впав у відчай і продовжував боротьбу з татарами. З кінця 1254 року він перейшов до рішучих дій проти ординських військ і наніс їм ряд поразок протягом 1256—1257 рр. Це були перші перемоги руських військ над монголо-татарами.

Золотоординський хан вирішив покарати бунтівного князя і відновити залежність Галицько-Волинського князівства від Орди. У 1258 році на землі князівства увірвалось величезне військо на чолі з досвідченим полководцем Бурундеєм. Західноєвропейські сусіди відмовились надати допомогу Данилові. 1259 р. Данило змушений був підкоритися Орді, знищити укріплення і відмовитися від антитатарських планів.

Тонкий дипломат і полководець, здібний державний муж Данило належить до визначних правителів України. На короткий час Данило відновив традицію київських князів. Під час усього періоду правління (1238—1264) він керував державою спільно зі своїм братом Васильком, князем Волині.

Данило проводив активну зовнішню політику. Після смерті останнього австрійського герцога з династії Бабенбергів син Данила Роман одружився з Гертрудою Бабенберг і з допомогою угорського короля спробував оволодіти герцогським престолом Австрії. Ця спроба була невдалою (після тривалої боротьби з 1282 р. тут укріпилась династія Габсбургів).

Міжнародному авторитетові Данила сприяло увінчання його 1253 р. отриманою від Папи Інокентія ІV королівською короною. Місцем коронації він обрав Дорогочин на Підляшші, щоб підкреслити свої права на місто, в якому свого часу розгромив тевтонських рицарів. Західноєвропейські хроніки називали Галицьке-Волинське князівство королівством ще задовго до дорогочинської коронації, тому, надсилаючи в подарунок Данилові корону, Папа враховував реальні факти. Стосунки галицько-волинського князя з Римом мали переважно політичний характер, однак Папа не зміг тоді надати реальної допомоги проти орди. Взаємини Данила з Римом не завершилися стійким союзом.

Наступником Данила на Галицькому престолі став його син Лев (1264—1301 рр.). Йому вдалося розширити територію держави шляхом приєднання частини Закарпаття з Мукачевим і Люблінську землю. Таких широких кордонів, як за часів Лева, Галицька держава не мала. Літописець говорить про Лева як про талановитого і енергійного правителя, який зумів зосередити у своїх руках усю повноту влади в князівстві, а також налагодити стосунки з сусідами як на Сході, так і на Заході. Незважаючи на те, що Лев змушений був визнати над собою владу Золотої Орди, йому вдалося звести свою залежність від татар до мінімуму. Лев підтримував зв’язки з Німецьким орденом, з Угорщиною, Чехією, Польщею, Литвою. На Волині княжив брат Данила Василь, а після смерті Василя — його син Володимир (1270—1289 рр.), який відзначався тим, що дуже неохоче брав участь у війнах і віддавав перевагу мирним справам — займався літературою і мистецтвом. За часів його правління на території князівства були побудовані нові міста, замки та укріплення для оборони проти Литви.

Після смерті Лева єдиним правителем Галицько-Волинської держави став його син Юрій, який у 1303 році створив окрему незалежну від інших галицьку митрополію. Дозвіл Константинопольського патріарха на утворення власної митрополії означав визнання міцної позиції князівства, його сили і могутності.

Останніми нащадками роду Романовичів були сини Юрія — Андрій і Лев. Після них влада перейшла до мазовецького князя Болеслава.


загрузка...