Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України: соціально-політичний аспект

Утворення Галицько-Волинського князівства та його значення в історії українського народу 

У 1199 р. Волинське і Галицьке князівства об’єднались в єдину Галицько-Волинську державу під владою волинського князя Романа Мстиславича. Могутня держава з центром у Володимирі охоплювала більшість українських земель і простягалася від Карпат до Дніпра.

Утворення об’єднаної Галицько-Волинської держави було подією великої історичної ваги. Недарма літописець називав Романа великим князем, «царем на Русі», «самодержцем всея Русі», причому слово «самодержець» вперше в літопису вжито стосовно нього. Цей титул, перекладений з грецького титулу візантійських імператорів — автократор, засвідчив зміцнення позиції великого князя, підпорядкування ним непокірних боярських угруповань. Саме у Романа Мстиславича шукав притулку імператор Візантії Олексій III Ангел після завоювання Константинополя хрестоносцями.

Автор літопису пише про те, що великий князь Роман «одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих. Він бо кинувся на поганих, як той лев, сердитий же був, як рись... переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха...».

У внутрішній політиці князь опирався на середні верстви населення, намагаючись побороти боярську анархію. Багато бояр він відправив у заслання чи стратив. Його улюбленим прислів’ям було: «Невбивши бджіл, не поласуєш медом». Князь Роман зробив два успішних походи проти половців (1201—1202 рр. і 1203—1204 рр.), в результаті яких його війська розбили ворогів і визволили велику кількість полонених. У 1203 р. Роман захопив Київ. Він також підкорив князів чернігівських, приєднав до своїх володінь Переяславщину і Київщину. Таким чином, територія майже усієї південно-західної Русі опинилась під владою Романа Мстиславовича і була включена до складу Галицько-Волинської держави.

У зовнішній політиці Роман відновив добрі взаємини з Угорщиною, Візантією, Німеччиною. Щоб захистити українські князівства він провів ряд нечувано успішних походів на половців, разом з тим заглибившись далеко на захід та на північ — на польські та литовські землі. Прагнення розширити межі своїх і без того величезних володінь стало причиною його смерті. У 1205 р. Роман загинув під Завихвостом над Віслою, потрапивши в польську засідку. Після його смерті величезне і могутнє державне утворення розпалося, проіснувавши всього шість років. Розпочався майже сорокарічний період міжусобних воєн та іноземного втручання у справи галицьких та волинських земель. Скориставшись з малолітства синів Романа,— Данила та Василька — підвела голову боярська олігархія. Боярство Володимира-Волинського хотіло залишити на княжіння вдову Романа з дітьми, але галицькі бояри були проти цього і запросили на престол синів Ігоря Святославовича Чернігівського. Княгиня з дітьми вимушена була втекти до Польщі.

Невдовзі Галицько-Волинське князівство розпалося на декілька уділів, що дало можливість Угорщині завоювати його. Князі Ігоревичі, які не мали коріння і опори в галицьких землях, робили все, щоб утриматися при владі. Головним заходом їхньої боротьби за владу стали масові репресії. Літописець пише, що вони вбили 500 знатних бояр, чим ще більше посилили позиції прибічників вигнаної княгині.

У 1211 році бояри урочисто проголосили новим князем десятирічного сина Романа — Данила. Князів Ігоревичів бояри повісили, «месті ради».

Невдовзі боярам набридла і княгиня, і її сини. Знову почались боярські чвари та іноземна інтервенція.

Тільки у 1221 році Данило став князем Волинським, і аж у 1234 році йому вдалося взяти Галич.

У 1238 році Данило зумів повністю відновити єдність Галицько-Волинської держави. Йому вдалося перемогти об’єднані сили угорських, польських феодалів і місцевого галицького боярства. Оскільки політично безпринципні боярські угруповання йшли на угоди з угорськими королями, боротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр, за об’єднання галицько-волинських земель набула характеру визвольної війни за державну незалежність. Романовичі спирались на широкі верстви населення і на ту частину бояр, яка розраховувала на покровительство князів. Їх підтримали «містичі» — міські купці і ремісники, в тому числі іноземні поселенці у деяких найбільших містах (вірмени, німці та інші); які були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади (лише пізніше, коли держава ослабла, міські колонії католиків почали орієнтуватися на своїх одновірців — іноземних агресорів). Для перемоги Романовичів істотне значення мала і позиція селян-общинників, які входили до княжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого доброго, а надії на «доброго князя» уже на той час були поширені в народі. Союз князівської влади, боярства, що цій владі служило, і міської верхівки був спрямований на встановлення такого варіанту державного ладу, який значно більше відповідав потребам економічного і культурного розвитку, ніж боярська олігархія. В пошуках нової, більш надійної опори, Данило вирішив скликати «віче отроков», служилих воїнів, молодших членів дружини, які стали прообразом майбутнього дворянства, що вірою і правдою служило князю і підтримувало його.

Князь намагався створити центральний апарат управління з вірних собі бояр. В ньому найпомітнішою фігурою, своєрідним заступником князя у військових, адміністративних і судових справах був «двірський». Ця посада відповідала західноєвропейському палатинові. Вдосконалюючи державний апарат, прагнучи до спеціалізації його ланок, князі спиралися і на досвід інших країн. Так, деякі посади при дворі Данила Романовича були запроваджені за аналогією до Візантії (печатник) і західних сусідів (стольник, сідельничий).

Внаслідок тривалої боротьби Данилові Галицькому вдалось подолати ті угруповання галицьких і перемишльських бояр, які орієнтувались на підтримку Угорського королівства. У 1237—1238 рр. Данило остаточно укріпився в Галичі. Волинь він залишив молодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом.